Юридичний позитивізм

Початок позитивістського напряму в правовій науці було покладено Джоном Остіном (1790–1859), якого називають батьком правового позитивізму. У його працях «Визначення предмета юриспруденції» і «Лекції про юриспруденцію, або філософія позитивного закону» викладено базові ідеї цього напрямку. Остін був правознавцем. У 20-х роках XIX ст. він очолив першу кафедру юриспруденції в Лондонському університеті. Тут же в циклі своїх лекцій під назвою «Визначення предмета юриспруденції» він розвинув тезу свого знаменитого співвітчизника Дж. Бентама про те, що право — це «веління суверена», і забезпечив його розгорнутим обґрунтуванням. Якщо, за поданнями Дж. Бентама, право слід сприймати як сукупність знаків, виданих або схвалених сувереном для регулювання належної поведінки певного класу осіб, що знаходяться під його владою, то, згідно з Остіну, такого суверена можна уявити собі в залежності від обставин — у вигляді не тільки особи, але й установи, яка дійсно, а не формально є сувереном для підвладних в даному політичному співтоваристві.

Джерелом права є суверенна влада, причому найважливішою гарантією нормального функціонування права і самої суверенної влади виступає звичка більшості до покори.

У конструкції Остіна суверен постає втіленням всевладної установи, а норма права — нормою владного примусу, або «правилом, встановленим однією розумною істотою, що має владу над іншою розумною істотою, для керівництва ним». Наказ суверена, забезпечений санкцією, і є, по суті справи, правовою нормою.

Суть юридико-позитивістського підходу в розумінні й тлумаченні права добре передається формулою «право є закон». В історичному плані позитивістський підхід виділяється своїм негативним ставленням до будь-яких конструкцій, які допускають або терпимо ставляться до припущення, що крім реального і сприйманого державою і пов'язаного з ним масиву законодавства існує якесь більш розумне право і пов'язана з ним держава, що являє собою еталон для зіставлень

Панівним напрямом буржуазної юриспруденції залишався юридичний позитивізм, який отримав найбільш широке обґрунтування в книзі німецького юриста К. Бергбома «Юриспруденція і філософія права» (1892 р.).

Карл Бергбом (1849–1927) — німецький юрист, уродженець Риги.

Відповідно до теорії Бергбома, наука повинна вивчати, а не оцінювати або вимагати; вона повинна мати справу тільки з реальними предметами і дослідити їх методом досвіду. Відповідно теорія права повинна займатися тільки об'єктивно існуючим правом, заснованим на правотворчих фактах, тобто законодавчої (і взагалі правотворчої) діяльності держави. Саме чинне, позитивне право забезпечує порядок, гармонію і безпеку в державі, створює міцний правопорядок, стоїть над громадянами, над владою, над державою. Оскільки природне право являє собою не більш ніж припущення, щось суб'єктивне і фіктивне, воно, якщо його всерйоз приймати за явище правового порядку, тягне за собою руйнування правопорядку і анархію. Не можна вирішувати виникаючі на практиці юридичні справи, виходячи з природно-правової доктрини, що ділить право на природне і позитивне: "Прихильник природного права повинен відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитивного права, повинен відкинути природне. Будь-яке дуалістичне вчення про право є з точки зору практичної юридичної життя неможливим ". Єдино реальне право те, яке виражене в законі. «Сутність будь-якого права полягає в тому, що воно діє». Норма — альфа і омега права, його початок і кінець, за межами закону немає ніякого іншого права. Бергбом розглядав право як щось логічно закінчене — праву властива та ж непроникність, що і фізичному тілу. Всі завдання суду полягають в тому, щоб на основі логічного тлумачення тексту закону визначити рішення у даній справі.

На засадах юридичного позитивізму будувалися також концепції низки ліберальних державознавців, які аналізують і коментують інститути публічного права з урахуванням формально-догматичної методології. Характерним представником такого напрямку був французький державознавець Адемар Есмен (1848–1913 рр.). Він був представником юридичної школи державознавства, суть якої зводиться до виведення держави з конституції формально-правовими способами, до ототожнення держав з правопорядком, і системи державно-правових норм до принципового відриву державознавства від соціології.

У книжці «Загальні підстави конституційного права» (1895 р.) Есмен стверджував, що конституційне право і соціологія мають абсолютно різні ділянки знання, кожна з яких має свій предмет і свої методи дослідження.

Відповідно до цього, Есмен дає абстрактне визначення держави: «Держава є юридичним уособленням нації; є суб'єктом і втіленням громадської влади». Звертаючи увагу виключно на формально-правовий бік, Есмен стверджував, що сучасна представницька держава, де проголошено рівність всіх перед законом, служить не якомусь одному класу чи стану, а всьому суспільству: «Національний суверенітет — це, в правовому сенсі, заперечення будь-якої класової системи».

У сучасному позитивізмі можна виокремити два основні напрямки: «м'який позитивізм» та «жорсткий позитивізм». «М'які» позитивісти (зокрема, Г. Гарт, Дж. Коулмен) вважають, що правило визнання може містити як критерій юридичної чинності відповідність з моральними принципами або змістовними цінностями. Вони не заперечують можливість існування в конкретному суспільстві традицій вважати моральну цінність норми умовою її юридичної чинності.

«Жорсткі» позитивісти (наприклад Дж. Раз) наполягають на тому, що наявність у певної норми моральної якості ніколи не може бути критерієм юридичної чинності цієї норми; критерієм законності має бути просто якийсь визначений соціальний факт, саме те, що ця норма має конкретне суспільне джерело .