19-й окремий мотопіхотний батальйон (Україна)

Зовнішні зображення
	Командир 19-го БТрО Сергій Цогоєв

5 травня Миколаївський обласний військовий комісаріат почав розглядати заяви охочих вступити до лав 19-го батальйону територіальної оборони[1]. Зі слів військового комісара Олександра Іванова, за перші два дні записалися 60 добровольців. Серед них був і Юрій Сидоренко, який залишив престижну роботу в компанії «Нібулон» щоб стати батальйонним замполітом[2][3]. Військове містечко для батальйону обладнали у Миколаєві в казармах 2-го Об'єднаного навчального центру спеціального зв'язку, в/ч А0831.

Після прийняття присяги солдати та офіцери 19-го батальйону одержали штатну, легку стрілецьку зброю: пістолети, автомати АКС-74У та ручні кулемети, з якою вони несли чергування на блокпостах. Перед відправленням на початку вересня в зону АТО батальйон мав одну БРДМ, яку передав народний депутат Ігор Бриченко від партії «Народний фронт», та кілька ЗУ-23. По прибуттю у зону ведення АТО в район Донецька, батальйону передали декілька відремонтованих БМП-1. Згодом, привезли РПГ-22 та протитанкові ракетні комплекси[4]. У батальйоні власними силами був створений взвод матеріального забезпечення (МТЗ), який очолив капітан Сергій Мельничук. Бійці взводу МТЗ під час бою стають десантом на БМП[5]. Через два тижня після прибуття в зону АТО весь особовий склад був екіпірований бронежилетами, до того, — їх мала лише третина бійців.

Військовослужбовці батальйону нарікають на неспроможність вищого армійського командування організувати процес навчання при передачі нового озброєння. Як заявив один із солдатів:[6]

Дали гранатомети одноразові — ніхто з них стріляти не вміє. З якого боку до нього підходити. Це що? Я повинен під час бою читати інструкцію, півгодини розбиратися, в який бік стріляти?.

Протитанкові комплекси вояки освоювали при допомозі Вікіпедії[7]. Проблемними була і є нестача тепловізорів й надійних засобів зв'язку[8].

Після завершення вишколу особовий склад 19-го батальйону почав нести чергування на блокпостах навколо Миколаєва.^{[джерело?]}

Далі, миколаївців відправили нести службу на блокпости у Одеську область на кордон з Придністров'ям.^{[джерело?]}

В подальшому батальйон був перекинутий на блокпости кримського напрямку до Херсонської області.^{[джерело?]}

Згодом, після короткого перепочинку у Миколаєві, батальйон на початку вересня був направлений в Донецьку область, на передову лінію АТО, за кілька десятків кілометрів від Донецьку, де батальйон обладнав базовий польовий табір поміж селами Старогнатівка та Прохорівка[9]. Там миколаївці опинилися на справжній війні, — посеред мінних полів, під майже щоденними обстрілами із мінометів, часто-густо під час короткого нічного сну у ямах-щілинах, де солдати та офіцери спали у черевиках та верхньому одязі, щоб своєчасно встигнути на вогневі позиції для відбиття атаки[5]. За словами заступника командира батальйону підполковника Сергія Зеленіна, воякам прийшлося на перших порах важко не тільки фізично, а й психологічно:

Наш батальйон формувався влітку для несення чергування на блокпостах навколо Миколаєва. Передислокація на нове місце виконання бойових завдань, на Донеччину, для нас стала раптовою та неочікуваною. Розумію, то була воєнна необхідність. З „важкого“ озброєння у нас на той час — одна БРДМ та кілька ЗУ-23-3. Не багато завдань ми могли виконувати з таким озброєнням. Проте з часом в складі батальйону з’явилися протитанкові ракетні комплекси, БМП-1. З’явився досвід. Ми стали повноцінною бойовою одиницею, котра спроможна і готова виконувати поставлені перед нами завдання[9].

Необхідний на війні досвід дійсно з'явився, але він був здобутий дорогою ціною. Чотири бійці батальйону підірвалися на мінному полі, у батальйоні є також поранені, один — побував у полоні[9].

2 вересня 1-ша, 2-га, і 3-тя роти батальйону були з труднощами відправлені із Миколаєва в зону АТО. Кілька десятків жінок, — членів родин солдатів, заблокували дорогу перед казармами батальйону. Вони заявили, що не пустять своїх синів і чоловіків на війну, доти ті не будуть усі захищені касками та бронежилетами. Представники командування Миколаївського військового гарнізону роз'яснили, що каски є у всіх, а бронежилети — будуть видані по прибуттю у зону АТО. Довгі перемовини закінчилися тим, що спецпідрозділ міліції «Грифон» відігнав жінок од воріт військової частини[10]. 12 вересня один із волонтерів повернувшись із зони АТО розповів громадськості Миколаєва, що весь особовий склад батальйону нарешті одержав бронежилети[11].

19 вересня до Миколаєва прибули близько 80 солдатів, майже уся стрілецька рота батальйону, які залишили свої позиції в зоні проведення АТО в Донецькій області без наказу. Старшина стрілецької роти Олександр Копейкін пояснив журналістам, що солдати вирішили повернутися до місця постійної дислокації у Миколаєві через критичну ситуацію, яка виникла після того, як їх нібито виставили лише з автоматами супроти «танків, бронетранспортерів та мінометів»:[6]

Наш батальйон відправили на передову. Ми не повинні були там бути. Наш батальйон призначений для того, щоб охороняти блокпости. Перебували на третій лінії оборони, але чомусь нас відправили на передову в Донецьку область. Ми потрапили там під обстріл, можна сказати, без зброї проти танків, бронетранспортерів та мінометів. Прийняли рішення командир мій першого взводу та я-вивести людей звідти. Здали зброю комбату та вивели людей. Там ще залишилися багато наших хлопців, які перебувають під бомбардуванням та обстрілом. Також вони не хочуть виводити інших, не знаємо чому. Напевно, ще не награлися у війнушки. Що буде далі з цими хлопцями, не знаємо... Без нормального зброї ми воювати не зможемо. Гарматним м'ясом ми не хочемо бути. Дайте нам озброєння, з яким можна воювати, ми будемо воювати. А так просто неможливо.

Оригінальний текст (рос.)

Наш батальон отправили на передовую. Мы не должны были там быть. Наш батальон предназначен для того, чтоб охранять блокпосты. Находились на третьей линии обороны, но почему-то нас отправили на передовую в Донецкую область. Мы попали там под обстрел, можно сказать, без оружия против танков, бронетранспортеров и минометов. Приняли решение командир мой первого взвода и я – вывести людей оттуда. Сдали оружие комбату и вывели людей. Там ещё остались много наших ребят, которые находятся под бомбежками и обстрелами. Также они не хотят выводить остальных, не знаем почему. Наверное, еще не наигрались в войнушки. Что будет дальше с этими ребятами, не знаем... Без нормального оружия мы воевать не сможем. Пушечным мясом мы не хотим быть. Дайте нам вооружение, с которым можно воевать, мы будем воевать. А так просто невозможно.

В свою чергу, начальник штабу 19-го батальйону прокоментував з передової вчинок своїх підлеглих так:[9]

Сьогодні проти них порушені кримінальні справи, ведеться розслідування. Один наш колишній воїн договорився до того, що в інтерв'ю сайту „Преступности.нет“ заявив: його йти в бій заставляли погрозою розстрілом під дулами автоматів. Можливо, хтось і вірить в те, що так було. Тільки не ті, хто вистояв під обстрілами сепаратистів. З одним з тих, хто втік з поля бою, я був знайомий давно. Тепер при зустрічі руки не простягну, а ... це не для друку. Багато хто усвідомив, який неправедний крок вони зробили. Повертаються в розташування, на бойові позиції. Віри від колишніх товаришів їм вже нема. „Хто зрадив одного разу...“ Одних колектив приймає, вірячи в те, що крок був спонтанним. Іншим одразу вказують на зворотну дорогу. Військовий колектив, котрий побував у бою, — особливий.

Військовий комісар Миколаївської області Олександр Іванов підтвердив, що частина солдатів вирішили повернутися назад в зону АТО; по останнім, — військова прокуратура веде слідство[12].

13 жовтня 2014 року чотири військовослужбовці батальйону загинули на мінному полі. 15 жовтня у Миколаєві був оголошений День жалоби за загиблими[13]. Миколаївці проводили в останній шлях Глеба Григораша, Григорія Береговенка, Дмитра Котишевського та Володимира Бабича​[14][15].

30 жовтня 2014 року переформований на 19-й мотопіхотний батальйон (польова пошта В2326), командиром призначений полковник С. В. Зеленін.^{[джерело?]} Батальйон був включений до складу 1-ї танкової бригади.[16]

8 листопада колона батальйону потрапила під мінометний обстріл; троє бійців одержали поранення; був пошкоджений БРДМ[17].

19 листопада рідні бійців 19-го батальйону зібралися під Міністерством оборони України з вимогою провести ротацію батальйону. На день раніше вони пікетували Адміністрацію президента[18]. З Міноборони прислали листа у Миколаївську ОДА, в якому роз'яснили, що батальйон заплановано вивести на відпочинок у листопаді[19].

На початку грудня, 250 бійців батальйону після трьох місяців перебування у зоні проведення АТО по ротації прибули з-під Гранітного, Донецька область, у Миколаїв для відпочинку. Вояки-миколаївці по прибуттю в рідне місто заявили: «Із завданням впоралися, в очі дивитися не соромно»[20]. Незважаючи на втрати й труднощі, переважна більшість вояків батальйону в зоні АТО продемонструвала нескорений дух[8].

26 серпня 2015 року внаслідок обстрілу терористами з РСЗВ «Град» під селом Прохорівка Волноваського району — снаряд влучив у бліндаж, загинуло 4 бійців — Олег Середюк, Олександр Гуменюк, Валерій Головко, Олег Матлак.

Станом на травень 2016 року батальйон знаходився у складі 40-ї окремої артилерійської бригади оперативного командування «Південь».

30 вересня 2016 року батальйон наказом МОУ був розформований. Особовий склад перевели до підрозділу охорони 40-ї окремої артилерійської бригади.^{[джерело?]}

• Командир 19-го БТрО Сергій Цогоєв на YouTube
• Солдати 19-го БТрО про те, хто за що воює на YouTube
• Мінометний обстріл позицій 19-го БТрО на YouTube
• Матері та дружини 19-го БТрО на YouTube
• 250 бійців 19-го батальйону тероборони повернулися додому  на YouTube