2С14 «Жало-С»

Після закінчення Другої світової війни в 1948 році Міністерством оборони СРСР були сформовані вимоги до танкових і протитанкових гармат Радянської армії. Основними вимогами були: збільшення початкової швидкості снаряда і збільшення дальності стрільби протитанкових гармат. Дослідження з цієї тематики дозволили розробити і прийняти на озброєння до 1960 року Радянської армії 100 мм протитанкову гармату МТ—12. Однак, подальше розгортання робіт з проектування та розробки боєприпасів було визнано недоцільним, так як в кінці 1950—х років на думку радянського керівництва завдання боротьби з танками противника мали бути перекладені з класичної ствольної артилерії на протитанкові ракетні комплекси[1].

З ростом захищеності бронетанкової техніки супротивника від кумулятивних боєприпасів знову виникла необхідність відновлення робіт над підвищенням бронепробиттям пострілів з бронебійними підкаліберними снарядами і як наслідок відновлення робіт над протитанковими засобами класичної ствольної артилерії. У 1964 році при розробці нової системи озброєння Ракетних військ і артилерії СРСР 3 Центральним науково-дослідним інститутом Міністерства оборони було запропоновано поряд з протитанковими ракетними комплексами мати і протитанкові гармати. У період з 1969 по 1970 рік у СРСР були розпочаті роботи над новим поколінням протитанкових гармат. У полковій і дивизионній ланці сухопутних військ передбачалося мати 100-мм самохідну протитанкову гармату «Норов» і 125 мм самохідну протитанкову гармату «Спрут-С» відповідно. Для батальйонної ж ланки передбачалася розробка легких 85-мм протитанкових гармат як в буксированому так і в самохідному варіанті. Отримані опрацювання лягли в основу ДКР під найменуванням «Жало-С» (індекс ГРАУ - 2С14)[1][2].

Головним розробником 2С14 був призначений Центральний науково-дослідний інститут «Буревісник». Роботи велися у відділі № 32 відділення № 3 під керівництвом В. Е. Серебряного. Паралельно з самохідним ЦНДІ «Буревісник» вів роботи над буксированим варіантом, який отримав позначення «Жало-Б» (індекс ГРАУ - 2А55). В рамках робіт зі створення на буксирі варіанту був створений макетний зразок 85-мм гармати під позначенням КМ-33. Використовуючи отриманий макетний зразок фахівцями НДМІ були розроблені і випробувані нові боєприпаси, що увійшли в боєкомплект ПТГ 2А55 і СПТГ 2С14[3][4].

До 1975 року був виготовлений дослідний зразок САУ 2С14, який успішно пройшов заводські випробування, а потім був направлений на полігонні випробування на Ржевський артилерійський полігон і Бронетанковий полігон в Кубинці. До 1980 року САУ 2С14 пройшла весь цикл випробувань, результати яких міжвідомчою комісією були оцінені як позитивні. Однак, як буксирувана, так і самохідна протитанкові гармати сімейства «Жало» на озброєння прийняті не були. Незважаючи на те, що СПТГ 2С14 дозволяла успішно боротися з самохідними артилерійськими установками та легкою бронетехнікою противника, до моменту завершення робіт 85 мм гармата САУ 2С14 не дозволяла ефективно боротися з новими танками противника. Крім того, калібр 85 мм не підходив для створення керованих боєприпасів, розробка яких активно велася для інших систем більшого калібру[4][2][3].

За базу самохідної протитанкової гармати 2С14 було взято шасі бронетранспортера БТР-70. У башті встановлювалася 85-мм гармата 2А62, уніфікована по балістичному рішенням і боєкомплекту з буксируваною протитанковою гарматою 2А55. Гармата 2А62 оснащувалася щілинним дуловим гальмом з ефективністю 75-80% і дозволяла розвивати максимальну швидкість стрільби до 20-25 пострілів на хвилину. У боєкомплект входили бронебійні підкалиберні снаряди, які не мали взаємозамінності з іншими артилерійськими системами, які знаходилися на озброєнні Радянської армії. Гарматм забезпечувало бронепробиття приблизно в 1,5 рази нижче, ніж у 125-мм гармати Д-81. Для наведення на ціль використовувався перископічний приціл. Зв'язок здійснювалася за допомогою УКХ радіостанції Р-173[4][2][3].

Перші роботи зі створення високоманеврених колісних протитанкових гармат були проведені в СРСР задовго до появи САУ 2С14, так в 1944 році на базі вантажівки ГАЗ-63 була розроблена 76-мм самохідна протитанкова гармата КСП-76, однак через недостатню маневреності вона не була прийнята на озброєння Радянської армії. У порівнянні з КСП-76 САУ 2С14 мала поруч переваг, наприклад, гармата була встановлено у поворотну башту, базове шасі дозволяло розвивати велику швидкість і долати перешкоди вплав, 85-мм гармата 2А62 мала більшу швидкострільність і бронепробиття і дозволяла ефективно боротися з легкою бронетехнікою і самохідними артилерійськими гарматами противника. Однак, незважаючи на переваги, САУ 2С14 володіла і недоліками, що послужили причиною відмови від прийняття на озброєння. 85-мм гармата не дозволяла в доступному для огляду майбутньому створити комплекс керованого озброєння, крім того не володіла достатнім бронепробиттям для ураження танків типу М1 і FV4030/4. Пізніше, Міністерство оборони СРСР знову повернулося до тематики колісних самохідних протитанкових гармат, відкривши роботи зі створення 125-мм самохідної протитанкової гармати «Спрут—К». На відміну від 2С14 СПТГ «Спрут—К» планувалося озброїти 125 мм гарматою, яка уніфікована за балістикою і боєприпасами з танковою гарматою 2А46, а як базу використовувати шасі бронетранспортера БТР-90. Однак, і ця САУ також не була прийнята на озброєння, таким чином ніша легких високоманеврених колісних протитанкових САУ в організаційно-штатній структурі ЗС РФ залишилася незайнятою[5][6][7].

Порівняльна таблиця ТТХ 2С25 з зарубіжними аналогами

	СРСР 2С14	Франція AMX-10RC[8]	Бразилія EE-9[9]
Роки розробки	1969—1980	1970—1981	1970—1975
Екіпаж, осіб	3—4	4	3
Маса, т	12,5	15,88	13,4
Калібр гармати, мм	85	105	90
Боєзапас, пострілів	30—40	38	44
Максимальна швидкість по шоса, км/год	80	85	100
Максимальна швидкість по шосе, км/год	9—10	7,2	—
Запас ход, км	400—600	1000	880
Колісна формау	8×8	6×6	6×6/2

Крім СРСР розробки колісних броньованих машин, здатних боротися з танками велися і в інших державах. У 1981 році на озброєння французької армії надійшли 105-мм броньовані машини AMX—10RC. Основним озброєнням була нарізна гармата F2, несумісна з боєкомплектом танкових гармат типу L7. На озброєння бразильської армії в 1975 році надійшли броньовані машини EE—9, обладнана 90 мм протитанковою гарматою. На відміну від СПТГ 2С14, боротьба з танками не була основним призначенням як для AMX—10RC, так і для EE—9. Основним завданням було використання їх як БРМ, що позначилося на складі приладів цих машин і тактиці застосування. Пізніше в 1980-ті, а потім в 1990-ті і 2000-ні інтерес до створення колісних протитанкових машин проявили і інші держави, в результаті чого з'явився окремий клас техніки іноді іменований як колісні танки[8][9].

•  Росія:
  • м. Кубинка — Центральний музей бронетанкового озброєння і техніки в Кубинці.

• Авторский коллектив под руководством Панова В. В. 1.2 Противотанковое вооружение. Противотанковая артиллерия // 3 Центральный научно-исследовательский институт Министерства обороны Российской Федерации. Исторический очерк. 3 апреля 1947—2007 / Под ред. Константинова Е. И. — М., 2007. — С. 51—52. — 1000 прим.
• Шарокорад А.Б. «Спрут» и «Жало» // Техника и вооружение: вчера, сегодня, завтра. — М. : Техинформ, 1999. — № 9. — С. 25.
• Карпенко А. В.  — СПб., 2009. — С. 46. Архівовано з джерела 10 січня 2017
• Белянская О. Часть 1. 1967—1979 гг. Отделение № 3 // 40 лет на страже отечества и мира. Книга очерков / Под ред. Споршева Г. М. — Нижний Новгород, 2010. — С. 14.
• Карпенко А.В. Часть 1. Лёгкие самоходные артиллерийские установки // Отечественные самоходные артиллерийские и зенитные установки. — Санкт-Петербург, 2000. — С. 49.
• Foss J. C. Jane's Armour and Artillery 2001—2002. — 2001. — 938 p. — ISBN 9780710623096.

• На базе БТР-90 можно было сделать лучший в мире колесный танк. Вестник Мордовии. 2 травня 2011. Процитовано 19 січня 2014.
• Россия вряд ли купит лицензию на танк Centauro, полагают эксперты. РИА «Новости». 12 травня 2012. Процитовано 21 лютого 2015.