Can

Can — німецький рок-гурт, заснований у 1968 році у місті Кельн під назвою Inner Space. Стиль гурту сполучає в собі елементи напрямків арт-рок, психоделічний рок, краут-рок і авангард. До 1970 називався The Can.

Can
Основна інформація
Жанр	психоделічний/краут-рок
Роки	1968 — 1979, 1986
Країна	Німеччина
Місто	Кельн
Лейбл	Liberty Records
Склад	Jaki Liebezeitd, Michael Karolid, Irmin Schmidtd, Holger Czukayd, Malcolm Mooneyd, David C. Johnsond, Damo Suzukid, Rosko Geed і Rebop Kwaku Baahd
www.spoonrecords.com
Can у Вікісховищі

До складу гурту ввійшли: Ірмін Шмідт (Irmin Schmidt), 29.05.1937, Берлін, Німеччина — клавішні, ударні, вокал; Хольгер Цукай (Holger Czukay), 24.03.1938, Гданськ (історично Данциг) — бас, вокал; Міхаель Каролі (Michael Karoli), 29.04.1948, Штаубінг, Німеччина — гітара, скрипка та Джекі Лібецайт (Jaki Liebezeit), 26.05.1938, Острау, Німеччина — ударні.

До створення гурту його учасники вже мали непогану музичну освіту та чималий музичний досвід. Ірмін Шмідт навчався грі на фортепіано та валторні у дортмундській консерваторії, вивчав етномузикологію у Кельні та відвідував курси «нової музики» у Дармштадті. Після закінчення навчання концертував як піаніст, диригував симфонічними оркестрами у Гановері та Відні й керував оперним хором у Західному Берліні. У цьому ж місті опанував гру на контрабасі Хольгер Цукай, а у Дармштадті відвідував курси експериментальної композиторської техніки. Трохи пізніше він кілька років вивчав музику у Швейцарії. Каролі та Лібецайт були відомі як джазові музиканти (Лібецайт співпрацював, наприклад, з Манфредом Шуфом та Четом Бейкером).

Разом з приєднанням до цієї формації флейтиста Девіда Джонсона (David Johnson) та негритянського вокаліста Малколма «Десс» Муні (Malcolm «Desse» Mooney), гурт змінив назву на Can. Влітку 1968 року гурт засів у студії, яка була організована у замку Norvenich і записав перші твори, що пізніше були видані на платівці «Delay». Також Can дали дебютний концерт, який вміщено на аудіокасеті «Prehistoric Future — June 1968», що видала 1984 року фірма «Tago Mago». У грудні того ж року гурт залишив Джонсон, а наступного року Can за власні кошти видали на фірмі «Scheisshaus» у кількості шістсот примірників перший лонгплей. Вже на цьому альбомі, що мав назву «Monster Movie», можна було відчути багато характерних відмінностей музики Can: перкусійний стиль гри Шмідта на клавішних, гітарні дисонанси Каролі, а також пульсуючий, гіпнотичний ритм басу та ударних. Найцікавішим твором на платівці, яка дещо асоціюється з записами Velvet Underground, була динамічна, двадцятихвилинна композиція «You Do Right», що виникла внаслідок півдобової імпровізаційної студійної сесії. Цей альбом запримітила фірма «United Artists», яка й уклала угоду з гуртом і побічно перевидала «Monster Movie». Щоправда надалі музиканти намагались уникати допомоги різних імпресаріо, продюсерів та реалізаторів записів (всі ці функції виконував Цукай), прагнучи зберегти артистичну незалежність.

Перед виходом Малколма Муні з гурту 1969 року Can встигли записати кілька чаруючих творів, що потрапили на альбом «Soundtracks», до якого ввійшла музика з таких фільмів: «Deadlock» (1970, реж. Роланд Клік), «Cream — Schwabing Report» (1970, реж. Леонідас Каптанос); «Mädchen mit Gewalt» (1970, реж. Роджер Фріц), «Deep End» (1970, реж. Джерзі Сколімовскі) та «Bottom» (1970, реж. Томас Шамоні). (Деякі видання помилково подають цей альбом під назвою «Deep End». — виключно як саундтрек до однойменного фільму).

Незабаром темношкірого вокаліста замінив японський вуличний співак Кенжі «Деймо» Сузикі (Kenji «Damo» Suzuki), 16.01.1950, Японія, якого Лібецайт та Цукай знайшли біля однієї з кав'ярень. На експериментальному подвійному альбомі «Tago Mago» найбільше враження справляла композиція «Hallelujah». Незважаючи на нахил до затяжних імпровізацій, гурт з часом почав надавати своїм творам дуже скорочену, легку для сприйняття форму (альбоми «Ege Bamyasi» та «Future Days»).

1973 року гурт залишив Сузукі і Can тривалий час був квартетом.

1976 року гурт досить несподівано потрапив на дев'ятнадцяту позицію британського чарту з синглом «І Want More». Цей твір входив до альбому «Flow Motion», вокальну партію на якому виконав спеціально запрошений Пітер Гілмор (Peter Gilmore). Того ж року до гурту приєднались колишні учасники Traffic: басист Роско Джі (Rosko Gee) та перкусист Рібоп Кваку Баа (Reebop Kwaku Baah). На жаль, вихід зі складу гурту Цукая в 1977 році сигналізував про творчу кризу формації. Платівку «Out Of Reach», яку записали без його участі, та наступний альбом «Can» вже знову з Цукаєм, зустріли з байдужістю і 1978 року гурт вирішив припинити свою діяльність.

Хольгер Цукай продовжив сольну кар'єру серією цікавих альбомів, а також співпрацею з Девідом Сільвіаном та The Eurythmics. Зіграв одну з головних ролей у фільмі «Krieg der Tone» (1988, реж. Міхаель Мірт).

Ірмін Шмідт написав музику до таких фільмів, як «Messer mit Kopf» (1978, реж. Рейнхард Хауфф), «I'm Herzen des Hurricans» (1979, реж. Ханк Бохм), «Der Mann auf der Mauer» (1982, реж. Рейнхард Хауфф) та «Fluchtpunkt Berlin» (1984, реж. Крістофер Петіт). Ці твори потрапили до альбомів з загальною назвою «Filmmusik». Крім цього, Шмідт випустив інші сольні роботи та продюсував німецький гурт DAF.

Джекі Лібецайт утворив власний гурт The Phantomband, записуючись побічно зі знавцем комп'ютерної музики Міхаелем Ротером.

Каролі відмітився лонгплеєм «Deluge», який він зробив разом з британською вокалісткою Поллі Естес.

Учасники Can завжди залишались у тісному контакті, а 1987 року зробили перерву у своїх сольних проектах і разом з Малколтом Муні, щоправда без Каролі, завітали до студії. Результатом відновлення спільної діяльності став цікавий альбом «Rite Time» 1989 року.