Єльяшевич Борис Саадійович

Борис Саадійович Єльяшевич народився 13 (25) березня 1881 року в місті Поневеж (нині — Литва). У 1892 році родина переїхала до Москви. Московське караїмське товариство за свій рахунок послало 14-річного Бориса до Євпаторії, де в 1895 році відкрилося караїмське училище з підготовки вчителів для караїмських шкіл.

Після закінчення Олександрівського Караїмського Духовного Училища в Євпаторії, Борис поїхав до Москви, де проходив військову службу в армії. За кілька місяців до закінчення служби, Єльяшевич заручився підтримкою Іллі Казаса — інспектора ОКДУ — що до роботи вчителем в Євпаторії, де і прослужив 18 років. Володіючи гарним музичним слухом і приємним мелодійним голосом, Борис Саадьєвич організував з учнів караїмських шкіл духовний хор.

Після обрання Сірая Шапшала у 1915 році караимським гахамом, Борис Сірай, згідно положенню того часу, став його заступником, будучи старшим газзаном Соборної кенаси Евапаторіі. На початку 20-х років минулого століття емігрував гахам, через голод виїхав до Москви інспектор ОКДУ Арон Катик і завідувач караїмської бібліотеки Єльяшевич. Радянською владою було скасоване ОКДУ і Караїмське духовне правління. З усіх працівників караїмських інституцій в Євпаторії залишився Єльяшевич. Він оселився при бібліотеці-музеї, і протягом 9 років безкоштовно охороняв матеріально-культурну спадщину караїмського народу.

У 1928 році над бібліотекою «Карай-Бітіклігі» нависла загроза ліквідації та розчленування її фондів по різних бібліотеках. Переконавшись, що врятувати її від розчленування неможливо, Борис Єльяшевич поїхав у Ленінград, де звернувся до академіка Коковцева, а через нього в Академію наук, і домігся аби цінні зібрання караїмських рукописів були переведені на зберігання до Ленінграда в бібліотеку ім. Салтикова-Щедріна, а інша частина духовної спадщини караїмів у — Москву, в бібліотеку ім. Леніна. Завдяки цьому найцінніші караїмські матеріали збереглися до наших днів.

Після закриття бібліотеки-музею «Карай Бітіклігі» в 1929 році — останнього караїмського закладу в Євпаторії, Борис Єльяшевич переїхав з родиною в Підмосков'я, у зв'язку з хворобою батька. Цей час був для нього найбільш важким, адже мав духовний сан, і вважався позбавленцем, не мав право працювати на державній службі. Тим не менш, він працював простим службовцем, вчителем музики в школі.

На початку 1930-х років Бориса разом з батьком Саадєм Семеновичем (який мав духовне звання «ербі», тобто мав право бути вчителем і газзаном) викликали до НКВС. Борису запропонували написати в газету, і відмовитися від духовного сану. Він відповів відмовою: «Це я зробити не можу, мій народ вважатиме мене зрадником», і залишився як і раніше позбавленцем.

У березні 1946 року караїми Євпаторії звернулися до Єльяшевича з письмовим запрошенням очолити громаду і зайняти посаду газзана при кенасі (слід зауважити, що закритий радянською владою караїмський храм в Євпаторії відновив діяльність при окупаційному режимі в 1942 році; у воєнний час газзаном кенаси був Рафаїл Якович Кальфа). Єльяшевич дав свою згоду і негайно переїхав до Євпаторії, де його гаряче зустріли одновірці. В Євпаторії він знову одноголосно обраний і затверджений Радою міністрів СРСР на посаді газзана.

Єльяшевич прослужив газзаном до липня 1958, і залишив посаду через старість і погане здоров'я. Менш ніж через рік караїмська кенаса в Євпаторії була закрита, а сама громада знята з реєстрації.

Проживши довге, важке і цікаве життя, Борис Єльяшевич помер 9 січня 1971, похований на Євпаторійському караїмськму кладовищі. Але пам'ять про нього не згасає. Щорічно на початку січня в кенасі Євпаторії звучить поминальна молитва про «останнього печальника караїмів».

Єльяшевич з великим ентузіазмом і відповідальністю ставився до виконання своїх обов'язків, будь це проведення богослужіння в храмі, створення караїмської бібліотеки-музею «Карай-Бітіклігі», викладання в караїмській школі або Училищі, участь у засіданнях Караїмського Духовного Правління та видання його друкованого органу, підготовка і проведення народних з'їздів, ведення документації та робота в архівах.

Він не тільки досконало володів рідною мовою, а й чудово знав давньоєврейську, арабську, турецьку та французьку мови. Це дозволяло йому вільно працювати з будь-якими матеріалами та документами бібліотеки-музею.

Живучи при бібліотеці, Єльяшевіч весь вільний час присвячував освоєнню і вивченню книжкового та рукописного фонду, а також предметів матеріальної культури. Його глибокі знання не раз допомагали вченим при роботі з древніми текстами на караїмською мовою, вивченні фондів музею.

Будь-які заяви про право караїмів на відстоювання власної етноконфесійної унікальності відрізнялися виваженістю і були далекі від націоналізму. Наприклад, Єльяшевич зазначає:

Національність, як явище, має свої моменти вищого розвитку, коли поняття національності містить в собі уявлення та поняття про всі вищі надбання цивілізації в даній нації, і — моменти занепаду, коли в силу тих чи інших історичних нещасть і умов життя даної нації, в душі її складається вузько-егоїстичне поняття тільки про свою націю як найбільш гідну і державну. Оригінальний текст (рос.) Национальность, как явление, имеет свои моменты высшего развития, когда понятие национальности заключает в себе представления и понятия о всех высших приобретениях цивилизации в данной нации, и — моменты упадка, когда в силу тех или иных исторических несчастий и условий жизни данной нации, в душе ее складывается узко-эгоистическое понятие только о своей нации как наиболее достойной и державной.

• Б. С. Ельяшевич. Караимский биографический словарь (с конца VIII в. до 1960 г.). Часть I. // Караимы. 2-e издание. — М.: РАН, 1993.(рос.)
• Известия караимского Духовного Правления. — 1917. — № 4. — 5 августа.(рос.)