Іван Іванович (син Івана Грозного)

Царевич Іван був другим (після первістка Дмитра) сином царя Івана IV Васильовича Грозного від першої дружини Анастасії Романівни Захар'їной-Юр'євой. Після його загибелі став спадкоємцем престолу. Народився 28 березня 1554 року та був охрещений митрополитом Московським і всієї Русі Афанасієм.

Традиційно вважається, що Іван Іванович всюди слідував за батьком, був присутній на прийомах іноземних послів, брав участь у військових походах. У роки опричнини навіть «іноді брав участь у розправах, здійснених за наказом царя».[3]

Всім печально відома «опричнина», яку приписують Іванові «Грозному», звісно ж, була. Але в контексті вищезазначених обставин, розв'язали її зовсім не Іван IV чи його син, царевич Іван. У жорстокій боротьбі за владу з боярами т. зв. «старих родів» Захар'їни розпочали справжній терор, «зосередивши у своїх руках управління земщиною і розпоряжаючись при дворі спадкоємця царевича Івана, їх родича по материнській лінії».[9]

Їх супротивниками, як традиційно відомо, стала практично уся русько-«монгольська» знать Ординських династій. Спалахнула, по суті, громадянська війна між прихильниками Ординської Імперії і нового прозахідного угруповання Захар'їних-Романових, які дірвалися до влади і вже будь-що не хотіли її втрачати. Саме тоді, з відходом від реальної влади базилевса та переходом її до бояр, у Русі-Орді і починається перша Велика Смута, яку історики чомусь пересувають у часі на 35 років пізніше.

Що стосується беспосередньо царевича Івана, він мав свій невеликий двір, був вельми начитаною людиною, добре знав Священне писання, Житія святих. Зокрема, у 1579 р. він особисто написав канон св. Антонію Сийскому та переробив його Житіє. У тому ж році до Москви для проведення офіційного визнання Антонія Сийского руським святим приїжджали ігумен Антонієво-Сийського монастиря Питирим і чернець Філофей (який, мабуть, ще до Іони намагався скласти Житіє Антонія). Отримавши підтримку митрополита Антонія і новгородського архієпископа Олександра, вони звернулися до царевича Івана з проханням скласти канон на честь Антонія Сийського — цей святий, напевно, користувався особливим заступництвом царя. Проте Іван Іванович не обмежився лише складанням канону Антонію, але, грунтуючись на Житії Антонія Сийского Іони, написав авторську версію житія цього святого: «Місяця грудня о 7 день, кончина преподобного і богоноснаго батька нашого Антонія. Списано бисть це Многогрішним Іоанном русином, родом від племені варязького, коліна Августа кесаря ​​Римськаго, в літо 7087 (1579), в царство благочестивого государя благословенню Антонія, преосвященного митрополита всея Русі, і при благовірних царевічех Івані і Феодорі Івановічех».[14]

Царевич пише, що розпитавши про Антонія у «Самовидця», в тому числі у московських вельмож, що бачили святого при його житті, він написав йому канон. «Потім, — продовжує він, — начах писати і Житіє преподобного, имеху убо від тих преподобних принесено до мене список про Житіє його і зело убо суще в лехкості написано».[15]

Н. Тупиков вважає Передмову до Житія досить оригінальною: царевич додав багато нових цитат зі Священного писання, у нього набагато більше, ніж у Іони, риторичних відступів. «Додавання Івана Івановича свідчать про його велику обізнанність в біблійних текстах та відмінне знання їм священної історії», — вважає він. Твір сина Івана Грозного говорить і про добре знання його автором російської агиографічної літератури і оповідних текстів: він знає житія Олексія митрополита, Олександра Свірського, Авраамія Ростовського, Зосима і Саватія Соловецьких, Патерик Києво-Печерський, Повість про Варлаама і Іоасафа. Праця царевича свідчить про високу книжкову освіченість людей з вищого класу суспільства і про те, що твори церковного жанру писалися у XVI ст. також і світськими авторами.[16]

Якщо на початку правління (1563—1566) у молодого царевича взагалі не було шансів впливати на рішення своїх опекунів, то після повноліття, напевно, він (хоча б формально) вже міг втручатися в діяльність Боярської Ради. Навряд чи він робив це активно, пам'ятаючи, чим закінчили його батько та старший брат. Втім, і Захар'їни йому були не зовсім чужі: все ж таки, пряма родина по лінії мамці. Менше з тим, його втручання у громадянську війну «латинської» (прозахідної) партії Романових з православно-ординською знаттю було мінімальним — принаймні про це нічого нам не відомо. На відміну від тих самих дипломатичних прийомів та військових походів (в класичній версії — разом з батьком), у літописах про які його ім'я згадується не рідко.[14]

З боку боярської бюрократії це було традиційне, проте ефективне рішення — відправити царя з московського двору, щоб не плутався під ногами, «кудись на війну». Він до речі, й сам був залюбки: як пише Карамзін, «страждаючи за Росію, читаючи сум також на обличчях бояр… царевич сповнений благородними намірами, прийшов до батька і вимагав, щоб той послав його з військом вигнати ворога, звільнити Псков, відновити честь Росії».[17] Якщо припустити, що він прийшов би з пропозицією повести війська проти Баторія (щоб врятувати Псков та інші російські міста від захоплення під час Лівонської війни) не до Івана Грозного, а скажимо, до бояр Захар'їних, його наміри були б, напевно, оцінені гідно.

Це було дуже доречно, бо протистояння між латинською і ординською партіями загострювалося, «опричнина», окрім масштабних репресій вже призвела до повального голоду та епідемій серед селян на більшій частині Московського царства. То ж стара ординська знать була змушена піти на прямий захват влади у Москві, відомий як руйнівний набіг кримських татар на Москву у 1572 р. Опричнинські полки Романових виявились нездатними оборонити місто. Більшість бояр втікла з міста, залишив його і цар. Микола Карамзін так описує ці події: рос. «Царь бежал!.. в Коломну, оттуда в Слободу, мимо несчастной Москвы».[18]

Усунення клану Романових від престолу у 1572 році джерела описують, як прихід (спочатку у якості воєводи) у Кремль такої яскравої постаті, як казанський та касимовський хан Саїн-Булат (тат. Sainbulat, Саінбулат, ساین بولاط), більш відомого завдяки своєму хрещеному імені Симеон Бекбулатович. Цей насправді знатний ординський хан, прямий нащадок Чингізхана, швидше за все, був покликаний старо-ординською знаттю для того, щоб твердою рукою зупинити хитання московського трону Рюриковичей та остаточно навести у царстві порядок. Під його авторитетним керівництвом вирізаються бояри-запровадники опричнини, насамперед — прозахідний клан Захар'іних-Романових.

Перші три роки, перейнявшись поверненням Кремлю жорсткого упорядкування всіх територій Царства, Саїн-Булат хан не особо звертає увагу на царя, який пересиджує події в Олександрівській Слободі. Проте вже у 1575 році він відсторонює Івана Івановича від влади і сам стає Царем Московії та Великим князем всієї Русі. Звісно ж, ніякий Іван Васильович Грозний у 1576 році на трон не повертається, бо це, насправді, не маскарад. Протягом 11 місяців Саїн-Булат домагається визнання його Царем з боку Папи Римського та інших монархів. Над Симеоном Бекбулатович був здійснений обряд вінчання на царство, він головував у думі земських бояр і видавав від свого імені урядові укази та жалувані грамоти. Жив Симеон у Москві, оточений пишним двором.

Іван Іванович був одружений тричі. Прийнято вважати, що у 1571 р. першу дружину — Євдокію Богданівну Сабурову, що походила з давнього боярського роду — йому особисто пригледів батько,[22] а коли вона не змогла менше ніж за рік завагітніти, то була пострижена в черниці під ім'ям Олександри, як і її тітка Соломонія. У 1574 р. дружиною царевича стала Феодосія Михайлівна, дочка рязанського сина боярського М. Т. Петрова-Соловей. Але за чотири роки її (нібито, з тієї ж самої причини) також відправили в монастир на Білоозері. Пізніше, як вказують, приєдналася до першої дружини в суздальському Покровському монастирі.

Питання, чи була пострижена перша дружина царевича Євдокія саме через бездітності, смутний: на відміну від наступної дружини, якій дали чотири роки, Євдокія була заміжня близько року, а цей період вважається недостатнім, щоб переконатися в безплідності жінки. Припускають, що незабаром після весілля невістка з якоїсь причини стала невгодна свекру (як варіант — регентам), завдяки батькам, і її заслати до монастиря, незважаючи на те, що сам царевич дружину любив.

То ж у 1580 р. Іван Іванович одружився втретє — на Олені Іванівні, доньці І. В. Шереметєва Меншого, одного з небагатьох досвідчених воєвод, уцілілих у роки опричнини, але загиблого 1577 р. від шведського ядра при облозі Ревеля.[23]

Р. Г. Скринніков пише: «Третю дружину, Олену Шереметьєва, царевич, можливо, вибрав сам: царю рід Шереметєвих був противний. Один з дядьків царівни Олени (Микита, 1563 г.) був страчений за царським указом, інший, якого цар називав „Бісовим сином“, потрапив в монастир (Іван Великий, 1569 г.). Батька Олени цар всенародно звинуватив в зрадницьких зносинах з кримським ханом. Єдиний уцілілий дядько царівни потрапив в полон до поляків і, як доносили російські гінці, не тільки присягнув на вірність королю, але і подав йому зрадницьку пораду нанести удар по Великим лукам. Боярська „зрада“ знову в який вже раз вповзла до царського дому».

О. О. Зімін з цього приводу додає: «Якщо її батько користувався розташуванням Грозного, то його брати викликали у нього почуття неприхованого роздратування. До того ж дядько Олени окольничий Федір в 1579 р потрапив в полон, де, за чутками, присягнув на вірність Баторію». Як повідомляють історики, на наступний рік Олена завагітніла — це був перший раз для її чоловіка, він хвилювався, передчуваючи можливість, нарешті, дочекатися на світ спадкоємця.[17] Уже після смерті царевича Олена, також як попередні дружини була пострижена в черниці, і отримала від государя у вотчину місто Лух та волость Створив. На відміну від Євдокії Сабуровой і Параскеви Солової, засланих в далекий суздальський монастир, Олена Шереметьєва перебувала в московському Новодівичому монастирі в більш почесних умовах, як вдова-«цариця».

За найбільш популярною версією, саме третя дружина царевича Івана стала причиною сварки 9 листопада 1581 в Александрової слободі між Іваном Грозним і його старшим сином — в гніві важкий на руку батько вдарив Івана Івановича вістрям палиці в скроню.

За однією з найбільш популярних версій, Іван Іванович був смертельно поранений металевим предметом (ймовірно — палицею) в груди або в скроню. Удар йому, нібито, в пориві гніву завдав батько, в Олександрівській слободі, 19 листопада 1581 року. За версією легата Антоніо Поссевіно, царевич застав батька при побитті своєї третьої дружини, яка була вагітною, і мав намір стати цьому на заваді.[24] Версія смерті царевича від удару палицею батька була прийнята багатьма відомими російськими істориками, в тому числі і Миколою Карамзіним. Відома картина Іллі Рєпіна «Іван Грозний і його син Іван 16 листопада 1581 року» (варіанта з «вбивством» в назві ніколи не було), однак, не зміцнила, а навпаки, похитнула точку зору сучасних їй істориків.

Закінчивши в 1885 році картину, авторитетний передвижник, як йому здавалося, поставив крапку в боротьбі джерел та версій. Однак, під тиском патріотичної громадськості, вперше в Росії цензуру поширили на художній твір, прибравши його з Третьяковської галереї. Одним з аргументів на користь «алібі» царя був той факт, що за багатьма документами, сварка батька і сина сталася 14 або 16 листопада, а царевич помер лише через декілька днів. Таким чином, Грозний його аж ніяк вбити не міг — в гіршому випадку, смертельно поранив. Або Іван Іванович взагалі помер від загострення в результаті стресу хвороб, бо «з дитинства був хворобливим хлопчиком». Таким чином, в обох випадках реконструкція Рєпіна недостовірна — на цій підставі її і сьогодні дехто закликає відправити у запасники.[25]

Третю, альтернативну версію подій, висловлену ще в 1903 р. Н. П. Лихачовим, сьогодні в колах істориків прийнято вважати найбільш вірогідною. Академік прийшов до висновку, що Іван Іванович помер після 11-денної хвороби, яка спочатку не здавалася небезпечною. Несподіване тому підтвердження з'явилося в 60-х рр. минулого століття, під час проведення робіт в Архангельському соборі Московського Кремля, коли було розкрито усипальницю Івана Грозного та обох царевичів.

Дослідивши в 1969 році останки вінценосних осіб, експерти встановили, що вміст у них миш'яку і свинцю в кілька разів перевищує норму, а вміст ртуті — в 32 рази. Пояснити це тим, що в XVI столітті ртуть, миш'як і свинець входили до складу багатьох ліків, не представляється можливим: доза аж надто велика. Характерно, що в останках всіх історичних діячів було знайдено приблизно рівну кількість миш'яку, а ось надлишок ртуті виявився лише у Івана Грозного і його старшого спадкоємця.[26]

«Адвокати» Грозного наводять також численні свідчення глибокої скорботи Івана Васильовича від втрати коханого спадкоємця, резонно зауважуючи, що з усіх свідоцтв вбивства царем свого сина на це прямо вказують тільки листи іноземних послів, яких складно назвати симпатиками Івана ІV. Той самий папський легат Поссевіно намагався переконати царя приєднатися до Флорентійської унії на шкоду інтересам Російської держави, тож отримавши відмову, він міг дещо «згустити фарби».[27]

• Иван Грозный — четыре царя Грозной эпохи
• КОГДА ПРИДУМАЛИ РУССКУЮ ИСТОРИЮ? Почему нас лишили истории
• Оболганный Иван IV и Антихрист Петр I. Дмитрий Белоусов