Ізмірська затока

**Ізмірська затока**
	38°29′ пн. ш. 26°49′ сх. д.
Частина від	Егейське море
складники	Gülbahçe Bayd і Çakalburnu Lagoond
Прибережні країни	Туреччина
Регіон	Ізмір (іл)
Вливаються	Гедиз і Мелес;
ідентифікатори і посилання
GeoNames	311043
У проєкті OpenStreetMap	r12734373 ·R
	Ізмірська затока Ізмірська затока (Туреччина)
	Ізмірська затока у Вікісховищі

Ізмі́рська зато́ка (тур. İzmir Körfezi), Смі́рнська затока (грец. Κόλπος της Σμύρνης) — затока в Егейському морі, на південно-східному березі якого знаходиться третє за чисельністю населення місто Туреччини — Ізмір. Територіально відноситься до ілу Ізмір. В затоці багато островів, найбільшими з них є Узунада і Хекім. Півострів Урла і острів Узунада відокремлюють від Ізмірської затоки її південно-західну частину — затоку Гюльбахче. Зі сходу в затоку впадає одна з найбільших річок Туреччини — Гедиз.

В античності була відома як Гермейська затока[1][2] (Ερμαϊκός κόλπος).

Вхід до затоки знаходиться за 30 км на південь від грецького острова Лесбос, між містом Карабурун і півостровом Чешме на заході та містом Фоча (стародавня Фокея) на сході.

Крім гавані Ізміра, другої за величиною в Туреччині, є й інші якірні стоянки. Найзначнішим малим містом затоки є Урла.

Примітки

Лепер Р. Х. Клазомены // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
Любкер Ф. Lydia // Реальный словарь классических древностей / под ред. членов Общества классической филологии и педагогики Ф. Гельбке, Л. Георгиевского, Ф. Зелинского, В. Канского, М. Куторги и П. Никитина. — СПб., 1885.(нім.)(рос.)

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.

[1] Лепер Р. Х. Клазомены // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)

[2] Любкер Ф. Lydia // Реальный словарь классических древностей / под ред. членов Общества классической филологии и педагогики Ф. Гельбке, Л. Георгиевского, Ф. Зелинского, В. Канского, М. Куторги и П. Никитина. — СПб., 1885.(нім.)(рос.)