Індо-сарацинський стиль в архітектурі

Стародавні греки і римляни називали сарацинами племена, що живуть на схід від Євфрату. Термін запозичили християни для позначення всього ісламського світу та його архітектури[2]. Терміном «індо-сарацинський» вперше британці назвали ісламську архітектуру Індії і поширили назву зі старовинних будівель й на нові будови[3]. Також стиль рідше іменується індо-готикою, могольскою готикою, індуїстською готикою[4].

В архітектурі Коледжу Етчісон в Лахорі наявні чатрі на даху, джалі, чхаджа

Стиль еклектично поєднує в собі декоративні елементи індо-ісламської архітектури (особливо архітектури Великих Моголів) та індуїстської архітектури. Відроджуючи архітектурну спадщину Великих Моголів, британський уряд прагнув показати спадкоємність свого правління[2]. Основний макет і структура будівель наближені до будівель стилів історизму — неоготики, неокласицизму, з додаванням індійських декоративних елементів. На будівлі, європейські за функціональним призначенням і загальному силуету, накладався химерний декор, запозичений з архітектури мусульманської Індії.

Офіційно індо-сарацинський стиль отримав визнання в 1890-тих роках, коли інженер Свінтон Джейкоб опублікував своє 12-томне «Джайпурське портфоліо» із зображеннями 600 зведених будівель[4].

Характерні елементи стилю:

• вікна машрабія і джарокха (так зване «гаремне вікно»);
• куполи-цибулини;
• чхаджа, звисаючі карнизи, які часто підтримують помітні кронштейни;
• гострі або зубчасті арки;
• підковоподібна арка, запозичена з архітектури Північної Африки й ісламської Іспанії;
• контрастні кольори;
• вигнуті дахи в бенгальському стилі чар-чала;
• чатрі на даху;
• вежі і мінарети;
• пінаклі;
• відкриті павільйони;
• джалі або ширми ажурної різьби

Першою спорудою в індо-сарацинському стилі є Палац Чепаук 1768 року в сучасному місті Ченнаї (Мадрас). Більшість прикладів архітектури стилю, що знаходяться сьогодні під Індійським археологічним наглядом, розташовані в Ченнаї, Мумбаї і Колкаті, де розміщувалися основні центри Британського правління Індією.

Чи не з більшим розмахом, ніж самі британці, будували в індо-сарацинському стилі й місцеві князьки — формальні правителі туземних князівств, що складали Індійський Союз. У проміжку між світовими війнами розкішні князівські резиденції в індо-сарацинському стилі з елементами модерну та ар деко були спроектовані європейськими архітекторами в Майсуру, Джодхпурі, Біканері й інших містах.

Індо-сарацинський стиль користувався популярністю також і за межами колоніальної Індії. Архітектори нерідко поєднували елементи ісламської та європейської архітектури різних епох і напрямків. Яскраві приклади стилю збереглися в колишніх колоніальних володіннях Британської імперії: Британський Цейлон (сучасна Шрі-Ланка), Федерація малайських держав (сучасна Малайзія).

Незважаючи на свою популярність, стиль ніколи не став характерним для приватних будинків звичайних жителів[4].

• 
  Королівський павільйон в Брайтоні — перший в Європі пам'ятник індо-сарацинського стилю
• 
  Дарбар-Махал (1905) в Бахавалпурі (Пакистан)
• 
  Палац Майсур в Індії
• 
  Музей Альберт-хол в Джайпурі (Індія)
• 
  Коледж в Індаурі (Індія)
• 
  Вищий суд Мадраса (Індія)

• Архітектура Великої Британії
• Неомавританський стиль