Інтрада

Інтрада зародилася у XVI-му столітті. Найбільшого поширення вона набула в XVII та XVIII століттях. Її виконували під час церемоній, які супроводжували урочистості з участю високих персон, вистав, балі́в та турнірів. До XVII ст. інтради писалися винятково для мідних духових та ударних інструментів, а з 1600 року також і для струнних. У XVII столітті інтрада увійшла як вступна частина до інструментальної барокової сюїти, а також до короткої увертюри для опери, симфонічного твору, кантати тощо.

Першими авторами інтрад були:

1. Алессандро Орологіо, Інтради 5 та 6, (1597).
2. Ганс Лео Гасслер, Lustgarten neuer deutscher Gesange, Balletti, Galliarden und Intraden mit vier, fiinf und acht Stimmen, (1601).
3. Мельхіор Франк, чотири збірки, видані між 1603 і 1627 роками.
4. Валентин Гаусманн, Нові інтради на 5 і 6 голосів для віол, (1604).

Відомі кілька типів інтрад:

• інтради типу маршу з фанфарами (до урочистих виходів високих персон), прототипом цього роду інтрад є туш, який виконується в основному трубами;
• інтради близькі до павани (придворний танець до різних урочистостей), двотактний тип в повільному темпі з використанням поліфонічної техніки;
• інтради у вигляді швидкого танцю (до танцювальних розваг), як наприклад антре в балеті, (вступна частина па-де-де — вихід на сцену двох танцівників, чи па-де-труа).

Часом інтрада замінювала увертюру в музично-сценічних творах (опера «Алкеста» Крістофа Віллібальда Глюка в італійській редакції, зингшпіль «Бастьєн і Бастьєнна» Моцарта). Інтрада увійшла до інструментального циклу (головним чином завдяки сюїті), де в ряді випадків зберегла функції вступу («Серенада для фортепіано, скрипки та альта» Людвіга ван Бетховена).

У 20 столітті інтрада відродилася у зв'язку з посиленням зацікавлення до старовинних жанрів («Чотири норвезьких враження» Ігоря Стравінського та ін.).[1]

• Прелюдія
• Увертюра

• M. Reimann: Materialien zu einer Definition der Intrada. // Die Musikforschung. 10. Jg., 1957 (нім.)
• Список італійських термінів, що використовуються в музиці