Італійська федерація футболу
Італійська федерація футболу (ІФФ, італ. Federazione Italiana Giuoco Calcio; F.I.G.C.) — керівний футбольний орган Італії, який координує організацію та проведення змагань у футбольних лігах країни, розіграші Кубка Італії, інших внутрішніх змагань з футболу, а також забезпечує підготовку та участь у міжнародних змаганнях національної збірної Італії з футболу, жіночих, молодіжних та юнацьких збірних команд Італії.
 Логотип асоціації | |
| Заснована | 1898 |
|---|---|
| Вступ в ФІФА | 1905 |
| Вступ в УЄФА | 1954 |
| Вебсайт | www.figc.it |
| Президент | Габріеле Гравіна |
Член ФІФА з 1905 року. Член УЄФА з 1954 року (одна з федерацій-фундаторів організації). Штаб-квартира розташована в Римі.
Історія
Футбол на теренах Італії почав активно розвиватися наприкінці XIX сторіччя, насамперед у портових містах країни, в які заходили кораблі з Британських островів, та в інших великих містах, в яких мешкали і працювали британці. 1898 року ентуазіастами цього порівняно нового для країни виду спорту було прийнято рішення про створення формальної організації, покликаної координувати розвиток італійського футболу. Такою організацією стала Федерація Італії з футболу (італ. Federazione Italiana del Football), заснована у столиці П'ємонту Турині. Того ж року під егідою новоствореної федерації було проведено перший федеральний чемпіонат країни, участь у якому взяли три туринські клуби і одна команда з Генуї.
1909 року більшість італійських футбольних клубів, що існували на той час, проголосували за зміну назви організації на «Італійська федерація футболу» (італ. Federazione Italiana Giuoco Calcio), яку вона носить і понині. На той час федерація вже входила до складу ФІФА, приєднавшись до цієї організації у 1905.
На початку XX сторіччя федерація забезпечувала дотримання вимог ФІФА щодо аматорського статусу футболу, будь-які виплати гравцям за участь у футбольних матчах були поза законом і, якщо й проводилися, то таємно. Перші кроки з офіційного впровадження професійного футболу в Італії були зроблені у другій половині 1920-х, коли футболісти отримали право вимагати компенсацію за недоотримані через участь у футбольних матчах доходи. При цьому формально вони продовжували вважатися аматорами. У той же період були зроблені перші кроки з обмеження кількості іноземців в італійських клубах — згідно з упровадженим лімітом кожній італійській команді дозволялося мати на полі лише одного іноземця. В подальшому вимоги щодо ліміту «легіонерів» неодноразово змінювалися, однак лишалися досить жорсткими.
Метою обмеження кількості іноземців в італійських клубах було стимулювання підготовки саме італійських гравців, і ця політика довела свою ефективність — невдовзі після запровадження ліміту італійська національна команда стала найсильнішою збірною світу на другому в історії чемпіонаті світу, проведеному 1934 року. За чотири роки на чемпіонаті світу 1938 «скуадра адзурра» захистила титул найсильнішої збірної планети. До того, у 1936, італійці стали переможцями футбольного турніру на XI Літніх Олімпійських іграх.
У подальшому італійська збірна незмінно перебувала серед найсильніших футбольних команд світу, ще двічі ставала чемпіоном світу (в 1982 та 2006), вигравала чемпіонат Європи 1968 року і чемпіонат Європи 2020 року.
Посилання
- Офіційний сайт Італійської федерації футболу (італ.), (англ.)
- Сторінка Італії на сайті ФІФА. (англ.)
- Сторінка Італії на сайті УЄФА. (укр.)