Італійське економічне диво

Постер, що рекламував план Маршалла у Європі.

З Другої світової війни Італія вийшла серед найбільш постраждалих і зруйнованих європейських країн. «Il boom» став модернізацію економіки і її розвитком до рівня однієї з найбільших економік світу. Рушіями економічного буму стали передбачення і економічна кмітливість італійських підприємців, а також виявлення родовищ метану і гідрокарбонатів на Паданській рівнині, що дало поштовх до нового розвитку чорної металургії. Підйому італійської виплавки сприяла також допомога США, що надавалася відповідно до плану Маршалла і прямувала на відновлення основних галузей промисловості. Головною метою цих вливань був розвиток індустріальних галузей економіки до такого рівня, який дозволив би їм бути конкурентоспроможними на просторі Спільного Ринку.

Автомобіль ФІАТ 500, випущений у 1957 році, вважається символом італійського економічного дива.[1]

З початку 1950-х років Італія вступила в період виключно швидкого індустріального розвитку, обганяючи за темпами середньорічного приросту виробництва промислової продукції всі європейські країни, а в світовому масштабі поступаючись лише Японії.

У 1959, 1960, 1961 і 1962 роках економічне зростання досягло відповідно 6,4%, 5,8%, 6,8% і 6,1% ВВП. У період 1957-1960 років середній річний приріст індустріального виробництва становив 31,4%. Ще більш вражаюче зростання показували такі галузі:

• Автомобілебудування - 89%,
• Точне машинобудування - 83%,
• Виробництво штучних волокон - 66,8%.

Разом, за період з 1953 року по 1962 рік обсяг промислового виробництва в Італії зріс утричі.

Корейська війна (1950-1953) і пов'язана з виробництвом танків і літаків потреба в сталі надали додаткове прискорення італійському індустріальному і економічному зростанню. З 1964 року в середньому зростання становило 8% щорічно [2], а в найбільш розвинених індустріальних містах Півночі (Мілан, Генуя, Турин) розвиток йшов іще швидшими темпами. Основною продукцією стали:

• Модний одяг і взуття (в основному Мілан),
• Друкарські машинки (фірма Оліветті)
• пральні машини,
• Автомобілі (ФІАТ, Ламборгіні, Мазераті, Феррарі),
• Обладнання,
• Бензин.

Італія почала стабілізувати імпорт і експорт.

У 1950—1951 pp. було досягнуто довоєнного рівня у виробництві. Наступні 10 років середній приріст у промисловості дорівнював 10 %. В цілому за цей час виробництво виросло удвічі. 3/4 промислового виробництва становила продукція машинобудування, автомобілебудування, хімії тощо. Італія з аграрної країни перетворилася на індустріально-аграрну передову державу. Швидкому економічному розвиткові — італійському "економічному диву" — сприяли такі фактори:

• аграрна реформа, яка активізувала попит на машини, будматеріали тощо для сільських фермерів, що зумовило розширення внутрішнього ринку;
• рішуче звільнення промисловості від непродуктивних затрат завдяки ліквідації корпоративної системи та автаркії;
• оновлення основного капіталу та кредити згідно з "планом Маршалла";
• структурні зміни в економіці, спрямовані на створення нових прогресивних галузей: електротехніки, нафтохімії, автомобільної промисловості;
• раціональне використання патентів та ліцензій;
• вступ Італії до "Спільного ринку" сприяв створенню кон'юнктури для ряду галузей промисловості та сільського господарства;
• дешевизна робочої сили (у пошуках роботи та заробітків у 1946—1966 pp. країну покинуло 6 млн. чол.);
• низький рівень військових витрат, оскільки армія значною мірою утримувалася за рахунок коштів, що надходили зі США.

Слід також мати на увазі, що державне втручання у приватний сектор мало суто економічний характер, було спрямоване на підтримку всіх секторів народного господарства.

Післявоєнні економічні труднощі зумовили швидке впровадження системи державно-монополістичного капіталізму (ДМК), яка в Італії, зокрема, проявилася також в існуванні гігантських державних об'єднань, таких як ІРІ (Інститут промислової реконструкції) та ЕН1 (Національне управління рідкого палива). В умовах Італії, де витав дух економічної корпоративності, а проблема палива й багатьох видів сировини тісно пов'язана з імпортом, наявність значної державної власності була певною мірою виправдана. У цьому плані монополізм ІРІ та ЕНІ (на підприємствах, які ними контролювалися, видобувалося і вироблялося 80 % залізної руди, 90 % чавуну, 70 % сталі, 25 % продукції машинобудування, 75 % природного газу, 100 % штучного каучуку) оцінити однозначно не можна. Проблемою для Італії, з іншого боку, стало те, що продукція італійських державних підприємств була неконкурентоспроможною на західних ринках і збувалася, як правило, в соціалістичних країнах Східної Європи.

Наслідки "економічного дива" в цілому для Італії були позитивними. Щорічний ріст виробництва з 1951 по 1974 р. у середньому становив 7,5 %, а в приватних компаніях він був ще вищим. Прибуток останніх у середньому щорічно зростав на 30 %. Однак "диво" не ліквідувало та й не могло ліквідувати всі проблеми італійського суспільства. Зарплата працюючого в Італії, попри її певне зростання, усе ж залишилася дещо нижчою, ніж в інших високорозвинутих країнах Європи. Кількість безробітних ніколи не опускалася нижче 1 млн. чол. Розроблений у 1956 р. "план Ваноні" так і не привів до цілковитої інтеграції економіки Півдня в загальну економічну систему. Значні диспропорції між Північчю і Півднем продовжували зберігатися. Відмінності мали місце не тільки в рівні економічного розвитку, а й у психології людей. Якщо на Півночі працювали в поті чола, то на Півдні багато хто прагнув жити на нетрудові доходи.