Автономна Республіка Північного Епіру

У березні 1913 року, під час Першої Балканської війни, грецька армія, після захоплення Османських укріплень при Бізані, звільнила Яніну. Перед цим була взята Гімара 5 листопада 1912. Наприкінці війни грецькі збройні сили контролювали велику частину історичної області Епір, досягнувши лінії від Ceraunian гір (вище Гімари) в Іонічному узбережжі до озера Преспа на сході.

У той час, албанський рух за незалежність тільки набирав обертів. 28 листопада 1912, у Вльорі, Ісмаїл Кемалі проголосив незалежність Албанії, також було утворено Тимчасовий уряд який, мав свої повноваження тільки на терені навколо Вльора. В цей же час, Османський генерал Ессад Паша проголосив республіку Центральної Албанії зі столицею в Дуррес,[5] , проте консервативні албанські племена все ще сподівався на збереження влади Османської імперії[6] Більша частина території, яка пізніше увійшла до складу албанської держави було зайнято греками на півдні і сербами на півночі[7]

Етнографічна мапа Північного Епіру на 1913, представлена Грецією на Паризькій мирній конференції, 1919

Останній Османський перепис населення, проведений у 1908, виявив наявність 128,000 православних християн і 95,000 мусульман в регіоні[8]Православне населення, за оцінками, від 30,000 до 47,000 говорили виключно грецькою. Інша частина православної громади були білінгви, використовуючи албанське патуа у себе вдома і грецьку для культурної, торгової та господарської діяльності. Крім того, вони мали грецьку національну самосвідомість і підтримали сепаратистський рух автономії.[9] З огляду на ці умови, вірогідність підтримки Північним Епіром албанського уряду були сумнівні[10]

Концепцію незалежної албанської держави підтримували великі європейські держави, особливо Австро-Угорщина і Італія[11] Обидві ці держави прагнули контролювати Албанію, яка, за словами міністра закордонних справ Італії, Томмазо Тіттоні, надасть «незаперечну перевагу в Адріатичному морі». Захоплення сербами Шкодера і можливість проведення грецького кордону за декілька кілометрів на південь від Вльоре викликала сильний опір цих держав[7][12]

У вересні 1913, була скликана Міжнародна комісія європейських держав за для визначення кордону між Грецією та Албанією. Через італійський та австро-угорський тиск було визначено, що регіон Північний Епір повинен бути відійти до Албанії.

При демаркація грецько-албанського кордону згідно з умовами Флоренційського протоколу від 17 грудня 1913, регіон відходив до Албанії. Так, 21 лютого 1914 року, посли великих держав вручили ноту уряду Греції з вимогою евакуації з краю грецької армії. Грецький прем'єр-міністр Елефтеріос Венізелос, пристав на це рішення в надії на допомогу в розв'язанні інших невирішених проблем Греції — визнання грецького суверенітету над Північно-Східними островами Егейського моря[13][14]

Такий поворот подій був вкрай непопулярним серед грецького населення краю. Греки Епіру відчули себе обдуреними урядом Греції, тому що уряд не зробив нічого, щоб підтримати їх вогнепальною зброєю. У той же час, поступове виведення грецької армії дозволило б албанським військам взяти під контроль регіон. Отже, щоб запобігти цю можливість, було вирішено оголосити свою незалежність[15][16] Georgios Christakis-Zografos, видатний державний діяч Епіру і колишній міністр закордонних справ Греції, разом з представниками місцевих в «Загальноепірської ради», 28 лютого 1914 року, проголосив Автономну Республіку Північного Епіру у в Аргірокастроні (грец. Αργυρόκαστρον, сьогодні Гірокастра) проголосивши Тимчасовий уряд[17] Georgios Christakis-Zografos став президентом Тимчасового уряду.

Прапор нової держави був варіант грецького національного прапора, що складається з білого хреста в центрі на синьому фоні і увінчаний імператорським візантійським орлом чорного кольору.[18]

Полковник Dimitrios Doulis, подав у відставку зі свого поста в грецькій армії і приєднався до тимчасового уряду як міністр військових справ. З перших же днів йому вдалося мобілізувати армію, що складалася з більш ніж 5,000 вояків[19] Крім того, місцевий єпископ, Vasileios, обійняв посаду міністра Релігії і юстиції. Незабаром були сформовані збройні групи, на кшталт «Священного загону», за для протидії будь-якому вторгненню на територію автономного уряду. Перші райони, які приєдналися до автономії руху за межами Гірокастри були Гімара, Саранда і Пермет.[20]

Військовий загін Епірських жінок. Серпень 1914, Гірокастра

Грецький уряд не бажав приймати будь-які відкриті ініціативи на підтримку повстання. Військові і політичні діячі продовжували проведення повільного процесу евакуації, яке почалася в березні і закінчилося 28 квітня. Офіційно будь-які форми опору були скасовані, великі держави і Міжнародна контрольна комісія (організація, створена великими державами, з метою забезпечення миру і стабільності в цьому районі) надали гарантії забезпечення прав тубільних греків. Після проголошення в Гирокастрі незалежності, Zografos направив пропозицію представникам місцевих органів в Корча, приєднатися до руху, але, грецький військовий комендант міста, полковник Alexandros Kontoulis, чітко виконував вказівки Афін — оголосив військове становище, погрожуючи застрелити будь-якого громадянина, який підніме прапор Північного Епіру. Коли в Кольоня, місцевий єпископ Спиридон проголосив автономію, Kontoulis негайно його заарештував і вислав з країни[21]

1 березня Kontoulis вивів підпорядковані йому грецькі війська з краю і передав владу албанській жандармерії, що складалася в основному з колишніх дезертирів з Османської армії під командою голландських та австрійських офіцерів[20] 9 березня, грецький флот блокував порт країни Тирана, одне з перших міст, що приєдналися до автономіського руху[22] Були також спорадичні конфлікти між грецькою армією і епірськими підрозділами з невеликими втратами з обох сторін[23]

По виведенню грецької армії, спалахнув збройний конфлікт між албанськими і північноепірськими військами. В регіонах Гірокастра, Гімара, Саранда і Дельвіна автономістським силам вдалося успішно роззброїти албанську жандармерію і албанські іррегулярні формування[21] З іншого боку, Zografos, розуміючи, що великі держави не схвалить приєднання Північного Епіру до Греції, запропонував три можливі дипломатичні рішення:[20]

• Повна автономія під номінальним суверенітетом Князівства Албанія.
• Адміністративна та кантональна система автономії.
• Прямий контроль і управління європейськими державами.

7 березня принц Вільям Від прибув до Албанії, в цей час точились запеклі бої на північ від Гірокастри, в області Цепо, де албанська жандармерія безуспішно намагалась розвинути наступ на південь. 11 березня відбулась спроба врегулювання за посередництва голландського полковника Томсона в Корфу. Албанська сторона була готова прийняти обмежену автономію Північного Епіру, але Karapanos наполягав на повній автономії, що було відхилено албанською делегацією і перемовини зайшли у глухий кут[21] Тим часом, північноепірські війська захопили Ерсека і продовжили наступ на Фрашер і Корча[24]

У той же час, Міжнародна Контрольна Комісія, за для побігання подальшої ескалації збройного конфлікту, вирішила втрутитися. 6 травня Zografos отримав повідомлення про початок переговорів за новою основою. Zografos прийняв пропозицію, і перемир'я було оголошено на наступний день. На час припинення вогню був отриманий наказ, військам Північного Епіру захопити височину Морава, домінуючою над Корче, що робить здачу албанського гарнізону у місті неминучою[25]

Переговори проводилися на острові Корфу, де 17 травня 1914, представники Албанії і Північного Епіру підписали угоду, відому як протокол Корфу. За її умовами, дві провінції Корче і Гірокастра, отримували повну автономію (Corpus separatum) під номінальним суверенітетом албанського князя Віда.[25] Албанський уряд мав право призначати і звільняти губернаторів і вищих чиновників, спираючись на думку місцевого населення. Іншими пунктами було: пропорційний набір тубільців в місцеву жандармерію і заборона находження у регіоні військових загонів скомплектованих не з тубільців. У православній школі, грецька мова буде єдиною мовою навчання, за винятком перших трьох класів. Грецька була також зроблена рівною з албанською у всіх суспільних справах. Привілеї Османської епохи у Гімаре були відновлені, й іноземець повинен був призначений як «капітан» на 10 років.[26]

Виконання та дотримання протоколу була покладена на Міжнародну контрольну комісію, а також організацію державного управління і відділи юстиції та фінансів в регіоні[27] створення та підготовку місцевої жандармерії повинно було проводитися голландськими офіцерами[28]

Договір був ратифікований Протоколом представників великих держав в Афінах 18 червня, і албанським урядом 23 червня[29] Установчі збори Епіру в Дельвіна також затвердили умови протоколу, хоча делегати з Гімара протестували, стверджуючи, що тільки союз з Грецією може дати життєздатність рішенням[30] На початку липня міста Тепелена і Корче (8 липня) перейшли під контроль тимчасового уряду Північного Епіру.

Незабаром після початку Першої світової війни, ситуація в Албанії дестабілізувалась і виник політичний хаос. У той час країна була розкраяна на низку крайових урядів. Через анархію в центральній і північній Албанії, мир не був повністю відновлено, незважаючи на Корфу-протокол, сполохували спорадичні збройні конфлікти[31] Принц Вільгельм залишив країну 3 вересня, на наступний день епірські війська, без схвалення з боку тимчасового уряду, почали атаку на албанський гарнізон у Бераті і їм вдалося захопити за декілька днів його цитадель[32].

Прем'єр-міністр Греції Елефтеріос Венізелос був стурбований цими подіями, особливо через можливість дестабілізації ситуації за межами Албанії і спровокувати більш широкий конфлікт. 27 жовтня, після отримання згоди великих держав[33] грецький V армійського корпусу увійшов в область вдруге, Тимчасовий уряд офіційно припинив своє існування, заявивши, що він досяг своєї мети.

Національна схизма і руйнація сербського фронту призвели до італійської (у Гірокастрі) і французької (у Корчі) військової окупації з вересня 1916 року. У повоєнний період автономістський рух тільки посилився[35]

Відповідно до положень Паризької мирної конференції, Північний Епір мав відійти до Греції, але через політичні події, такі як грецька поразка у греко-турецькій війні, 1919—1922 і сильна італійська опозиція на користь Албанії, області відійшла до Албанії у 1921.[3][36]

У лютому 1922, парламент Албанії затвердив Декларацію прав меншин. Тим не менш, декларація, на відміну від протоколу Корфу, визнавала права нацменшин лише на обмеженій території (частини районів Гірокастри, Саранда та 3 села біля Гімари), без здійснення будь-яких форм місцевого самоврядування. Як безпосередній наслідок цього — всі грецькі школи у краї були прмусово зачинені до 1935, в порушення зобов'язань, що уряд Албанії взяв перед Лігою Націй[37] З іншого боку, сьогоденні кордони Албанії були встановлені у 1925 і Греція, відмовилася від своїх претензій на Північний Епір[38]