Алессандро Блазетті

Алессандро Блазетті народився 3 липня 1900 року в Римі, Італія. Закінчив адвокатську школу, але в 1920-х роках став журналістом і кінокритиком. Заснував декілька журналів, зокрема, Cinematografo та «Світ на екрані», навколо якого об'єдналася група молодих кінематографістів, що прагнули до оновлення італійського кіно"[3]. У 1928 році приступив до зйомок фільму «Сонце», в якому зображував суворе життя селян. Поступив на роботу в студію Cines, де зняв «Воскресіння» і «Нерон». Після смерті засновника Cines, Стефано Пітталугі, став директором студії. Серед відомих його фільмів — «Трапеза бідних» та «1860», останній з яких — епопея про Гарібальді вважається передвісником післявоєнного неореалізму і його найвизначнішим фільмом. «За словами самого режисера на формування його естетичних поглядів plsqcybkb великий вплив роботи російських режисерів — Сергія Ейзенштейна, Всеволода Пудовкіна і Миколи Екка»[4].

Буіши поборником італійського фашизму, Блазетті зняв фільми про нього, які багато в чому реабілітують методи влади: «Стара гвардія» (1935), «Альдебаран» (1936), «Ніхто не повертається назад» (1943). Оскільки фільм «Альдебаран» не знайшов особливої підтримки, режисер звернувся до сентиментальних стрічок, відомих як «кіно білих телефонів» і зняв єдиний в цьому жанрі фільм «Графиня з Парми» (1936). Фільм «Залізна корона», що змішує казку, пригоду і історію, приніс режисерові в 1941 році Кубок Муссоліні за найкращий іноземний фільм на 9-му Венеційському кінофестивалі, незважаючи на його явний антимілітаристський пафос. У 1942 році поставив за сценарієм Чезаре Дзаваттіні комедію «Чотири кроки в хмарах», яка стала однією зі стрічок, що підготували неореалізм в Італії[4].

Серед костюмованих стрічок Блазетті виділяється «Вечеря блазнів». Режисер відкритіше виразив свою позицію до руху Опору у фільмі «Один день в житті». Після війни вніс значний внесок у розвиток італійської кінокомедії («Шкода, що ти каналія», «Щастя бути жінкою»). У 1948 році поставив фільм з життя древніх римлян — «Фабіола», а в 1957 році сатиричну комедію «Кохання і плітки»[4]. У 1961 році знімався в ролі режисера А. Блазетті у фільмі Л. Вісконті «Найкрасивіша»[5]. У 1960-і зняв критичне кіно про нове італійське суспільство «Я, я, я… та інші». У 1961 році поставив фільм нового жанру — художню антивоєнну стрічку, побудовану на документалізмі, — «Я люблю, ти любиш», «деякі сцени цього фільму знімалися в Москві»[4].

У 1970-і роки Блазетті продовжував працювати в кіно та на телебаченні, де створив цілу низку цікавих циклів про те, як робилося національне кіно. Випустив декілька книг, найоб'ємнішою з яких є мемуари «Кіно, яке я прожив» (1979).

У 1967 році Алессандро Блазетті очолював міжнародне журі 20-го Каннського міжнародного кінофестивалю.[6]

• Блазетти, Алессандро // Кино: Энциклопедический словарь / Гл. ред. С. И. Юткевич. — М. : Советская энциклопедия, 1986. — С. 49. — 100 000 прим.(рос.)
• Blasetti, Alessandro. Il cinema che ho vissuto. — Bari : Dedalo, 1982. (італ.)
• Gori, Gianfranco. Alessandro Blasetti. — Florence : La Nuova Italia, 1984. (італ.)
• Masi, Stefano. A. Blasetti: 1900—2000. — Rome : Comitato Alessandro Blasetti. (італ.)
• Moliterno, Gino. The A to Z of Italian cinema. — 2008. — ISBN 978-0-8108-6896-0.
• Л. Алова. Блазетти Алессандро // Режиссерская энциклопедия. Кино Европы / Г.Н. Компаниченко. — М. : Научно-исследовательский институт киноискусства, 2002. — 204 с. — ISBN 5-85646-077-4.(рос.)

• Алессандро Блазетті на сайті MYmovies.it (італ.)
• Tullio Kezich (3 липня 2000). Cent' anni fa nasceva Blasetti, regista-dittatore e maestro di tutti. archiviostorico.corriere.it (італ.). Il Corriere della Sera. Архів оригіналу за 29 вересня 2012. Процитовано 21 липня 2012.