Італійський неореалізм

Неореалі́зм — напрям в італійському кіно та літературі 1940-х — 50-х років. Визначальними рисами неореалізму є наявність документальної основи твору (принцип вірності факту), увага до життя пересічної людини.

Неореалізм найтиповіше проявився у творчості режисерів Роберто Росселліні («Рим — відкрите місто»), Лукіно Вісконті, Вітторіо де Сіки, Дж. де Сантіса та інших. Представниками неореалізму в літературі були Р. Вігано, І. Кальвіно, К. Леві, Е. де Філіппо, Васко Пратоліні та ін.

Пройнятий пошаною до людини, сили солідарності, Н. висунув в головні герої людей з народу, що зберігають високі душевні якості і зростаючих в боротьбі за загальнонаціональну справу. Основна тематика Н. — розкриття жахів і демагогії фашизму, героїка партизанської війни, боротьба за соціальну справедливість; основні проблеми Н. — збереження гідності особи пересічної людини на жорстокому і несправедливому соціальному світі.

Естетичні принципи Н. у кіномистецтві виклав Ч. Дзаваттіні, що втілив їх також в своїх сценаріях. Художнім маніфестом Н. був фільм режисера Р. Росселліні «Рим — відкрите місто» (1945). Склалася велика група художників-однодумців: режисерів — Л. Віськонті, Ст Де Сика, Р. Росселліні, Дж. Де Сантіс, П. Джермі, До. Лідзані, Л. Дзампа і ін., акторів — А. Маньяні, А. Фабріци, М. Джіротті, Тото, Р. Балоні, К. Дель Поджо і ін. Серед найкращих фільмів Н.: «Пайза», «Викрадачі велосипедів», «Шуша», «Умберто Д.», «Земля тремтить», «Трагічне полювання», «В ім'я закону» (у радянському прокаті «Під небом Сицилії»), «Дорога надії», «Неаполь-мільйонер» (у радянському прокаті «Неаполь — місто мільйонерів»), «Рим, 11 годин» "Нема миру під оливами" і ін. Режисери Н. шукали нові виразні засоби. Значно мінялася кіномова. Твори Н. відрізнялися прагненням до точності деталей, майже документальному показу дійсних умов важкому життю народу. Фільми були лаконічні, стримані, в них повністю була відсутня помилкова красива, пишна постановочность фільмів фашистського періоду. Картини, головним чином чорно-білі, знімалися, як правило, на натурі, на вулиці, на відкритому повітрі, притягувалися непрофесійні виконавці, в основу сценарію інколи лягали факти газетної хроніки, в діалогах широко використовувалася народна мова, місцеві діалекти. У ряд фільмів вводився дикторський текст, що як би узагальнював дію. Все це додавало фільмам особливу достовірність.

Н. у літературі протиставив себе як різним модерністським течіям і тенденціям клерикалізму в мистецтві, так і особливо профашистському мистецтву. Найбільш розроблений літературний жанр — «ліричний документ», що поєднує автобіографічний момент з художньою вигадкою («Вулиця Магадзіні» і «Родинна хроніка» Пратоліні; «Христос зупинився в Еболі» До. Лєєй і ін.); до нього близькі комедії Е. Де Філіппо (наприклад «Неаполь-мільйонер»); ширше, епічне зображення соціальних проблем і конфліктів представлене в романах «Метелло» Пратоліні, «Землі Сакраменто» Ф. Йовіне, нарисах Льові. Неореалісти прагнули до ясності і простоти словесного і образного вираження, до широкого використання народної мови. Це позначилося і в поезії (П. П. Пазоліні), що відхилювала формотворчеськие вишукування герметізма .

В середині 50-х рр. виявилася обмеженість методу Н., що не зумів розкрити кардинальні і складні протиріччя нової дійсності і що часом підміняв аналіз емпіризмом. Реалізм сучасного італійського кіно і літератури переріс рамки Н. як ідейно-художнього і світоглядного комплексу. Проте Н. вже виконав серйозне естетичне і ідейне завдання (у тому числі повернув італійському мистецтву інтерес до тем і проблем народного життя). Родинні Н. явища були і в італійському образотворчому мистецтві (живопис і графіка В. Аттарді, А. Сальваторе, Дж. Дзігайни, До. Льові, ряд картин Р. Гуттузо), частково в театрі (де працювали Л. Віськонті, Е. Де Філіппе, А. Маньяні), в пісні і т. д. Н. зробив вплив на ряд європейських літератур на початку 50-х рр., на кінематограф багатьох країн світу, у тому числі і соціалістичних. Аналогічні тенденції у мистецтві західноєвропейських країн (Франція, Велика Британія, ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) і ін.) інколи також називалися неореалістами. Традиції Н. живуть в окремих кінофільмах подальших років, а на початку 70-х рр. отримали розвиток в прогресивному напрямі «політичне кіно».