Антисіонізм

Мартін Лютер Кінг розглядав антисіонізм як форму антисемітизму[1].

У вузькому сенсі термін базується на визнанні особливостей євреїв і звичайно поділяється на культурний (заперечення культури) і національний (заперечення нації). У ширшому сенсі антисемітизм можна розуміти як заперечення особливостей семітських народів взагалі, тобто під антисемітизм має підпадати також і засудження арабів, хоча в політології таке трактування не прийняте[2].

Головними силами антисіонізму серед євреїв на початку XX століття були представники ортодоксального юдаїзму. Представником релігійного антисіонізму, зокрема, був авторитетний рабин Йоель Тейтельбаум (відомий як «Сатмарський Ребе»). З 20-х років ХХ століття головною організацією, що протистояла сіонізму з позицій ортодоксального юдаїзму, стала організація Агудат Ісраель, створена в 1912 році. Однак в 1947 Агудат Ісраель підтримала вимогу сіоністів про створення самостійної єврейської держави. В даний час більшість ортодоксальних громад і організацій визнають Державу Ізраїль.

Частина громади Агудат Ісраель, що відкололася в 1935, році досі категорично відмовляється визнати право Держави Ізраїль на існування.

Володимир Ленін бачив в сіонізмі один із проявів «буржуазного або дрібнобуржуазного націоналізму, що протистоїть пролетарському інтернаціоналізму і проповідує класовий мир між робітниками і капіталістами однієї національності». У статті «Мобілізація реакційних сил і наші завдання» (1903 рік) Ленін заявляв, що «сіоністський рух безпосередньо набагато більше загрожує розвитку класової організації пролетаріату, ніж антисемітизм, і, так як для нас, соціал-демократів, не існує «обраних» і «не обраних» народів, то ми ніяк не можемо відмовитися від завдання боротьби з «забобонами єврейської маси»». З другої половини 20-х років приналежність до сіонізму розглядалася в СРСР як політичний злочин. Антисіонізм був притаманний усім партіям Комуністичного інтернаціоналу (Комінтерна).

В Арабо-ізраїльській війні 1947-1949 років керівництво СРСР надало дипломатичну підтримку сіоністам в справі створення єврейської держави. Але вже в 1948-49 роках сіоністські організації були ліквідовані у всіх країнах Європи та Азії, які перебували під впливом СРСР. Після Шестиденної війни всі комуністичні країни, крім Румунії, припинили дипломатичні відносини з Ізраїлем. На початку 70-х років сіонізм був заборонений на Кубі.

В 1973 році в СРСР був знятий антисіоністський документально-пропагандистський фільм «Таємне і явне (Цілі і діяння сіонізму)». У 1983-1990 роках в СРСР діяв Антисіоністський комітет радянської громадськості.

В даний час мусульманський світ є головним і найорганізованішим опонентом сіонізму. Арабські політологи та державна пропаганда розглядають Ізраїль як незаконне державне утворення, а вороже ставлення до сіонізму стало однією з причин створення Арабської ліги. До початку 60-х років сіоністські організації були ліквідовані у всіх арабських країнах. У 1975 році арабські держави відіграли головну роль у прийнятті Генеральною Асамблеєю ООН резолюцію, що прирівняла сіонізм до расизму, а в 1991 році багато з них голосували проти скасування цієї резолюції.

Британський політик, міністр у справах Близького Сходу Волтер Едвард Гіннес був відомий як затятий антисіоніст, за вказівкою якого в 1944 році був закритий допуск в Палестину єврейських біженців з Європи. Під його ж тиском Туреччина не дозволила висадитися біженцям з пароплава «Струма». Організацією «Лехі» було організовано та здійснено його вбивство.

10 листопада 1975 року ХХХ сесія Генеральної Асамблеї ООН під впливом СРСР та за підтримки арабських і «неприєднаних» країн прийняла Резолюцію 3379[3], яка визначила сіонізм як «форму расизму і расової дискримінації». За ухвалення резолюції проголосували 72 держави, проти — 35, утрималося — 32.

16 грудня 1991 року на вимогу США та Ізраїлю ця резолюція була скасована Резолюцією 4686 Генеральною Асамблеєю ООН. За ухвалення резолюції проголосували 111 держав, проти — 25, утрималося — 13[4].

• Бойкот, дивестиція та санкції

• Антисіонізм // Велика українська енциклопедія.