Берегове право

Берегове́ пра́во (лат. jus litoris, seu litorale, seu naufragii, нім. Strandrecht, фр. droit de naufrage) — у традиційному праві звичай, згідно з яким мешканці або власники узбережжя морів, озер чи річок могли привласнювати собі все, що знаходиться на їхньому березі (бурштин на Балтиці, перли — в Персії, золото — в Африці). Вони також могли привласнювати залишки потерпілих суден, їхні вантажі та, взагалі, все, що хвилі викинули на берег. Іншими словами — право на пограбунок судна, що зазнало аварії.

Згідно з береговим правом вантаж корабля, що зазнав аварії, належав власникам берега, на який його викинуло.

Історія

  • Берегове право засуджувалося Церквою як грабіжницький звичай. Зокрема, 1124 року папа Климент II видав буллу, в якій називав його гріхом — кривдження того, хто потребує допомоги. Постанови Нантського собору 1127 року і Латеранського собору 1179 року передбачали відлучення тих християн, які практикували берегове право. 1509 року папа Юлій II звернувся до монархів світу заборонити своїм підданим цей звичай.
  • Всупереч позиції церкви світська влада середньовічної Європи часто приймала законні акти, які легалізували берегове право, вбачаючи в ньому джерело прибутку. Лише з другої половини ХІІІ ст. — початку ХIV ст. в законодавстві Венеції, Франції, Англії та Священної Римської імперії з'явилися перші обмеження на здійснення берегового права, а також положення про обов'язкову допомогу потерпілим і охорону їхнього майна.
  • 1663 року Нідерланди остаточно заборонили здійснювати берегове право.
  • Курляндсько-російська конвенція 1783 року забороняла берегове право у Курляндії-Семигалії (Стаття 3)[1].

Примітки

Бібліографія

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.