Бережнівсько-маївська зрубна культура

Розповсюджена у степовій та лісостеповій смузі від Інгульця до Волги, на півдні до передгір'їв Криму, Кавказу й Копетдагу, акваторій Чорного й Каспійського морів.  На сході межа проходила уздовж східного узбережжя Каспію, басейном річки Емби, середньою та верхньою течією річки Урал. На захід від Волги — по межі лісу і лісостепу до верхів'їв Дону й далі на південний захід вздовж Сули до Дніпра. Західна межа фіксується в степовій зоні України вздовж річки Інгулець.  Присутність населення зрубної спільності спорадично фіксується також у Середній Наддніпрянщині (Надросся).

Епонімними пам'ятками є Маївський могильник поблизу села Верхня Маївка Дніпровського району у Надпоріжжі та Бережнівський курганний могильник у Надволжі. Першовідкривачем зрубної культури є В. О. Городцов, який в 1901—1903 роках у процесі дослідження курганних старожитностей Сіверського Дінця звернув свою увагу на поховання в дерев'яних рамах — зрубах[1]. Саме за конструктивними особливостями поховальної споруди виділена ним культура отримала назву зрубної[2].

У 1970-х роках І. Ф. Ковальовою був виділений маївський тип пам'яток[3], а Н. К. Качаловою, — бережнівський[4]. У 1970-х роках М. Я. Мерперт[5] та Є. М. Черних[6] звернули свою увагу на локальні відмінності всередині зрубної культури й ввели поняття «зрубної культурно-історичної спільності», що відбивало її культурну строкатість.

Спільні риси поховального обряду дозволили В. В. Отрощенко об'єднати два типи в окрему бережнісько-маївську культуру у складі зрубної культурно-історичної спільності[7]. Він переосмислив  однолінійну концепцію О. О. Кривцової-Гракової із заволзькою прабатьківщиною зрубної культури і наступною міграцією її носіїв на захід, аж до Нижнього Дунаю й Пруту.  На підставі аналізу обрядів поховання показано наявність двох культур зрубної спільності — покровської зрубної культури (ПЗК) та бережнівсько-маївської зрубної культури, що склалися на різному генетичному підгрунті, але під впливом єдиного (синташтинського культурного) імпульсу.  В. В. Отрощенком визначено дві лінії розвитку культур зрубної спільності, двочленну періодизацію кожної з них, простежені історичні долі носіїв цих культур.  Подано кількісні та якісні характеристики культур зрубної спільності на підставі урахування великих масивів поховань. Показано динаміку й  головні тенденції розвитку цих культур.[8]

Ю. М. Бровендер виділяє у її середовищі степанівський тип пам'яток[9]

Бережнівсько-маївська культура сформувалася на місцевій базі бабинської під впливом синташтинської культури покровської зрубної культури, що сформувалася на сторіччя раніше від при посередництві тієї ж синташтинської культури.[8]

Рання та середня фази доби пізньої бронзи у Східній Європі збігаються зі сприятливими кліматичними умовами — здебільшого волога та тепла погода. Спостерігається різкий підйом виробничих форм господарства. Отже, у XVIII—XIII ст. до Р. Х. спостерігається максимальна щільність заселення усіх регіонів східноєвропейського степу та лісостепу. Народжується зрубна культурно-історична спільність, якій судилося завершити традицію утворення великих етнокультурних об'єднань у Східній Європі за доби бронзи.

Демографічний вибух у середовищі зрубної спільності, пік котрого припадає у лісостепу на XVI—XV ст. до н. е., а у степу на XIV—XIII ст. до н. е., призводить до виснаження природних ресурсів та розпаду зрубної культурно-історичної спільнсті[10].

Зміна кліматичних умов на суху та прохолодну погоду спільно з тотальним перенаселенням призвело до катастрофічних наслідків. Різко скорочується чисельність населення, що за археологічними даними фіксується у зменшенні кількості поселень і їх культурній трансформації[11].

Носії зрубної культурно-історичної спільності узяли безпосередню участь у формуванні білозерської та бондарихинської культури фінального етапу бронзової доби.

Поселення розташовувались в безпосередній близькості від річок та невеликих підвищень.

Житла представлені землянками, напівземлянками та неземними будівлями з кам'яними підмурками стін. Для опалення жител використовували вогнища[12].

Поховальні пам'ятки представлені курганними та ґрунтовими могильниками. Курганні некрополі розташовуються здебільшого на терасах або узвишшях по берегах річок, рідше — на вододілах. Включають невелику кількість насипів, як правило, з декількома досипками. Практикувалося спорудження довгих курганів. Померлих хоронили здебільшого у підпрямокутних ямах, інколи у кам'яних скринях та зрубах в скорченому стані, на лівому боці, головою на схід. Відомі також і кремації. Ґрунтові могильники бережнівсько-маївської культури розташовуються здебільшого на терасах та на невеличких природних підвищеннях у заплаві — в безпосередній близькості від річок та синхронних їм поселень.

Поховання представлені інгумаціями та кремаціями. Поховання за обрядом інгумації здійснювалися у підпрямокутних ямах та кам'яних скринях. Поховань в зрубах на території ґрунтових могильників не зафіксовано. Кремації репрезентовані похованнями в посудинах-урнах та в невеликих ґрунтових ямках. Як поховальний інвентар слугує посуд, рідше трапляються вироби з металу[10].

Похоронний обряд — поховання в курганах. Могильні ями перекриті плашками або колодами. Померлих клали в скорченому положенні, частіше на лівий бік, з кистями рук перед обличчям. Відомі випадки кремації.[13]

Кераміка представлена слоїками, горшкодібними та гострореберними сосудами з геометричним орнаментом у вигляді горизонтальних та похилих ліній, канелюрів, зигзагів, ялинок та інших геометричних візерунків. Інколи на сосудах, здебільшого у верхній частині, зустрічається шнуровий орнамент та різноманітні знаки у вигляді хрестів, солярних знаків, прямокутників, схематичних антропоморфних та зооморфних зображень.

Ряд дослідників вбачає у них примітивне піктографічне письмо. Зміст цих знаків досі не розшифрований.

У похованнях також зустрічається й дерев'яний культовий посуд, інколи з бронзовими окуттями.

Знаряддя праці та зброя з каменю представлені різноманітними сокирами та булавами, скреблами, молотами, ножами, ковадлами, рудотертками й абразивами.

Широко розповсюджені вироби з кістки: псалії, шильця, лощила, проколки, голки, спиці, наконечники стріл. Знаряддя з металу репрезентовані сокирами, серпами, теслами та долотами, черенковими ножами з широким ромбічним перехрестям та кинджалами з прилитим руків'ям.

Розповсюджені і прикраси з металу: каблучки, скроневі сережки, підвіски з дроту. Основу господарства становило стійлове та відгінне скотарство, яке доповнювало землеробство[14][15]. В етнічному плані носії бережнівсько-маївської культури представлють іраномовну групу індоєвропейської мовної сім'ї[11]. Останнім часом активно ведеться наукова дискусія відносно верхньої хронологічної межі зрубної культурно-історичної спільності. Деякі дослідники подовжують її час існування до IX—VIII ст. до Р. Х.[16]

Населення займалося скотарством, землеробством, бронзової металургією. Жило в поселеннях на берегах невеликих річок. Користувалося знаряддями праці та прикрасами з бронзи (ножі, шила, браслети та іншими), глиняним горшкоподібним й гострореберним посудом з геометричним орнаментом, прокресленими малюнками та знаками.[13]

Тип господарства носіїв зрубної культурно-історичної спільності базувався здебільшого на стійловому та відгінному скотарстві, яке у населення бережнівсько-маївської зрубної культури частково доповнювалось рільництвом. У Дніпро-Донецькому міжріччі виявлені поодинокі зерна культурних злаків, що свідчить про наявність заплавного рільництва у господарстві зрубних племен. У передкавказьких та прикаспійських степах та напівпустелях, можливо, практикувалось напівкочове скотарство. Тим не менш, основою господарства осілого зрубного населення епохи пізньої бронзи є стійлове та відгінне скотарство. Пріоритетним було розведення великої рогатої худоби, менший відсоток у стаді складали коні[14][15].

Важливу роль у господарстві населення зрубної культурно-історичної спільності займало гірничо-металургійне виробництво, яке базувалось на мідистих пісковиках Приуралля (Каргалинське родовище))[17] та Донецького кряжу (Бахмутське родовище)[18], використовувались і рудо-прояви Середнього Поволжя[19].

Базове виробництво виробів з металу здебільшого базувалось у декількох селищах металургів-ливарників — Усово озеро (Подінців'я), Мосолівка (Подоння), Липовий Овраг (Середнє Поволжя), Горний 1 (Приуралля)[20].

Вироби, необхідні для металообробки, представлені сокирами, молотами, молотками, рудотертками, плоскими та жолобчастими теслами та долотами, колодковими ножами з широким ромбічним перехрестям та кинджалами «зрубного» типу.

В пізньозрубний час зрубні ковалі опановують таємницю отримання кричного заліза, з якого кують перші поодинокі вироби, здебільшого невеликих розмірів та слабких за якістю виготовлення.

Зустрічаються прикраси з золота[14][15].

• В. В. Отрощенко. Зрубна культурно-історична спільність // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 384. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
• В. В. Отрощенко. Зрубна культурна спільність // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
• Чередниченко М. М. Хронологія зрубної культури Північного Причорномор'я //Археологія, 1977, вип. 22
• Полесских (3); Расторопов А. В., Ставицкий В. В. Хроника археологических исследований //Из истории области. Выпус 3.