Беріо Шарль Огюст
Шарль Огуст де Беріо (20 лютого 1802 року, Левен, Бельгія — 8 квітня 1870 року, Брюссель) — бельгійський скрипаль, композитор і педагог. Був одним з найбільших вертуозів першої половини XIX століття. Називався «суперником Паганіні».[2]
| Шарль Огюст де Беріо | |
|---|---|
| Charles-Auguste de Bériot | |
 Шарль Огюст де Беріо. 1838 рік. | |
| Ім'я при народженні | фр. Charles-Auguste de Bériot |
| Народився |
20 лютого 1802 Левен, Бельгія |
| Помер |
8 квітня 1870 (68 років) Брюссель |
| Поховання | Лакенський цвинтар |
| Країна |
 Бельгія |
| Діяльність | скрипаль, композитор, педагог |
| Вчителі | Andre Robberechtsd і Jean-François Tibyd |
| Відомі учні | Хесус де Монастеріо, Julius Eichbergd і Édouard Ignace Andlauerd |
| Знання мов | французька[1] |
| Заклад | Королівська консерваторія в Брюсселі |
| Посада | професор |
| У шлюбі з |
Малібран Марія Феліста, Марі Хубер (Marie Huber) |
| Діти | Шарль Вільфрід де Беріо, французький композитор |
| IMDb | ID 1580641 |
Творчість
Беріо вдосконалив скрипичні прийоми, що існували до того, але були маловживаними. Одночасно з Нікколо Паганіні ввів ув ужиток флажолетні тони. Учень П. Байо. До його школи належать Анрі В'єтан, Гіс, Ф. Прюм, А. Контський, Ю. Леонар, Е. Соре та інші.
1831 року здійснив артистичне турне по Європі з відомою співачкою Марією Малібран, яка 1835 року, після розлучення зі своїм першим чоловіком, стала його дружиною. Їхній син, Шарль Вільфрід де Беріо (фр. Charles Wilfrid de Bériot), став відомим у Франції піаністом і композитором. 1843 року Беріо став професором Брюссельської консерваторії. 1852 року почав сліпнути й покинув роботу в консерваторії.
Музичні твори Беріо — 10 концертів, арії з варіаціями, етюди, фортепіанні тріо, дуети для скрипки і фортепіано. Його гра відзначалася співучісттю, блиском, елегантністтю.
Твори
- Méthode de violon, pt. 1—3, P., 1858.
Література
- Берио, Шарль-Огюст // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
- Большая советская энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия. 1969—1978.
Посилання
- Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. — С.-Пб.: Брокгауз-Ефрон. 1890—1907.