Бойчо воєвода

Потому Бойчо разом з братами організував болгарський військовий загін та прибув у розпорядження царської російської армії. Загін взяв участь у Російсько-турецькій війні 1828—1829 років, у облозі Силістри, боях за забезпечення руху армії до Шумена, при проході через гірські перевали у 1829 році. Разом з казаками загін Бойчо воєводи проводив розвідувальні рейди, часто діяв як авангард армії. Одного разу загін вступив у прямий бій проти башибузуцького табору (військова одиниця, яка дорівнює за кількістю вояків сучасному батальйону). При цьому кількість болгарських вояків дорівнювала сучасній роті. Бойчо вдалими діями вдалося розгромити супротивника, у якого було вбито 50 башибузуків, а інші спаслися панічною втечею від болгар.

Під час повстання у Тракії в 1829 році чета Бойчо воєводи проводила активні бойові зіткнення на південь від Балкану, коли успішно знищувала османські загони з харчами та одежею, нападала на башибузуцькі банди і постачала повсталим потрібну їм зброю.

Після Одринського миру (вересень 1829 року), який абсолютно зігнорував сподівання болгар, багато болгар були змушені піти з болгарських земель за росіянами у Бессарабію[1]. Роздратований Бойчо воєвода приєднався до загону у 500 вояків Георги Мамарчева задля того, аби рушити у Болгарію та підняти повстання у районах поблизу Велико Тирново, маючи за мету оголосити про незалежність Болгарії. Спроба була придушена у зародку російською владою. Були відправлені 200 казаків, які заарештували Мамарчева та інших керівників повстання. Коли Бойчо не схотів роззброїти свою чету, заарештували і його разом з двома його братами. Вони були осуджені на ув'язнення до Сибіру. Протягом 2-х років брати відбували це ув'язнення у фортеці, але одного разу змогли звідти втекти. При цьому молодший брат Бойчо — Іван загинув, адже зламав ногу і не міг бігти разом з братами. Є свідчення, що Бойчо, аби позбавити Івана страждань, сам його вбив[2]. Бойчо через Персію і Цариград повернувся врешті решт до Болгарії разом з братом Петиром, за допомогою якого він зібрав нову чету і продовжив свою гайдуцьку діяльність[3].

Після весілля та переселення до Провадії Бойчо воєвода діяв не тільки в межах Балканів, але за свідченнями Панайота Хитова, який тоді був у нього четником, боровся з османами «від Видину до Варни, а від Варни аж до Цариграду».

У 1848 році Бойчо створив правила для гайдуків — своєрідний статут, за яким мали діяти гайдуки[4]. Є свідчення, що четник Бойчо Філіп Тотю розказав про ці записи Георги Раковски, які той поклав як підґрунтя «Тимчасового закону про народні лісові чети влітку 1867».[5]Записав Бойчо (а може надиктував комусь з своїх четників) правила у маленький записник[6]. Згідно легенди, у записнику Бойчо намалював мапу і дав опис місцезнаходження того скарбу, якого він зібрав за часів свого гайдуцтва і сховав 1848 року десь у Балканських горах[7]

За спогадами Панайота Хитова Бойчо тоді одного разу викрав казанлицького багатого торговця Маноглу і тримав його тривалий час задля отримання за нього великого викупу, щоб роздати селянам, адже цей торговець до того захопив багато худоби селян та її продав, аби отримати неправедний зиск.

За часів Кримської війни (1853—1856) Бойчо воєвода заради Болгарії забув про російські знущання, знову з четою став добровольцем у російській армії і взяв участь у облозі Силістри влітку. Після відходу російської армії з території Болгарії у липні 1856 року Бойчо не припинив боротьбу і розпочав самостійні дії проти османів у Балканських горах. Він дав поштовх до того, що й інші чети приєднались до військових дій і створили цілу гайдуцьку армію в тилу османських військ. Фактично проти османів була розпочата повноцінна партизанська війна, яка безперечно надала допомогу осадженим османами та західноєвропейськими військовими частинами російським військам у Севастополі. Це змусило сливенського бея Зейнил пашу розгорнути широкомасштабну війну проти гайдуків на Балкані, де відбулись значні бої. Після зради чета Бойчо була оточена, і сам Бойчо воєвода загинув у бою з османами в місцевості Косов камик біля колиби Череша або біля Белі бук на перевалі Хаїнбоаз на початку липня 1856 року.

На честь Бойчо названі багато вулиць, зокрема у Софії, Трявні, Велико Тирново, Варні тощо. Про воєводу у 1843 році Христо Даскалов написав поему «Бойчо войвода». Були написані й інші вірші, пісні, оповідки[8].