Вільма Манкіллер

Вона народилася в Тахлеква, штат Оклахома, до 11 років, коли її сім'я переїхала до Сан-Франциско в рамках програми федерального уряду з метою урбанізації корінних американців, жила на виділеній сім'ї в окрузі Адаїр, штат Оклахома. Після закінчення школи вона вийшла заміж за доброго еквадорця і виростила двох дочок. Надихнувшись суспільними та політичними рухами 1960-х років, Манкіллер долучилася до окупації Алькатраса, а пізніше брала участь у боротьбі за суші та компенсації з племем Піт-Рівер. Протягом п'яти років на початку 1970-х років вона працювала соціальним працівником, зосереджуючись переважно на дитячих питаннях.

Повернувшись в Оклахому восени 1976 року, Манкіллер була найнята нацією Черокі в якості координатора економічного стимулу. Вона прогресувала в написанні грантів і до початку 1980-х керувала новоствореним відділом розвитку громади нації Черокі. Використовуючи свій досвід в підготовці документації, якого вона набула за часів своєї діяльності в Каліфорнії, вона досягла успіху в отриманні державних коштів. Вона розробляла та керувала громадськими проєктами, які дозволяли сільським громадянам виявляти власні проблеми та своєю працею брати участь у їх вирішенні. Її проєкт у Беллі, штат Оклахома, став успішною моделлю для пізніших проєктів і був знятий у фільмі, в той час як її проєкт у Кенвуді отримав Свідоцтво про національні заслуги Департаменту житлового господарства та містобудування. Її здібності до управління визнали діючого головного начальника Росса Пловмера, який запросив її балотуватися на посаду його заступника на племінних виборах 1983 року. Коли дует переміг, вона стала першою обраною жінкою на посаді заступника начальника нації Черокі.

Член Демократичної партії Манкіллер обіймала посаду головного начальника з 1985 по 1995 рік. Під час її правління уряд Черокі побудував нові клініки охорони здоров’я, створив мобільну клініку очної допомоги, створив служби швидкої допомоги, створив програми ранньої освіти та програми навчання дорослих; започатковані програми професійної підготовки; розроблені програми доходів, включаючи фабрики, магазини роздрібної торгівлі, ресторани та бінго; і встановив самоврядування, що дозволило племені керувати власними фінансами. Вона була невтомною захисницею, яка працювала над покращенням іміджу корінних американців і старанно працювала над боротьбою з присвоєнням рідної спадщини. Коли вона вийшла з політики, Манкіллер повернулась до активізму, написавши численні книги та читаючи лекції з питань охорони здоров’я, племінного суверенітету, прав жінок та обізнаності про рак. Вона була автором бестселеру автобіографії "Манкіллер: вождь і її народ" та була відзначена багатьма місцевими, державними та національними нагородами, включаючи найвищу цивільну честь нації, Президентську медаль Свободи. Манкіллер страждав від серйозних проблем зі здоров’ям протягом усього життя, включаючи полікістоз нирок, міастенію, лімфому, рак молочної залози та зробив дві трансплантації нирок. Вона померла в 2010 році від раку підшлункової залози.

Вільма Перл Манкіллер народилася 18 листопада 1945 року в Індійській лікарні Гастінгс в Тахлеква, штат Оклахома, від Клари Ірен (у штаті Сіттон) та Чарлі Манкіллера. Її батько був повнокровним черокі, предки якого були змушені переселитися в індійську територію з Теннесі через слід Сліз у 1830-х. Її мати походила від голландських та ірландських іммігрантів, які вперше оселилися в Північній Кароліні у 1800-х роках. Прізвище "Манкіллер", Асгая-діхі (Cherokee syllabary: ᎠᏍᎦᏯᏗᎯ) мовою черокі, відноситься до традиційної Військове звання черокі, подібне до капітана чи майора або шамана, здатного помститися за кривди духовними методами.Альтернативними написаннями є Outacity або Ontassetè. ]Ім’я Вільми Черокі, що означає квітка, було A-ji-luhsgi. Коли Чарлі та Ірін одружилися в 1937 році , вони оселилися на відділі Чарлі, Джона Манкіллера , відомого як "Квартири Манкіллера", поблизу Скелястої гори в окрузі Адір, штат Оклахома, яку він отримав у 1907 році в складі урядова політика примусової асиміляції для корінних американців.

У Вільми було п’ять старших побратимів: Луї Дональд "Дон", Фріда Марі, Роберт Чарльз, Френсіс Кей та Джон Девід. У 1948 році, коли їй було три роки, сім'я переїхала в будинок, побудований її батьком, дядьком та її братом Доном, на ділянці діда Джона. Інші п’ять братів і сестер, Лінда Жан, Річард Колсон, Ванеса Лу, Джеймс Рей та Вільям Едвард народилися протягом наступних 12 років. Маленький будинок не мав електрики та сантехніки , і вони жили в "крайній бідності". Сім’я полювала і ловлячи рибу, підтримуючи овочевий сад, щоб прогодувати себе. Вони також вирощували арахіс та полуницю, які продавали. Манкіллер пішла до школи через п’ятий клас у трикімнатній школьній кімнаті на Скелястій горі. Сім'я вдома розмовляла і англійською, і черокі. Її мати консервувала їжу та використовувала мішки з борошном для виготовлення одягу для дітей , яких вона занурила у спадщину Черокі. Хоча вони приєдналися до церкви баптистів, діти з обережністю ставилися до білих парафіян і звичаїв, вважаючи за краще відвідувати племінні обрядові збори. Старші родини навчали дітей традиційним розповідям.

У 1964 році невелика група активістів Червоної сили зайняла острів Алькатрас протягом декількох годин. Наприкінці 1960-х група студентів Каліфорнійського університету в Берклі, Лос-Анджелесі та Санта-Крус разом зі студентами штату Сан-Франциско почала протестувати проти війни у ​​В'єтнамі та на користь громадянських прав етнічних меншин та жінок. Серед груп, що виникли в цей період, був Американський індійський рух (AIM), який у Сан-Франциско був зосереджений навколо діяльності в Індійському центрі Сан-Франциско. Також там відбулася зустріч Індійської ради Об’єднаних Бей, яка діяла як парасольова організація для 30 окремих груп, які представляли людей різних племінних приналежності. У жовтні 1969 року Центр спалив, а втрата місця їх зустрічей створила зв’язок між адміністраторами та студентськими активістами, які об'єднали свої зусилля, щоб довести тяжкий стан міських корінних американців до уваги громадськості з реокупацією Алькатраса.

Окупація надихнула Манкіллер до участі в громадських правах. До листопадового захоплення острова вона не брала участі ні в AIM, ні в Об'єднаній залі заливів. Вона почала зустрічатися з іншими корінними американцями, які брали участь в Індійському центрі, активізуючись у групах, що підтримують окупацію. Поки вона відвідувала Алькатраз, більшість її роботи була зосереджена на зборі коштів та підтримці, збиранні запасів ковдр, продуктів харчування та води для тих, хто на острові. Незабаром після того, як почалася професія, у Чарлі Манкіллера було діагностовано хворобу нирок, через що Манкіллер виявила, що вона розділяє полікістозною хворобу нирок зі своїм батьком. Між її активізацією, шкільними та сімейними зобов'язаннями вона проводила з ним стільки часу, скільки змогла . Окупація тривала 19 місяців , і за цей час Манкіллер навчилася організаційним навичкам. Її заохочували інші активісти продовжувати навчання та розпочинали планувати кар’єру.

Після смерті батька в 1971 році родина Манкіллерів повернулася в Оклахому для його поховання. Повернувшись до Каліфорнії, вона перейшла до Державного університету Сан-Франциско у 1972 р. І почала зосереджувати свої заняття на соціальній допомозі. На проти бажання чоловіка вона купила власний автомобіль і почала домагатися незалежності, ведучи дочок на події корінних американців уздовж Західного узбережжя.Під час своїх подорожей вона зустріла членів племені Піт-Рівер у Північній Каліфорнії, поблизу Берні, та приєдналася до їхньої кампанії щодо компенсації з Індійською комісією з питань позовів та Тихоокеанською газо-електричною компанією за землі, незаконно взяті з племені під час Каліфорнійської золотої поспіху.Протягом наступних п’яти років вона допомагала племені зібрати кошти для його юридичної оборони та допомогла підготувати документацію для їх вимоги, набувши досвіду міжнародного та договірного права.

Ближче до дому, Манкіллер заснував Молодіжний центр корінних американців Іст-Окленда, де вона обіймала посаду директора. Розташовуючи будівлю, вона закликала волонтерів малювати та допомагати розробляти освітні програми, щоб допомогти молоді дізнатися про їх спадщину, користуючись величезною підтримкою громади. У 1974 році Манкіллер і Олая розлучилися, і вона переїхала з двома доньками до Окленда. Отримавши посаду соціального працівника в Центрі ресурсів міста Індії, вона працювала над програмами, що проводили дослідження з питань жорстокого поводження з дітьми та нехтування ними, прийомної опіки та усиновлення рідних дітей. Визнаючи, що більшість корінних дітей були розміщені у сім'ях, які не знають про традиції корінних жителів, вона працювала над законодавством з іншими працівниками та адвокатами, щоб не допустити відсторонення дітей від їхньої культури. Закон, який врешті-решт прийняв як Індійський закон про благополуччя дітей, забороняв розміщувати корінних дітей у ненароджених сім'ях.

У березні 2010 року її чоловік оголосив, що Манкіллер смертельно хвора на рак підшлункової залози. Манкіллер померла 6 квітня 2010 року від раку в своєму будинку в сільській окрузі Адарі, штат Оклахома. Близько 1200 людей відвідали її панахиду на національному культурному майданчику Черокі в Тахлеквах 10 квітня, в якому взяли участь багато сановників, серед яких Чад Сміт, губернатор штату Оклахома Бред Генрі, конгресмен США Дан Борен[7] та Глорія Штейнем. Церемонія включала заяви Білла та Хілларі Клінтон, а також президента Барака Обами. Манкіллер була похована на родинному кладовищі, у Стілуеллі , а через кілька днів був відзначений резолюцією Конгресу від Палати представників США. Їй посмертно вручили "Барабанну нагороду" за п'ять цивілізованих племен за все життя.

Документи Манкіллера розміщені у Західній колекції історії в Університеті Оклахоми в Нормані. Маючи 14 почесних докторатів, вона залишила постійний слід як на своїй державі, так і нації, завдяки своїй роботі з розбудови громад та управління своїм племенем. Протягом трьох її термінів як головного начальника, Манкіллер пожвавлював націю Черокі за допомогою проєктів розвитку громади, де чоловіки та жінки працюють спільно задля загального блага. Відповідно до національної політики самовизначення корінних американців, Манкіллер покращив федерально-племінні переговори та допоміг створити та підтримувати відносини уряд-уряд, якими зараз користується Нація Черокі з федеральним урядом США. Вона була натхненником корінних американців та неамериканців та зразком для наслідування для жінок та дівчат. "До мого обрання", - сказав колись Манкіллер, - молоді дівчата черокі ніколи б не подумали, що вони можуть вирости і стати головою ". На щорічній жіночій конференції 2010 року, що проводилася Жінками, які надають права жінкам для Індійських Націй (WEWIN) для сприяння та розширення можливостей керівництва корінними жінками, і для яких Манкіллер був членом ради засновника, в її честь було призначено стипендію на виплату витрат на проїзд жінкам присутні на зборах.

Художній фільм 2013 року «Слово черокі для води» розповідає історію проєкту «Bell waterline», який допоміг розпочати політичну кар’єру Манкіллера, а також став початком її дружби з її майбутнім чоловіком Чарлі Сопу. У фільмі "Манкіллер" зображена актрисою Кімберлі Норіс Герреро, а "Милом" актора Мозеса Брінґса Пленті. Фільм, продюсер Крістіни Кіль та Суап, був мрією, яка передбачала понад 20 років планування та збору коштів. Манкіллеру було важливо, щоб у центрі уваги фільму була історія про стійкість корінних людей. У виробництві був залучений Фонд Манкіллера, названий на її честь, який зосереджується на проєктах розвитку освіти, громад та економічного розвитку.У 2015 році нація Cherokee завершила будівництво на додаток до Центру здоров’я Вільми П. Манкіллер, розташованого в Стілуеллі, вдвічі збільшивши розміри та оновивши обладнання. Центр, одна з найпотужніших із восьми лікарень системи охорони здоров'я Черокі, щорічно обслуговує приблизно 120 000 пацієнтів. У 2017 році вийшов документальний фільм «Манкіллер» у виконанні Валері Редхорс Моль. Через інтерв'ю з тими, хто її знав, та архівні записи, фільм розповідає про життя Манкіллера та її час на посаді головного начальника нації Черокі. У 2018 році Манкіллер став одним із почесних гонорарів на першій індукційній церемонії, що проводилася Національним Залом слави корінних американців