Вільшаний король (балада)

ВІЛЬШАНИЙ КОРОЛЬ
Хто пізно так мчить у час нічний?
То їде батько, з ним син малий.
Чогось боїться і мерзне син —
Малого тулить і гріє він.

"Чому тремтиш ти, синку, щомить?! —
Король вільшаний он там стоїть!
Він у короні, хвостатий пан! —
«То, сину, сивий нічний туман!» —

«Любе дитя, до мене мерщій!
Будемо гратись в оселі моїй,
Квіти прекрасні знайду тобі я,
У злото матуся одягне моя». —

Мій тату, мій тату, яке страшне!
Як надить вільшаний король мене! —
«Годі, маля, заспокойся, маля!
То вітер колише в гаю гілля!» —

«Хлопчику любий, іди ж до нас!
Дочки мої у танку в цей час,
Дочки мої тебе вийдуть стрічать,
Вітати, співати, тебе колихать!» —

Мій тату, мій тату, туди подивись!
Он королівни вільшані зійшлись! —
«Не бійся, мій синку! Повір мені:
То верби сивіють удалині!» —

«Мені, хлопче, люба краса твоя!
З неволі чи з волі візьму тебе я!» —
Мій тату, мій тату, він нас догнав!
Ой, як болюче мене він обняв!

Батькові страшно, батько спішить,
В руках його хлопчик бідний кричить;
Насилу додому доїхав він,
В руках його мертвий лежав його син.

ВІЛЬШАНИЙ ЦАР
Хто їде під вітер нічною добою,
Синка на сідельці везе під полою?
Коня острогами раз по раз торкає,
Дитину до себе в тепло пригортає.

«Чого се ти, синку, очиці ховаєш?!» —
Вільшаний цар, тату, хіба не вбачаєш?
В короні вітластій, кудлатий, патлатий,
Сягає рукою, мов хоче піймати.

«Коханий мій хлоню, ходімо зо мною,
Гулятимем гарно-прегарно з тобою!
Квітками в нас пишно лука процвітає,
Парчею матуся мене зодягає». —

Хіба твоє ухо, татусю, не чує,
Що цар той вільшаний зо мною жартує? —
«Спокійся, дитино, нічого немає,
Се вітер у листі сухім завиває». —

Вродливий мій хлоню, ходімо зо мною!
Гуляти царівни там будуть з тобою,
З тобою гуляти, вночі танцювати,
На вітті гойдати, коточка співати…

«Хіба ти не бачиш, татуню, вільхівен,
Танців і гойдання маленьких царівен?» —
Я бачу, мій синку, в гаю на майдані
Колишуться верби в густому тумані.

«Люблю тебе, хлоню, за личко принадне,
Не хочеш по волі — неволя притягне!» —
Татуню, татуню! Мене він хапає!
Вільшаний цар душу мою пориває…

Щомога став батько коня з ляку гнати,
Маленька дитина — стогнати-конати.
В домівці не радість його зустрічала:
Дитина мовчала, дитина сконала

ЛІСОВИЙ ЦАР
Хто їде в негоду тим лісом густим?
То батько, спізнившись, і хлопець із ним.
Обнявши малого, в руках він держить,
Його пригортає, його він пестить. —

Чом личко сховав ти, мій синку малий? —
Ой тату! Чи бачиш? — Он цар лісовий:
У довгій кереї, в короні… дивись! —
То, синку, тумани навкруг простяглись.

«Мій хлопчику любий, до мене сюди
На луки зелені ти гратись іди;
В моєї матусі є пишні квітки,
Гаптовані злотом тобі сорочки». —

Ой тату, він кличе на луки рясні,
І квіти, і злото дає він мені. —
Нема там нічого, мій синочку. Цить!
То вітер між листям сухим шелестить.

«До мене, мій хлопче, в дібровах густих
Дочок уродливих побачиш моїх,
Вестимуть таночок і будуть співать,
Співаючи, будуть тебе колихать». —

Ой тату, мій тату, туди подивись:
В танку королівни за руки взялись… —
О ні, усе тихо у темряві там:
То верби старії схилились гіллям.

«Мене, хлопче, вабить урода твоя:
Чи хочеш — не хочеш, візьму тебе я!» —
Ой тату, вже близько!.. Він нас дожене!
Він давить, він душить, він тягне мене!...

Наляканий батько не їде — летить…
А хлопець нудьгує, а хлопець кричить.
Добіг він додому і дивиться він:
В руках уже мертвий лежить його син.