Йоганн Вольфганг фон Гете

Будинок у Франкфурті-на-Майні, у якому народився Гете

Йоганн Каспар Гете, мініатюра Георга Фрідріха Шмолля, 1775

Йоганн Вольфганг фон Гете народився в старому німецькому торговельному місті Франкфурті-на-Майні в сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Гете (1710—1782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Гете (уроджена Текстор; 1731—1808). Батько Гете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила синові любов до творення оповідей, була для нього прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним із прямих предків Гете по матері (у десятому поколінні) був видатний німецький художник XVI століття Лукас Кранах Старший (1472—1553), про що сам поет не знав.[8]

Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши свої амбіції, намагався дати дітям більше можливостей і повноцінну освіту.

В 1765 році Йоганн вступив до Лейпцизького університету, свою вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У Франкфурті Гете серйозно захворів. За півтора року, проведеного в ліжку через декілька рецидивів, його стосунки з батьком значно погіршилися.

Зустріч з Гердером, який ознайомив Гете зі своїми поглядами на поезію й культуру, була переломним моментом у творчості Гете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленцом, Вагнером), у ньому прокидається зацікавлення народною поезією, уплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» («Степова рожечка») та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром. Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки минають в інтенсивній літературній праці.

В 1775 році Гете був запрошений до Карла Августа, герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, отримав титул таємного радника. Дослідник творчості Гете М. М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Гете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя».[8] Переконавшися, що це було утопією, Гете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Гете оселився у Веймарі, де й провів решту свого життя.

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.

6 березня 1832 року Гете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Гете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.[8]

Веймарський період

Будинок-музей Гете у Веймарі

З 1775 року Гете назавжди оселився у Веймарі, став міністром в уряді герцога Карла-Августа. У Веймарі Гете взяв активну участь у політичному житті герцогства, управляв військовою колегією, керував дорожнім будівництвом[11].

Розчарувавшися в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Гете мріяв про мирні суспільні реформи. У Веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду.

«Веймарські класики»: Шиллер, Вільгельм і Александер фон Гумбольдти та Гете

Прояви консервативних поглядів Гете найбільш помітні у творах, спрямованих проти Великої французької революції («Громадянин-генерал», 1793 р.; «Герман і Доротея», 1797 р. та ін.). Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Гете засуджував вождів повсталого Парижа та Якобінський терор.

У найкращих творах він вірний демократично-народницьким ідеалам. Народні мелодії, щирі й гуманні почуття надалі звучать у його поезії 80-х років («Вільшаний король (балада)», «Міньйона» і т. д.). Під час подорожі до Італії Гете завершує «Іфігенію в Тавриді» (1787) і героїчну трагедію «Егмонт» (1788), пройняту пафосом боротьби народу проти національного гноблення. Тоді ж формується класицизм Гете. Захоплення античністю зближує його в 90-х роках із Йоганном-Фрідріхом Шиллером. Проте, зважаючи на «Римські елегії» (1790), «Корінфську наречену» (1797) та інші твори, на відміну від Шиллера, Гете приваблювали насамперед життєствердні, чужі аскетизмові характери античної культури.

В 1795—1796 роках Гете написав роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера», другу частину якого «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера» завершив в 1821—1829 роках. В останній період свого життя Гете працював над автобіографічною книгою «З мого життя. Поезія і правда» (1811—1831), створив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також ряд розвідок із питань світової, зокрема слов'янської літератури й фольклору.

Пам'ятник Йоганнові Вольфгангу фон Гете в Берліні

Найбільше художнє досягнення Гете — грандіозна драматична поема «Фауст», над якою він працював майже все життя (з 1773 по 1831 рік). Узятий із народної легенди образ ученого-чарівника Фауста в драмі Гете зазнає складної еволюції, утілюючи суперечливий розвиток світогляду самого поета й боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця XVIII — початку XIX століття. Служіння науки народові, глибока віра у творчі сили людини, у краще майбутнє — ідейний висновок поеми.

Твори Гете сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого. Його світорозуміння було значно глибшим, ніж діалектичний ідеалізм Гегеля, бо, на відміну від Гегеля, він відстоював, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й естетиці.

«Фауст» — це твір, над яким автор працював майже все своє життя. Основою сюжету у творі є суперечка Господа й Мефістофеля, між якими виникає питання, чи зможе Мефістофель звести Фауста на злу дорогу життя, у якого, на думку Господа, добра душа. «Зведи його на стежку зла. Знай, сам ти осоромишся натомість: в душі, що прагне потемки добра». Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дозволити пізнати найвищу насолоду життя. Якщо Фауст хоча б одну мить визначить прекрасною, Мефістофель забирає його душу. «Я буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“». Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання, тому саме таким способом Мефістофель спробував розбудити хтиву пристрасть Фауста, що примусить забути його високий обов'язок людини. Повернувши за допомогою Мефістофеля молодість, Фауст закохується в молоду, привабливу дівчину на ім'я Маргарита. Для Фауста Маргарита стає втіленням краси й повноти життя. Підкоривши Маргариту та домігшися її любові, Фауст відчуває до неї щире й глибоке почуття. Але навіть кохання не може стати єдиним сенсом його життя, і він, перебуваючи поряд із нею, так і не сказав: «Спинися мить! Прекрасна ти!» А от Маргарита ладна на все заради Фауста: задля кохання вона забула навіть про матір та брата. А Фауст — навпаки, учинивши злочин (убивство брата Маргарити), тікає, залишивши кохану в найважчий для неї час. Із розпачу Маргарита вбиває свою дитину, тому вона й потрапляє до в'язниці. Дізнавшися про Маргариту, Фауст вирішує врятувати кохану, але Маргарита визнала свою провину й готова понести кару. Навіть після смерті почуття до Фауста не згасають, тож, коли він помирає, саме вона проводить його на небеса.

Кольорове коло, символізує людський розум і життя душі. Малюнок Гете, 1809

Для численних праць Гете із природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, визнання поступального розвитку живої природи. Гете вперше описав міжщелепну кістку людини, установив подібність у будові черепа людини й тварини, створив т. зв. хребетну теорію походження черепа, експериментально довів уплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» — вчення про форму («Про метаморфози рослин», 1790; «Вступ до порівняльної анатомії», 1795).

Перу Гете належить книга «Вчення про колір» (1810), присвячена різноманітним оптичним явищам, таким як заломлення, хроматична аберація тощо. Гете сперечався з ньютонівським вченням про колір. Історична його частина праці має значення і в наш час, тому що в ній на тлі вчення про колір, яке Гете ставив в основу розуміння природи, Гете дав яскравий, самостійно пророблений для свого часу багато в чому новий нарис історії розвитку наукового уявлення про природу.

Гете був членом Геттінгенської академії наук.

У Йоганна Вольфганга Гете та його дружини Крістіани народилося п'ятеро дітей. Діти, що народилися після старшого сина Августа, не вижили: одна дитина народилася мертвою, решта померли протягом кількох днів або тижнів. В Августа народилося троє дітей: Вальтер Вольфганг, Вольфганг Максиміліан та Альма. Август помер за два роки до смерті свого батька в Римі. Його дружина Оттілія Гете народила після смерті чоловіка від іншого чоловіка доньку Анну Сибіллу, яка померла через рік. Діти Августа й Оттілії не вступали в шлюб, тому рід Гете по прямій лінії обірвався в 1885 році.

Пам'ятник Гете в Чикаго.

Фрідріх Георг (нар. 1657) (ще 8 братів і сестер)
                       |
                    Йоганн Каспар Гете
              + Катарина Елізабет Текстор
            ______________|_______________________
           |                    |                 |
   Йоганн Вольфганг          Корнелія[13]    діти, що не вижили
   + Крістіана Вульпіус         |
           |____________________________________________ 
           |                                            |
        Август                  чотири дитини, що не вижили 
   + Оттілія фон Погвіш
           |_______________________________
           |                |              |
        Вальтер         Вольфганг         Альма

23 червня 1780 року Гете був посвячений до веймарської масонської ложі «Амалія». На думку деяких дослідників, причиною цього послужило його знайомство з філософом і публіцистом Йоганном Гердером. Сама масонська розписка Гете датована 11 лютого 1783 року. Морамарко писав про нього у своїй знаменитій книзі «Масонство в його минулому в сьогоденні»:

Відомий його лист, написаний на наступний день до коханої, у якому він повідомляє їй про подарунок — пару білих рукавичок, отриманих під час обряду ініціації. Гете був гарячим прихильником масонства до останніх днів життя, пишучи для своєї ложі гімни й промови. Володіючи високими ступенями посвяти в системі суворого масонства, він тим не менше сприяв реформі Шредера, спрямованій на відновлення примату перших трьох універсальних ступенів ордена. В 1813 році біля труни покійного брата Віланда поет виголосив у масонську храмі знамениту промову «У пам'ять брата Віланда».

Уже на початку XIX ст. Гете був широко відомий в Україні. 1827 року він був обраний почесним членом Ради Харківського університету.

Про переклади Гете українською можна довідатися з бібліографічної праці Володимира Дорошенка «Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях», яка була опублікована в 1932 році до сторіччя від дня смерті Гете[14].

Перший переспів з Гете українською мовою належить Петру Гулаку-Артемовському — балада «Рибалка» (1827).

Балада «Лісовий король» в українському перекладі була надрукована окремим виданням у Львові в 1838 році, автором перекладу був український мовознавець, греко-католицький священник Йосип Левицький. Таку ж назву дав своєму перекладу Гетевої балади Борис Грінченко — «Лісовий цар», а Пантелеймон Куліш назвав баладу «Вільшаний цар».

У дореволюційні часи з переспівами й перекладами Гете українською мовою виступали також Павло Білецький-Носенко, Юрій Федькович, Володимир Шашкевич, Костянтин Думитрашко, Пантелеймон Куліш, Никанор Грабовський та інші. Тарас Шевченко називав Гете «великим», знав і любив його твори, особливо «Фауста». Невтомним популяризатором Гете був Іван Франко, який переклав багато його поезій, всю першу частину та уривки із другої частини «Фауста» і написав розвідку про цей твір. Франкові переклади творів Гете дослідив Леонід Рудницький у фундаментальній праці «Іван Франко і німецька література», виданій 1974 року в Мюнхені.

Після революції 1917 року твори Гете перекладали Максим Рильський, Микола Терещенко, Дмитро Загул, Микола Улезко, Євген Дроб'язко, Василь Стус[15] та ін. Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш[16].

Прозові твори Гете «Страждання молодого Вертера» та «Літа науки Вільгельма Майстера» переклав Сидір Сакидон.

Гете підтримував дружні зв'язки з уродженцем Закарпаття І. С. Орлаєм.

Гете, пастель Луїзи Сайтлер, 1811

Велике Ваймарське видання творів Гете налічує 143 томи. Зокрема, він написав понад 3000 віршів.

Твори Гете покладені на музику багатьма визначними композиторами світу: Бетховеном (увертюра «Егмонт»), Гуно (опера «Фауст»), Шубертом («Гретхен за прялкою» — перший шедевр Шуберта й перша велика німецька пісня)[17], Шуманом (ораторія «Сцени з Фауста»)[18] та інші.

• Кавалер Великого хреста Ордена Громадянських заслуг Баварської корони (Баварія)
• Кавалер Ордена Святої Анни 1-го ст. (Російська імперія)
• Кавалер Командорського хреста Австрійського Імператорського ордена Леопольда (Австрія)
• Кавалер Великого хреста Ордена Почесного легіону (Франція)

Гетеанум.

Іменем Гете названі:

• Гете-Інститут — німецька громадська організація, метою якої є популяризація німецької мови за кордоном та підтримка міжнародної культурної співпраці різних країн з Німеччиною
• Гетеанум — інтернаціональний антропософський центр в передмісті Базеля, Дорнасі[21]
• Гетит — мінерал класу оксидів та гідроксидів[22]
• 3047 Гете — астероїд головного поясу, відкритий 24 вересня 1960 року[23]
• Гете — гігантський кратер на Меркурії[24]

• Якимович Т. К. Гете Йоганн Вольфганг // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 416—417.
• Гете Йоганн Вольфганг фон // УСЕ. Універсальний словник-довідник. — 4-е видання. — 2006. — С. 348.
• Шалагінов Б. Б. Шлях Гете: Життя. Філософія. Творчість. — Харків: Ранок, 2003. — 287 с.
• Шалагінов Б. Б. Естетика Й. В. Гете: Дослідження. — К.: Вежа, 2002. — 149 с.
• Йоганн Вольфганг фон Гете: Кат. книжк. вид. / ред.: К. Я. Кусько, Б. Якимович; уклад.: М. Колодій, З. Домбровська; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Наук. б-ка. — Л., 2001. — 255 c. — (Сер. «Кат. книгозбір.»; Ч. 1).
• Олена Серова. Філософія музики у творчості Йоганна Вольфганга Гете (рос.)
• Штейнер Р. Очерк теории познания Гётевского мировоззрения. — М.: Парсефаль, 1993. — 142 с.
• Абашнік В.О. Актуальність філософії Й.В. фон Гете (1749—1832) // Соціально-філософське осмислення сучасних цивілізаційних процесів: Матеріали Міжвузівського науково-практичного семінару «Соціально-філософські проблеми сучасної цивілізації» (Харків, 23 листопада 2018 р). — Харків: ХНАДУ, 2019. — С. 102—104.

• Ґете, Йоганн Вольфґанґ // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — А — К. — С. 442. — ISBN 966-692-578-8.
• «П'ятницьке товариство» // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — М — Я. — С. 299.
• Життєпис і твори Йоганна Вольфганга фон Гете в бібліотеці «Українського Центру»
• Й.-В.Гете. Фауст. Посвята