Гайдари (городище)

Городище «Гайдари» — пам'ятка археології національного значення, охоронний № 200020-Н, взятий під охорону держави Постановою КМУ № 928 від 03.09.2009.

Гайдари
Городище «Гайдари»
Городище «Гайдари»
Статус: пам'ятка археології національного значення
Тип: городище
Датування: кінець ХІ — І чверть ХІІІ ст.
Країна:  Україна
Регіон: Харківська область, Зміївський район
Населений пункт: Гайдари

Датування

Кінець ХІ — І чверть ХІІІ ст.

Розташування

На північний схід від с. Гайдари Зміївського району Харківської області, праворуч від дороги із м. Зміїв на с. Задонецьке в ур. Провалля на високому мисі, який утворено схилами та вузькою долиною «Раклячого Яру», глибиною 11—13 м на заході та крутим правим берегом р. Сіверський Донець (прит. Дону) на сході.

Історія дослідження

Вперше згадується і деякою мірою описується в XVII ст. у «Книге Большому чертежу» як Зміїв курган[1]. В 1901 році під час досліджень в Ізюмському повіті Василя Городцов[2] відкрив курган і поселення Гайдари. В 1927 р. М. К. Фуксом і Олександром Федоровським, було вперше оглянуто давньоруське городище, але результати досліджень не знайшли відображення в тогочасній літературі[3].

І лише у 1953 р., в межах роботи археологічної експедиції Борис Шрамко першим детально описав поселення. А в 1955 р. вчений зібрав на пам'ятці кераміку давньоруського періоду IX—XIII ст. і закінчив зйомку інструментального плану[3]. 1975 р. Світлана Плетньова висунула свої припущення щодо городища Гайдари, яке могло бути половецьким містом Балін[3]. В  70-х роках рятувальні розкопки на городищі Гайдари проводив О. Г. Дьяченко[4]. В 1988 р. на території археологічного комплексу Гайдари В. В. Дідик проводив невеличкі розвідувальні роботи[5].

Опис

В структурі пам'ятника виділяється фортеця, неукріплене селище-супутник, яке прилягає до неї, і ґрунтовий могильник.

Відносно рельєфу місцевості давньоруська фортеця мала форму вузенького трикутника, який повільно понижувався в північно-східному напрямку. Відносна висота фортеці щодо заплави Дінця складає 25 — 27 м, із західної і східної сторін городище мало гарний природний захист. Північно-східна сторона острогу має чіткі сліди чотирьох підрізок схилу. Ширина майданчиків ескарпів становить 1,5 — 2 м, висота приблизно 1 м. Другий, треті і четвертий майданчик від підошви були посилені ровами шириною 2 — 3 м. З напільної сторони городище захищає невеликий вал і рів. А там, де схил мису більш-менш пологий, його було посилено двома невисокими валами і трьома ровами[6].

В ході протиерозійних заходів укріплення зазнало значних техногенних змін — вал і рів з південної (напільної) сторони майже повністю знівелювали. Лише в південно-східній частині городища зберігся 2-х метровий фрагмент валу із піску. Розміри території фортеці, яка збереглася, становить в довжину приблизно 27 м по лінії північ — південь і найбільшу ширину — 8 м.

Селище-супутник починається одразу за ровом укріплення, західний та східний краї майданчику злегка підняті і мають висоту над заплавою 35 — 37 м. Розміри селища становили 130 х 40 м[7].

Ґрунтовий могильник біля селища займає високу, повністю вкриту лісом частину платоподібного узвишшя, яке примикає із півдня та південного заходу до вершини Раклячого яру. Територія могильника займає площу приблизно 150×80 м, витягнута в напрямку північний захід — південний схід. Південний кордон селища знаходиться за 60 — 100 м від могильника. Територія, яка відокремлює селище від могильника, є підйомом рельєфу на південь. Було виявлено 4 поховання домонгольського часу. В основному всі поховання розташовані у витягнутому положенні, руки покладені на живіт (груди), головою на захід. Супроводжений матеріал представлений уламками кераміки, кістками, вуглями[8].

Незначна насиченість культурного шару на поселенні (потужність 0,3—0,4 м) речовими артефактами дозволяють визначити його оборонне призначення у вигляді укріпленої схованки для навколишнього населення на випадок військової небезпеки.

Сучасне використання

Частково під лісом.

Примітки
  1. Книга Большому чертежу. [подготовка к печати и редакция К. Н. Сербиной] М-Л.: Акад. Наук СССР. 1950. -  С. 74.
  2. Городцов В. А. Раскопки В. А. Городцова в Изюмском уезде в 1901 году / Василий Алексеевич Городцов // Записки Императорского Харьковского университета. — 1903. — Кн. 2. — С. 76–78.
  3. Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах.  − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 145.
  4. Нові дослідження на Донецькому городищі: Матеріали V Міжнародної наукової конференції, присвяченої 350 — річчю Харкова і 200 — річчю Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна ["Проблеми історії та археології України"], (Харків, 4 — 6 листопада 2004 р.) / Харківський національний університет ім.. В. Н. Каразіна. — Харків: НМЦ «СД», 2004. — С. 81.
  5. Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах.  − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 155.
  6. Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах. − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 146.
  7. Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах.  − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 149—150.
  8. Дьяченко А. Г., Михеев В. К. Древнерусский археологический комплекс XII—XIII вв. У с. Гайдары (Змеев курган) / Александр Григорьевич Дьяченко, Владимир Константинович Михеев // Хазарский альманах.  − 2004. — Т 2. − Киев–Харьков–Москва, — С. 150—157.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.