Гармати Пексана

Гармата Пексана — гладкоствольна гармата великого калібру, яка стріляла артилерійськими бомбами навісною стрільбою.

Гармата Пексана

Гармати Пексана були першими корабельними гарматами, спеціально призначеними для стрільби фугасними снарядами. У російськомовній літературі цей тип артилерійських установок називають бомбічними гарматами. Вони були розроблені французьким генералом Анрі-Жозефом Пексаном в 1822-1823 рр. Ця модель стимулювала подальший розвиток військово-морської артилерії. Її застосування у боях продемонструвало слабку захищеність дерев'яних кораблів і стимулювало появу панцерників. Були також моделі цієї зброї, призначені для армії.

Контекст

Фугасні снаряди давно використовували для бойових дій на суходолі (гаубиці та мортири), так і бомбардирськими кораблями проти стаціонарних цілей. Але такі снаряди могли бути випущенні лише на високій траєкторії і з відносно низькими швидкостями. Снаряди того часу були по суті своїй небезпечні під час застосування. Не було способу, аби поєднати вибуховий характер снаряду з високою потужністю і пологою траєкторією гармати.

Крім того, бомбою з високою траєкторією польоту було важко влучити у корабель противника у морському бою. Водночас  гармати з низькою траєкторією польоту, які мали кращі шанси влучити у ціль, стріляли переважно ядрами, які завдавали відносно невеликої шкоди навіть дерев'яним корпусам кораблів.[1]

Механізм

Гармати Пексана мали казенну частину більшої товщини для збільшення міцності, змінену форму камори для розміщення зменшеного заряду. За рахунок великого калібру при відносно короткому стволі гармата Пексана стріляла надзвичайно важкими снарядами (80 фунтів) з порівняно невеликою початковою швидкістю. Необхідна для проламування борту кінетична енергія досягалася за рахунок великої ваги снаряду. При цьому перевантаження при пострілі було відносно невеликим, що знижувало ризик детонації заряду у стволі гармати. Водночас, хоча ці снаряди були безпечніші за більш ранні бомби, з ними також часто траплялися нещасні випадки. 

Застосування

Вибух снаряду з гармати Пексана, який зазвичай проламував борт корабля і застрявав у ньому, призводив до подальшого руйнування дерев'яних конструкцій, виникнення значної кількості вторинних пожеж, великому розльоту осколків бомби та трісок, які вражали екіпаж.  

Ефективність від цієї зброї в реальних умовах була вперше продемонстрована під час битві при Веракрус у 1838 році, а потім у битвах в Кампече в 1843 році, Эккернферді в 1849 році під час датсько–прусської війни, і особливо в Сінопській битві в 1853 році під час Кримської війни[2].

Снаряд Пексана з піддоном.

Тоді кораблі Чорноморського флоту атакували і знищили турецький флот вогнем снарядів бомбічних гармат.[3] Вони проникали  глибоко всередину дерев'яної обшивки османських кораблів, вибухали і підпалювали корпуси. Ця битва переконала морські держави у ефективності розривних снарядів і сприяла розвитку панцерників, захищених від таких снарядів.

Примітки
  1. O'Connell, Robert L. (19 квітня 1990). Of Arms and Men: A History of War, Weapons, and Aggression. Oxford University Press. Процитовано 18 січня 2017 — через Google Books.
  2. Бомбовые пушки // Военная энциклопедия : [в 18 т.] / под ред. В. Ф. Новицкого … [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва И. Д. Сытина, 1911—1915.
  3. Potter, E. B. (15 червня 2014). Sea Power: A Naval History, 2nd Edition. Naval Institute Press. Процитовано 18 січня 2017 — через Google Books.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.