Геза Кертес

У дорослому футболі дебютував 1910 року виступами за команду клубу МАК (Будапешт)[6]. З 1911 по 1919 рік грав у команді БТК (Будапешт)[3]. Пізніше він відправився в «Ференцварош», за який дебютував 5 травня 1920 року проти «Тереквеша» «4:1»[7]. Відіграв за клуб з Будапешта 19 матчів, в яких він забив вісім голів[7], всі в сезоні 1920/21[8]. У двох інших сезонах за клуб грав тільки в товариських матчах[9][10], останній відомий матч — 1 травня 1923 року проти «Вашаша» (0:1)[7]. З клубом зайняв третє місце в чемпіонаті в сезоні 1920/21[7], а в наступному сезоні 1921/22 здобув Кубок Угорщини (хоча і не грав).

3 травня 1914 року провів єдиний матч у складі національної збірної Угорщини (0:2) у Відні[11].

У 1925 році він прибув до Італії, де протягом року був граючим тренером «Спеції», з якою він виграв Другий дивізіон. Потім він перейшов до «Каррарезе», з якою виграв третій за рівнем дивізіон[12]. Він також тренував команду в сезоні 1927/28[13], врятувавши команду від вильоту назад[14].

Після цього у 1928–1929 роках тренував «В'яреджо» з третього дивізіоні, а потім «Салернітану»[15][16], з якою пропрацював два роки там само[17].

1931 року він відправився в «Катанцарезе»[18], де тренував протягом двох сезонів і виграв з клубом з Калабрії просування в Серію B в другому сезоні[19], після чого покинув клуб[20].

1933 року Кертес очолив «Катанію», з якою в першому ж сезоні він виграв свою групу третього італійського дивізіону, втретє за чотири останні роки[21], а потім здобув перемогу у перехідних матчах і вивів сицилійців у Серію B вперше в їх історії[22]. Там угорський тренер працював з командою ще два сезони, зайнявши третє і восьме місце. У команді також грав Амедео Б'яваті, який згодом став чемпіоном світу[3].

1936 року став тренером «Таранто» і знову в першому ж сезоні вивів клуб з Апулії в Серію B[23], але у наступному сезоні не зумів врятувати її від вильоту[24] і після невдачі покинув команду.

У сезоні 1938/39 років він працював з іншою командою Серії В «Аталантою», з якою до останнього туру боровся за вихід до Серії А, будучи на 2 очка попереду «Венеції», а в останньому турі команда програла венеційцям вдома 0:1 і дозволила їм обійти себе та вийти супернику у вищий італійський дивізіон, після чого угорець покинув «Аталанту».

Тим не менш Кертес наступний сезон таки розпочав у Серії А, куди його запросило «Лаціо»: у дебютному для себе сезоні в італійській еліті він зайняв четверте місце, але у другому був звільнений вже після всього шести турів. По ходу того ж сезону він повернувся в «Салернітану»[15], що боролась за вихід у Серію В і виграв 7 з 12 перших ігор, але потім програв три матчі поспіль, зокрема і один вирішальний проти «Тернани», після чого покинув клуб[25]. Потім він повернувся до «Катанії»[22], в сезоні 1941/42, яку також не зміг підвищити у класі, також з Серії С[26].

У серпні 1942 року Геза очолив «Літторіо» з Серії С[27] Після трьох перемог, трьох нічиїх і трьох поразок[28] 12 грудня того ж року несподівано був призначений головним тренером «Роми», яка виграла чемпіонський титул в минулому сезоні, замінивши свого співвітчизника Альфреда Шаффера[29][30]. Проте цей сезон був посередній і римська команда закінчила його на 9 місці, після чого Кертес покинув посаду.

Події Другої світової війни призвели до припинення чемпіонату Італії і Кертеш вирішив повернутися на батьківщину. Повернувшись додому, він провів свій останній сезон як тренер з «Уйпештом» в сезоні 1943/44 роках[31].

В Угорщині Кертес сформував з екс-товаришем по команді Іштваном Тотом організацію опору, яка врятувала десятки євреїв та угорських партизанів від фашистських таборів смерті[4][5]. Він також видавав себе за солдата вермахту, щоб допомогти людям вирватися з гетто в Будапешті[4] і мав стосунки з секретною службою США[32].

Однак, Кертес був заарештований в грудні 1944 року після того, як інформатор повідомив у гестапо, що вони приховали єврея в будинку, і був страчений[33] разом з Тотом за кілька днів до звільнення столиці Угорщини 6 лютого 1945 року[34]. З ними у вестибюлі замку Буда загинули п'ять товаришів по службі.[35] На його похоронах були присутні тисячі людей, він був удостоєний звання «мученика вітчизни» та похований на кладовищі Героїв в Будапешті[4][5] з квітня 1946 року[31].