Генуезька республіка

Розквіт Генуї почався з середини Х ст., коли вона разом з Пізою відбила напади арабів і звільнила від них східне узбережжя Тірренського моря. В той час владу в Генуї ділили між собою віконт, який призначався номінальним королем Італії, єпископ і міський патриціат. Роль віконта поступово послаблювалася, тоді як патриціат в 1099 р. створив так звану Компанію, організовану за зразком торгового союзу для захисту колективних інтересів містян, торгівців і ремісників. Компанія розширювала юридичні і політичні права, перетворюючись в корпоративний орган міського самоврядування. На чолі Компанії стояли виборні консули.

В 1087 році Генуя разом з Пізою здійснили успішний напад на Махдію, мусульманське місто на півночі Африки, захопивши і пограбувавши його внаслідок спільної морської операції. Напад на Махдію Генуї та Пізи послужив прологом до початку хрестоносного руху в наступному десятиріччі..

Політичне значення Генуї зросло після прийняття нею 1143 року першого в Італії міського статуту. 1162 року імператор Фрідріх І Барбаросса дав Генуї диплом на володіння територіями на узбережжі Лігурії від Монако до Порто-Венере. Генуя офіційно стала республікою. Цьому сприяли успіхи генуезьких купців торгівлі як на Леванті, так і в Західному Середземномор'ї. Генуезький флот брав участь в Першому хрестовому поході, генуезькі купці заснували торгові факторії в Аккрі, Триполі, Бейруті, інших містах Леванту. 1155 року вони добилися великих привілеїв у Візантії.

Генуезька фортеця в Судаку, АР Крим

Участь у Реконкісті закріпила позиції Генуї в містах Каталонії і Арагону. Активними були зв'язки Генуї зі Східною Африкою.

Міський патриціат Генуї був переважно феодальним за походженням. Його ядро становили сеньйори, вихідці із контадо, які активно включилися в морську торгівлю. Найвпливовішими були сім'ї Доріа, Спінола, Фієскі, Джустініані, Грімальді. З кінця ХІІІ ст. нобілі стали об'єднуватися в союзи, часто за принципом роду, сусідства і економічних інтересів. Так поступово з'явилися аристократичні клани, яких називали альбергами, які нерідко ворогували між собою. Поступово посилилася і рол пополанів у торгівлі та ремеслі. Їхні претензії на владу, ворожнеча гвельфів з гібелінами, між кланами нобілів, яскраво виражений індивідуалізм підприємців, які мали великі капітали і не бажали встановлення контролю над ними сильної адміністрації, різна географічна орієнтація окремих груп купців — всі ці фактори зумовили слабкість центрального управління «Республіки Св. Георгія», як називала себе Генуя за іменем свого покровителя. Наявність у Генуї численного портового люду, який бурхливо виражав і нерідко міняв політичні симпатії, спричинювала численні перевороти. Після короткого періоду в першій половині ХІІІ ст., коли на чолі правління стояли подести із іноземців, які змінили попередніх консулів, в Генуї почалися невдалі спроби як встановлення синьйорії, так і пополанської диктатури на чолі з енергійним представником роду Бокканегра. Гульєльмо Бокканегра був вибраний народним капітаном у 1257—1262 роках, а Сімоне став першим пожиттєвим дожем (1339—1344, 1359—1363). Дожі, як і раніше подести, опиралися на представницький орган — Раду старійшин. Ослаблена внутрішніми суперечками, Генуя наприкінці XIV—XV ст. не раз переходила під владу французьких королів, маркізів Монферрата і міланських герцогів, зберігаючи при цьому автономію.

Авторитетнішими і впливовішими, ніж адміністративні, були судові і фінансові магістрати республіки, особливо заснований 1407 року банк Св. Георгія. Спочатку цей банк виріс із внеску асоціації купців, які діставали у вигляді відсотків за представлені квоти від податків, які поступали в казну. Діставши можливість впливати на механізми управління, банк розширив фінансову діяльність і по суті став контролювати велику морську і сухопутну торгівлю Генуї. 1453 року республіка навіть передала йому в управління свої чорноморські факторії. У другій половині XV ст. банк став одним з найбільших у Європі, надавав кредит монархам, впливав на формування ринку капіталу.

Створення подібного банку було можливе тільки на основі багаторічного досвіду підприємства. Генуезькі купці вміли вибрати оптимальні форми організації торгівлі. Одною із них була коменда. Укладаючи договір коменди, один партнер інвестував капітал, інший вкладав свою працю в часто ризиковані торгові операції. Інвестор капіталу діставав звичайно від ²⁄₃ до ³⁄₄ прибутку, але на його рахунок відносили і ризик втрат, інша частина прибутку діставалася мандрівному купцю — трактатору. Коменда дозволяла купцям, які вели торгівлю на Леванті й в Англії, швидко акумулювати капітал, закупити товари і освоювати нові ринки. Спочатку трактатори через коменду позичали суму не тільки у великих купців і фінансистів, але й у простих людей, навіть власних слуг. Поступово суми зростали, заморська торгівля ставала привілеєм крупних купців, складалися стійкіші ринкові механізми і відбувалася зміна трактаторів інститутом постійних комісійних агентів, які реалізовували угоди на будь-яких ринках, де вони мали свої контори, за фіксований процент. До XV ст. зросла роль банківського кредиту і комерційного страхування товарів. Незважаючи на фінансові успіхи, з другої половини XIV ст. і до кінця XV ст. морська торгівля Генуї скоротилася. Республіка втрачала володіння на Леванті під ударами турків-османів і намагалася швидко переорієнтуватися на ринки Західної Європи.

У ХІІІ — XV століттях 4–10 % населення Генуї становили раби із Золотої Орди, половину з яких складали русинки і черкешенки. Їхня присутність, крім демографічно-економічного ефекту, викликала й соціальні напруги — зростання злочинності, збільшення кількості безбатченків тощо[1].

• Морські республіки
• «Генуезька фортеця» в Судаку

• Галенко О.І. Рабство в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Генуезька республіка