Черкеси

Нарада черкеських князів 1839—1840 р. Опубліковано 1847 р. Автор: Г. Гагарін.

Самоназва черкесів адиге є спільною для всіх адизьких народів, тобто черкесів, кабардинців і адигейців (адигейських народностей).

Етнонім черкеси, за яким народ відомий у світі, також нерідко виступає метаетнонімом для адизьких народів, особливо поза межами Росії. Зокрема, під «черкесами» традиційно у Туреччині й країнах Близького Сходу розуміють, крім власне черкесів, також інших адигів, а нерідко й представників неадизьких народів Північного Кавказу, предки яких у 2-й половині XIX століття масово емігрували туди від геноциду та утисків з боку Російської імперії після включення кавказьких земель до складу імперії.

Черкеси розмовляють адигськими мовами абхазо-адизької гілки північнокавказької сім'ї.

У 1920—1925 рр. північнокавказька інтелігенція, користуючись наявною у ці роки більшою свободою, намагалася надолужити згаяне в попередні роки, проте ця можливість тривала недовго. У 1922 р., у зазначений період відносної свободи, у Кисловодську була скликана «Конференція з освіти горців». У результаті цієї Конференції на Північному Кавказі були відкриті школи з рідними мовами навчання, а до 1925 р. створена писемність на латинській графічній основі.

Проте, навіть тоді більшовики постаралися розділити не тільки народи Північного Кавказу, але також і єдинокровні субетноси, створивши, наприклад, окремі алфавіти для кяхского і кабардинського діалектів, окремі граматики для говірок однієї й тієї ж кабардино-черкеської мови, хоча поряд з латинізацією, неодноразово порушувалося питання і про уніфікацію всіх північнокавказьких алфавітів, а також про створення єдиної літературної мови для споріднених адизьких діалектів. З цього питання було проведено ряд конференцій: в Адигеї і Кабардино-Черкесії, в Чечено-Інгушетії, в Карачай-Балкарії і у Дагестанській АРСР, але ці конференції не досягли практичних результатів, оскільки їх ініціатори були засуджені як буржуазні націоналісти і у більшості ліквідовані.

У 14 століття черкеси-мамлюки захопили владу у Єгипті і правили там з 1382 до 1517 рр. та пізніше. Загони адигейців-черкесів служили також в Османській імперії, Персії.

Черкеси були знані, як войовничий народ. З раннього дитинства вони займалися професійним військовим вишколом, добре володіли зброєю, гарно трималися в сідлі. Один такий воїн міг здолати кількох ворогів. Не випадково навіть кримські хани віддавали їм своїх дітей на виховання.

Через князівські чвари, війни з кримчаками, татарами, багато черкесів полишало власні домівки та емігрувало у найближчі країни. Ще у 1502 р. вони, за деякими джерелами, займали узбережжя Азовського моря від Дону до Керченської протоки, але згодом їх почали звідтіля відтісняти[1].

Важливу роль у долі черкесів відігравав релігійний фактор. Після падіння Константинополя у 1453 р. та посилення впливу кримських ханів у регіоні проживання християн-адигів набуває поширення практика агресивного насадження ісламу сунітського напрямку.