Герменевтичне коло

Твір і текст — тісно пов'язані з розумінням та інтерпретацією, із відповідними нюансами найкраще виглядають у герменевтичному колі, оприявленому при узгоджені аналітичних операцій із закладеним у ньому пошуковим для дослідника змістом, який часто досягається інтуїтивно. Воно, як наголошував М.Гайдеггер, не має нічого спільного з відомим у логіці порочним колом, що стосується порушення закону достатнього обґрунтування, коли теза виводиться з аргументів і навпаки, що використав Мольєр, висміюючи його застосування. Так, у його творі «Лікар мимоволі» батько намагається дізнатися від лікаря Інгареля, чому його дочка німа, на що той відповідає: «Нічого не буває простішого, це залежить від чого, вона втратила дар мови». Коли ж батько прагне з'ясувати справжню причину недуги, медик наголошує: «Всі наші ліпші автори скажуть вам, що це залежить від неможливості діяти язиком».

Добре відоме античним жерцям і риторам, християнським патристам герменевтичне коло було осмислене Ф.Астом, який, вивчаючи давньогрецьку культуру, намагався з позиції історичної реконструкції осягнути «дух античності», задокументований у літературних творах. Цей «дух» присутній у мові, для усвідомлення якої потрібне знання граматики, дарма що герменевтика різниться від неї, сприймається за теорію «вилучення» духовного сенсу з тексту. Розуміння зреалізовано тоді, коли духовний чинник сприйнято іншим «духом», притаманним інтерпретатору, завдяки чому осягається єдність внутрішнього світу конкретного автора (його конкретного твору) й епоха, у якій він жив і писав.

Концепція духовної єдності правила Ф. Асту за підставу обґрунтування герменевтичного кола, у якому будь-яка неповторна частина зрозуміла завдяки цілому і — навпаки, з'ясування єдності внутрішнього і зовнішнього (форми та змісту) через цілісність. Завдання герменевта зводиться, на думку дослідника, до розрізнення художнього явища на історичну (зміст), граматичну (мова), духовну (цілокупний «дух доби») форми смислових інстанцій.

На розуміння герменевтичного кола позначилося вчення Ф. Шлегеля про циклічність критичного прочитання, про циклічний метод у філології, попри те, воно це не знаходило очікуваного прояснення. Колова структура розуміння набула чіткої теоретичної конкретики у вченнях Ф.-Д.-Е. Шлеєрмахера, який використав ідеї Ф. Аста, Ф. Шлегеля, В. Дільтея, М. Гайдеггера, Г.-Г. Гадамера, П. Рікера, завдяки яким усвідомлювався «всесвітньо- історичний взаємозв'язок, де всі предмети історичного дослідження, великі й малі, виявляють своє релятивне значення, сам постає цілим, на основі чого загалом розуміється сенс усього окремого і, навпаки, уперше може бути зрозумілим через подібні одиничності: всесвітня історія — це щось подібне до великої темної книги, це написаний мотивами минулого сукупний витвір людського духу, чий текст треба зрозуміти».

Герменевтичне коло зводиться до важливого, на перший погляд, парадоксального усвідомлення: для того щоб, осягнути ціле, водночас потрібно збагнути окремі його гомогенні (однорідні) і гетерогенні (різнорідні) частини і навпаки: наприклад, слово — складник художнього твору, твір — доробку того чи того письменника, доробок — певної літературної школи чи стильова тенденція — літературного напряму, напрям- конкретно- історичного періоду і т. д.

Герменевтичне коло відображає процес, в основу якого покладене постійне виникнення й розв'язання суперечностей між цілим і частинами, уточнюваними на підставі цілого, що в жодному разі не зводиться до простого замінювання компонентів чи напрямків руху по колу, радше спонукає щоразу повертатися від окремого до загального й навпаки. Діалектичний зв'язок між гомогенним й гетерогенними компонентами та між ними і цілісним текстом постає запорукою їхнього існування, наділеного «специфічною сутністю».

Герменевтичне коло поширене в чотирьох різновидах, взаємозумовлених співвідношеннями знання і пізнання, знання і розуміння, розуміння частин і цілого, розуміння і пояснення. Коли в першому випадку мова йде про тлумачення, то в другому і в четвертому — передрозуміння, що містить у собі як герменевтичні, так і позагерменвтичні аспекти, і лише в третьому, «тотальному», відповідає прямому значенню герменевтичного кола. Виходить, що воно має розширене обґрунтування і не завжди стосується теорії розуміння. Принаймні, Г.-В.-Ф.Гегель, критикуючи І. Канта, оперував цим поняттям («Феноменологія Духа»), аби довести, що істинне знання можна отримати, лише обстоюючи теорію пізнання, яку годі осягнути без відповідного істинного знання.

При входженні у герменевтичне коло чи під час перебування в ньому слід дотримуватися настанови, аби різні уявлення про текст були не випадковими, викривленими, упередженими чи хибними, аби в основу тлумачення покладалися факти, у чому і полягає суть герменевтичної рефлексії, що не зводиться тільки до розгортання антиципації, а й спромогається усвідомити та контролювати процес тлумачення для досягання адекватного розуміння. Герменевт, пам'ятаючи, що об'єкт не залежить від факту існування теорій, прагнучи осягнути текст, спершу робить початковим начерк сенсу (передрозуміння), що поступово йому вимальовується у даному тексті, дозволяючи зробити загальний вже його начерк з урахуванням специфіки герменевтичного кола.

Герменевтичне коло постає альтернативою панівній логоцентричній моделі пізнання, хоч у шлеєрмахерському варіанті принцип дедукції й індукції не анульовані, проте не відіграють вже істотної ролі. Лише одночасне бачення одиничного, особливого й загального дозволяє наблизитися до адекватного прочитання тексту, де розуміння стає незавершеною діяльністю, підхопленою хвилями ненаситної циркуляції до цілого. Розуміння тексту відбувається через «знання про культуру, у якій функціонує», тому наша перцепція культури може спиратися лише на часткові розуміння конкретних текстів, які її конституюють. Водночас ціле може співвідноситися з цілим та їхніми елементами, витворюючи на підставі порівняльно-типологічних методологій герменевтичне мегаколо, в якому спостерігається взаємний рух між цілісним. Універсумом та мультиуніверсумом. Розуміння як таке набуває сенсу передусім у річищі герменевтичного кола, тому завжди лишається відносним й ніколи не може бути завершеним. Завдяки цьому текст завжди постає відкритим, оминаючи небезпеки абсолютизації або іманентного самозамикання, або поглинання позатекстовими реаліями, його багатопланові сенси наповнюються розмаїттям голосів, зіткненням смислових кодів, набувають ознак поліфонії.