Глядєлов Олександр Всеволодович

Олександр Глядєлов народився в 1956 році у польському містечку Легниця в сім'ї офіцера Радянської армії. У 1974 році переїжджає разом із сім'єю до Києва, де і мешкає по теперішній час. Вивчав оптику і приладобудування в Київському Політехнічному інституті, диплом захищав у 1980 р. На початку 80-х служив у лавах радянської армії на Поліссі[3]. Зразу після звільнення з армії працював у спеціалізованому конструкторсько-технічному бюро в Інституті проблем міцності Академії Наук УРСР, де розробляв проєкт вимірювальної системи[3]. По завершенню проєкту написав заяву про звільнення. Почав фотографувати у 1989 році під час спортивно-гірської подорожі з друзями на Памір (Киргизстан), з тих пір більше не розлучається з фотокамерою і самостійно починає вивчати фотографію. З 1989—1996 років працює незалежним фотожурналістом. Приблизно з кінця 80-х і до розпаду Радянського Союзу був членом Творчого фотографічного об'єднання «Погляд»[17], разом з «Поглядом» організовував виставки документальної фотографії по СРСР та Україні, співпрацювали з іноземними виданнями[3]. Пізніше працює позаштатним фотографом у газеті «Молодь України». З 1996 року Глядєлов зосередився на довгострокових фотодокументальних проєктах з поданням своєї роботи у вигляді виставок та книжок-альбомів. Весь цей час він паралельно працює над трьома великими проєктами: про безпритульних дітей (фото) та про епідемію ВІЛ/СНІД (з 1996), пост-радянські в'язниці (з 2001)(фото). З 1997 року і по цей час він співпрацює з міжнародною гуманітарною організацією «Лікарі без кордонів» (Medecins Sans Frontieres) в якості фотографа[18]. З 1997 регулярно проводить персональні та групові фотовиставки.

Глядєлова можна вважати соціальним фотографом, більшість героїв його знімків найменш соціально захищені слої населення — безпритульні діти[19], хворі на туберкульоз, гепатит та ВІЧ/СНІД, в'язні тюрем[20], жертви війн та соціального насильства[21]. В інтерв'ю DW Гляделов себе називає емоційним фотографом[13]. Гляделов пам'ятає всіх своїх героїв світлин по іменам, дати коли зроблено фото, місце зйомки і завжди розповідає це на своїх інтерв'ю та презентаціях. Він не вважає себе воєнним фотографом[22], хоча частина його робот присвячена війнам та конфліктам в Африці, Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні, українського Майдану, війни на Донбасі. Постійно використовує у своїй роботі аналогову фотокамеру LEICA M6 з ручним наведенням фокуса, механічним взводом затвора і без функції «серійна зйомка». Майже завжди свідомо фотографує на чорно-білу плівку 35мм[13]. Рідко працює з кольоровими плівками, зазвичай тільки тоді коли цього потребує замовник. Глядєлов із тих фотографів, хто самостійно контролює весь процес створення фотознімку — сам відбирає кадри, проявляє та друкує свої фотографії, для цього одна із кімнат переобладнана під фотолабораторію. Друкуючи фотознімки, використовує фотозбільшувач DURST CLS 450[23]. У книжці «Ukraine.The Best» так характеризують роботу Глядєлова[24]:

Він співчуває цьому світу, передає повідомлення від тих, у кого немає голосу, на кого суспільство воліє не зважати. Чи знімає Глядєлов бездомних дітей, що б'ються за пакет з клеєм, чи наркоманів в одеському районі «Палермо», чи зеків, хворих на туберкульоз, чи активістів Майдану, чи бійців у зоні АТО — його бачення завжди точне й щире. Тому це не репортаж і не публіцистика, а скоріше те, що можна було би назвати психологічним портретом. Персонажі Глядєлова — більш ніж бунтівники чи ізгої, солдати чи пацієнти. Не маніпулюючи ані реальністю, ані глядачем, він точно передає малюнок доль своїх героїв, ритм їхнього щоденного крокування над бездонним відчаєм. Високе співчуття, сконцентроване в цих світлинах, доступне лише небагатьом талантам — і це те, чого гостро бракує більшій частині людства.

• Гран-Прі Укрпресфото-97 за серію знімків «Покинуті діти»;
• Приз Hasselblad на конкурсі європейської фотографії у Вевей, Швейцарія, Images'98;
• Mother Jones 2001 Medal of Excellence Міжнародного фонду документальної фотографії в Сан-Фрациско, США;
• «Moving Walls 2002» Інституту Відкритого Суспільства (OSI) в Нью-Йорку, США.

• «Тут і тепер», видавництво «Бланк-Прес», Київ, 2000;[43]
• «Pandemic: Facing AIDS» («Пандемія: зіткнення зі СНІДом»), міжнародний фотопроєкт, видавництво «Umbrage Editions», Нью-Йорк, США, 2003;[44]
• «Інтерв'ю з Надією», «Бланк-Прес», Київ, 2006.[45]
• «The Prison Within», Pente 10, 2009[46][47]

• Серія «Derriere la page: Enfants des rues d'Ukraine» («Остання сторінка: Вуличні діти України»), Coup d'oeil / Arte, Metropolis, 7 хв., Париж, 2000 р.
• «Чуєш, брате?» Документальний фільм Романа Бондарчука, створений до однойменної виставки у рамках фестивалю Docudays UA, 2015 р.

• Офіційний сайт Олександра Глядєлова