Придністровський конфлікт

Пам'ятник жертвам конфлікту в Кишиневі

В цей період відбулася консолідація двох еліт — з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв'язків із Росією та Україною; з іншого — націоналістичної молдовської, що прагнула незалежності Молдови та її приєднання до Румунії. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров'ї стало мовне питання.

2 вересня 1990 року було проголошено «Придністровську Молдавську Республіку». 25 серпня 1991 року було оголошено про її незалежність. Після початкової спроби сил та «війни декретів», сторони звернулись до зовнішньої підтримки. Молдовська влада шукала її в Бухаресті, придністровська — в Москві та Києві. ПМР розраховувала підписати новий союзний договір, проект якого розробляли 1991 року, як окремий суб'єкт СРСР. Однак, після провалу ДКНС в серпні 1991 року, надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано. 27 серпня парламент Республіки Молдова прийняв декларацію про незалежність, включно із територію на лівому березі Дністра. Молдовський парламент звернувся до уряду СРСР з вимогою «розпочати переговори з урядом Придністров'я з метою припинення нелегальної окупації території Республіки Молдова і негайного виведення радянських військ».

28 серпня 1991 року лідер самопроголошеної республіки відвідав Київ з метою обговорити ймовірний перехід республіки під юрисдикцію України, проте 29 серпня молдовські спецпідрозділи заарештувала його в Києві, після чого Смирнова відправили в кишинівську тюрму (1 жовтня того ж року Смирнова звільнили).

З цього часу в конфлікт втрутилася 14-та радянська (з 1992 року — російська) армія, розміщена в Придністров'ї. Вона була найпотужнішою у військовому розумінні силою конфлікту і виступила на боці ПМР. За допомогою озброєння 14 армії придністровська влада здійснила «повзучий путч», фактично захопивши владу на лівому березі Дністра. У відповідь на такі дії, 28 березня 1992 року Республіка Молдова оголосила запровадження надзвичайного стану в країні. Конфлікт перейшов у фазу відкритого озброєного протистояння.

Збройні сили Молдови здійснили спробу розгромити військові формування в Придністров'ї та встановити суверенітет Республіки Молдова над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь молдовської армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14-ї російської армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отож, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

В районі міста Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил потрапили частини 14-ї армії РФ, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. У результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в Бендерах загони молдовської поліції, на що Молдова відповіла наступом.

Бій за Бендери став найбільшою битвою впродовж всього конфлікту. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік, кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ молдовських військ був безсилим проти підтриманих російськими танками придністровських загонів.

22 та 26 червня відбулося бойове застосування МіГ-29 ВПС Молдови, який був збитий ППО 14-ї армії РФ. Молдовське керівництво розпочало пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між президентом Республіки Молдова Мірчею Снеґуром та президентом Російської Федерації Борисом Єльциним у присутності лідера Придністров'я Ігоря Смирнова було підписано Угоду про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова.

28 серпня 1991 року до Києва прибув лідер самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки Ігор Смирнов з метою ведення переговорів щодо приєднання Придністров'я до України. Проте переговори не відбулися, оскільки 29 серпня молдавська поліція заарештувала Смирнова, після чого його було доставлено у Кишиневську тюрму (його було звільнено 1 жовтня того ж року).

Відсутність реакції на це з боку офіційного Києва підштовхнула УНСО до внесення української силової присутності в регіоні. Ця ідея начебто виникла в середовищі літніх львівських націоналістів, за зразком відправлення до Закарпаття похідних груп ОУН 1939 року, коли Карпатській Україні загрожувала угорська армія.

В березні 1992 року, коли конфлікт набув мілітарного характеру, група рівненських унсовців з'явилася в ПМР для налагодження контактів з місцевими українськими організаціями, лідери яких були готовими розмістити на своїй території велику кількість членів УНСО.

2 квітня члени УНСО безпосередньо вступили у бій. То були два рої (відділення), командирами яких були призначені Микола Карп'юк та Юрій Тима. Бойові дії на той час відбувалися на півдні ПМР (Слободзейський район) і під Дубоссарами (на лінії Дороцьке — Кошниця). Унсовцям виділили позиції поблизу села Кошниці з метою захисту автомагістралі, що пронизувала всю територію ПМР з півдня на північ. Поява українських громадян серед захисників Придністров'я викликала піднесення серед корінних українців. В Придністров'ї почали з'являтись українські православні церкви, в яких правили службу священики Київського Патріархату. Перша така церква (відреставрована) постала в с. Рашкові, де з середини квітня 1992 року в приміщенні загальноосвітньої школи розміщувався вишкільний унсовський центр. Настоятелем церкви став отець Володимир, доктор філософських наук. Пізніше він очолив новоутворену Придністровську єпархію УПЦ-КП.

Спогади тодішнього голови УНА–УНСО Юрія Шухевича:

«Ми приїхали в село Рашків, де розташовувалися унсовські казарми, штаб і вишкільний центр. Це було українське за духом село: у ньому є церква, де вінчався Тиміш Хмельницький. Атмосфера була особлива: усюди автоматники охорони, і щохвилини можна втрапити під обстріл. Але в Рашкові на віче зібрався цілий майдан синьо–жовтих прапорів. Ця атмосфера — з одного боку, прифронтова, а з другого — домашня, українська — запам'яталася багатьом»

.

2006 року відбулося чергове загострення конфлікту, цього разу у зв'язку із відмовою української митниці пропускати придністровські товари без документів, оформлених Молдовою. Експорт ПМР відіграє в її економіці принципово важливу роль, а тому введення нових митних правил стало потужним засобом впливу на Тирасполь. Росія втрутилася в конфлікт на боці ПМР, вимагаючи від України припинити економічний тиск. США та ЄС підтримали Україну та Молдову в їхніх спробах навести лад у режимі експорту з Придністров'я. Росія вдалася до широкомасштабної гуманітарної допомоги Придністров'ю. З травня підприємства Придністров'я зареєструвалися в митних органах Молдови та відновили експорт.

Загострення бере свій початок 25 січня 2006 року, коли набрали чинності нові митні обмеження, згідно з якими — всі вантажі Придністров'я на імпорт і експорт можуть переміщатися через молдовсько-український кордон тільки з митним оформленням офіційного уряду Молдови. Молдова, також, надала пільги за платежами на імпорт, за винятком платежів за митне оформлення, при здійсненні експортно-імпортних операцій по товарах, призначеним для власного виробництва, в тому числі, придністровським економічним агентам будуть відшкодовуватися всі платежі за імпорт, за винятком оплати митних процедур, вироблених при декларуванні товарів, ввезених в Молдову і не призначених для процесу власного виробництва. Економічні агенти Придністровського регіону отримають також доступ до системи сертифікації походження експортних товарів.[2]

Після цього ватажки т.з ПМР заявили, що ці правила — «є черговою спробою обмежити незалежність Придністров'я» Вони також підкреслили, що нові пропозиції Молдови були прийняті в односторонньому порядку без будь-яких консультацій з придністровською стороною.

З 3 березня 2006 року Україна припинила пропуск вантажів з Придністров'я у яких відсутнє оформлення митною службою Молдови.

Україна ж, протягом усього конфлікту підкреслювала, що держава буде виконувати свої міжнародні зобов'язання щодо забезпечення максимально безболісного переходу до нового регламенту проходження придністровських товарів через українсько-молдовський кордон.

7 березня прем'єр-міністр Молдови Василь Тарлєв також підкреслив, що новий митний режим проходження придністровських вантажів не може бути й не є економічною блокадою Придністров'я, він також додав, що на цей момент тимчасову або постійну реєстрацію в Молдавії пройшли понад 100 економічних агентів придністровського регіону, в тому числі близько 20 найбільших придністровських підприємств, на частку яких припадає близько 80 % від загальних обсягів придністровського експорту.[3]

9 березня посол з особливих доручень МЗС РФ в Молдові заявив, що Росія — «має намір вжити заходів щодо подолання кризи, що виникла у зв'язку з блокадою Придністров'я, і ​​його наслідків».[4]

11 березня президент Молдови Володимир Воронін заявив, що протестуючи проти прозорості митного оформлення Придністров'я — «намагається приховати потік торгівлі нелегальною зброєю».[5][6]

12 березня президент України Віктор Ющенко в ході телефонної розмови з ватажком самопроголошеної республіки Придністров'я Ігорем Смирновим намагався пояснити, що нові митні правила відповідають загальноєвропейським нормам.

За даними опублікованими владою Придністров'я на 15 березня втрати самопроголошеної республіки склали більш як 30 мільйонів доларів.[7]

21 березня голова т.з ПМР Смирнов відкрито попросив президента РФ Путіна про економічну підтримку і «посилення миротворчого контингенту».[8]

22 березня через Росію в бік Молдови був відправлений гуманітарний вантаж. Україна дозволила російської колоні пересування виключно в нічний час (щоб не перевантажувати дороги), а також, зажадала від РФ відсутності пропагандистських елементів на конвої.[9] 25 березня колона з гуманітарним вантажем прибула в Придністров'я.

4 квітня т.з голова Придністров'я Смирнов заявив, що поки не буде знята «економічна блокада» невизнана республіка не вернеться до переговорів по врегулюванню конфлікту. Він також в черговий раз підкреслив, що «через дії України та Молдови регіон стоїть на порозі гуманітарної катастрофи». Хоча, за даними МЗС України немає ніяких підстав говорити про гуманітарну катастрофу або соціально-економічній кризі в Придністровському регіоні. Такої ж думки дотримується й ОБСЄ, яке незадовго до цього направила співробітників в самопроголошену республіку, які також зробили висновок, що в Придністровському регіоні Молдови не існує гуманітарної кризи.[10]

31 березня з'явилися перші заяви придністровських і російських політиків про референдум і «можливий вступ ПМР до ​​складу РФ».[11]

17-18 травня заплановані переговори по врегулюванню конфлікту між Молдовою і самопроголошеною республікою Придністров'я так і не відбулися, тому що за словами представника ОБСЄ Хілла — Тирасполь не збирається обговорювати врегулювання конфлікту до зняття «блокади».

17 вересня самопроголошена республіка Придністров'я провела референдум про вступ до складу Росії, за даними Придністров'я «ЗА» проголосувало 98 % жителів.[12] Молдова, Україна, США, ЄС та ОБСЄ не визнали результати референдуму. Представники Росії заявили, що результати референдуму не матимуть юридичних наслідків.

У 2007 році прозахідні політики Молдови розглядали можливість передачі Придністров'я під юрисдикцію України[13].

1 вересня 2021 року Україна припинила допуск до участі у міжнародному дорожньому русі автомобілів із Придністровського регіону Молдови, які не мають номерних знаків узгодженого чи нейтрального зразка[19].