Голіцин Олександр Михайлович (фельдмаршал)

Син фельдмаршала Михайла Голіцина і княжни Тетяни Куракіної. В дитячі роки був записаний у гвардію. Учасник Війни за польську спадщину.[1] Із 1740 року — капітан. Із 1744 року — камергер великого князя Петра Федоровича, тоді ж зблизився з майбутньою імператрицею Катериною II. У 1748—1757 роках — російський посол у Гамбурзі. Дипломатична кар'єра у Голіцина не склалася і він повернувся в Росію на військову службу.

Під час Семирічної війни командував дивізією і корпусом. Брав участь у битвах під Цорндорфом, Пальцигом і Кунерсдорфом. У битві під Кунерсдорфом був поранений, але поля бою не залишив і зіграв велику роль у перемозі російсько-австрійської армії[2]. За цю перемогу був нагороджений орденом Святого Олександра Невського і отримав військове звання генерал-аншефа.

У 1762 році брав участь у палацовому перевороті, який привів до влади Катерину II. Після цього став генерал-ад'ютантом імператриці. Брав участь у роботі Законодавчої комісії 1767 року.

На початку російсько-турецької війни 1768—1774 років командував 1-ю російською армією. У 1769 році розбив турецькі війська і захопив фортецю Хотин. За цю перемогу Голіцин отримав звання генерал-фельдмаршала і почесну шпагу з алмазами, а Рязанський 93-й піхотний полк отримав його ім'я. Але через повільність у бойових діях Голіцин був замінений на посаді командувача армії на свого зятя Румянцева і був відізваний у Санкт-Петербург.

Із 1772 року — генерал-ад'ютант, із 1774 року — сенатор. У 1776—1783 роках командував Ліфляндською і Санкт-Петербурзькою дивізіями. У 1775 і в 1780—1783 роках — Санкт-Петербурзький генерал-губернатор.

Був одружений з Дарією Олексіївною Гагаріною, дітей у шлюбі не було.