Гірсько-лучні ґрунти

Гірсько-лучні ґрунти — ґрунти, що розвиваються у горах під альпійськими луками вище смуги лісової рослинності[1]. Використовуються як пасовища й сінокоси.

Характеристика

Гірсько-лучні ґрунти характеризуються незначною потужністю (40-100 см), слабкою диференційованістю, значним вмістом гумусу у верхній частині ґрунтового профілю (10-25 %), кислою реакцією, значною щебинистістю[1].

Верхні шари мають невелику щільність, характеризуються великою вологємністю (зменшується до низу), високою водопроникністю (зменшується до низу)[2].

Кислотність цього типу ґрунтів обумовлюється, головним чином, алюмінієм. Такі ґрунти мають невисоку ємність катіонного обміну, слабо насичені основами[2]. У гумусовому горизонті переважають фульвокислоти; мінеральна частина багата на вільні окисли заліза, можливе навіть утворення конкрецій[2].

Ґрунтовий профіль

Структура ґрунтового профілю Ad-A-AC-C, інколи вирізняють і горизонт В.

  • Hd[3], Ad[4]. Плотна, щільнозв'язана корінням трав'янистої рослинності дернина (до 10 см).
  • Hq, A. Гумусовий горизонт (10-20 см) темного, або темно-бурого кольору. Структура зерниста, з елементами порохуватості, кам'яні включення.
  • HPq, AC. Перехідний горизонт (15-25 см) світлішого кольору. Структурні окремості представлені комками, рідше зернами, виражені менш яскраво. Перехід до горизонту Pq чіткий.
  • Pq, С. Ґрунтотворна порода — елювій, делювій, або їхнє поєднання (до 30 см). Структурно представлена кам'янистими окремостями (до 80 % об'єму). Безструктурний дрібнозем часто жовто-бурого кольору[2].

Класифікація

Гірсько-лучні ґрунти поділяються на:

  • Гірсько-лучні торф'янисті — поширені власне на альпійських луках. Характерною особливістю є наявність сухого торф'яного шару (1-2 см). Мають найбільш кислу реакцію серед гірсько-лучних ґрунтів, найменшу ємність катіонного обміну, насиченість основами[2].
  • Гірсько-лучні дернисті — поширені на субальпійських луках, де фітомаса травостою значно більша ніж на альпійських луках. Характерною особливістю є більша потужність гумусового горизонту, більша гуміфікація. Менш кисла реакція, більша ємність катіонного обміну і насиченість основами[2].
  • Гірсько-степові (гірсько-лучні чорноземовиді) — поширені на вапняках та інших карбонатних породах з нейтральною, слабокислою реакцією (гірський Крим)[1]. Характерною особливістю утворення є наявність періодичного промивного водного режиму. У ґрунтовому профілі чітко відстежуються сірі відтінки, наявні копроліти[2].

Географія та поширення

Поширені в субальпійському й альпійському висотних поясах (полонинах) на висотах понад 1100—1200 м у західній і 1500—1550 м східній частинах області (Альпи, Кавказ)[1][5].

Генезис

Формування гірсько-лучних ґрунтів відбувалося під лучною, чагарничковою та чагарниковою рослинністю, хоч і не виключається участь лісової рослинності у більш теплі періоди голоцену[5]. Сучасне поширення цих ґрунтів збігається з холодною висотною зоною, для якої характерні низькі суми активних температур (1000—600°С і менше) і високий гідротермічний коефіцієнт (4-5). У таких умовах відбувається досить повільний процес вивітрювання гірських порід і уповільнюється ґрунтоутворення, зокрема мінералізація органічних решток, характерне оторфовіння[5].

Використання

Гірсько-лучні ґрунти використовуються як пасовища для отар овець, ВРХ (корови, яки)[1]. При використанні гірсько-лучних ґрунтів як пасовищ потрібно дотримуватись нормування випасу, щоб не привести їх до виснаження і деградації, заміні видового складу високопродуктивних трав на малопродуктивні та неїстівні бур'яни[2]. При виснаженні пасовищ проводять рекультивацію внесенням мінеральних і органічних добрив (за розробленими картограммами), підсіванням продуктивних злаків[2].

Гострою екологічною проблемою при використанні даного типу ґрунтів завжди буде водна ерозія, тому особливу увагу приділяють лісозахисним смугам нижче по схилах, раціональній лісозаготівлі (коефіцієнт вирубки не вище 0,5-0,6)[2]. На схилах крутіших за 10-12° дозволяється вирощування лише багаторічні кормові трави, на крутіших схилах потрібні агромеліоративні заходи з терасування схилів під високорентабельні багаторічні культури (плодові, виноград), або й зернові в тропічних регіонах[2].

Див. також

Примітки
  1. (рос.) Горно-луговые почвы // Краткая географическая энциклопедия : [у 5 т.] / гол. ред. А. А. Григорьев та ін. — М. : Советская энциклопедия, 1960. — Т. 1 : Ааре — Дятьково. — 563 с.
  2. (рос.) Богатырев Л. Г. Почвоведение. Том 2. — М. : Высшая школа, 1988. — 368 c. ISBN 5-06-001195-Х
  3. Система Соколовського О. Н., Крупського М. К., Гриня Г. С. 1980 року редакції.
  4. Система Докучаєва В. В., Розанова Б. Г. 1983 року редакції.
  5. Ґрунтознавство — курс лекцій Тернопільського державного медичного університетуімені І. Я. Горбачевського.

Література
  • Ґрунтознавство: Підручник / Д. Г. Тихоненко, М. О. Горін, М. І. Лактіонов та ін.; за ред. Д. Г. Тихоненка. — К. : Вища освіта, 2005.
  • Ґрунтознавство: Підручник / Назаренко I. I., Польчина С. М., Нікорич В. А. — Книги-XXI, 2004.
  • Польчина С. М. Ґрунтознавство. Головні типи ґрунтів. Ч. 1, 2. — Чнц. : Рута, 2000, 2001.
  • Чорний І. Б. Географія грунтів з основами грунтознавства. — К. : Вища школа, 1995.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.