Дезертирство

Дезерти́рство, дезерція (лат. desertio) — самовільне залишення місця військової служби, самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем з метою ухилитися від військової служби, а також нез'явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.

Розстріл дезертира. Громадянська війна в США.
«Дезертир». Картина румунського живописця-реаліста Октава Бенчіле. 1906
«Дезертир». Картина українського живописця-реаліста Рєпіна І. Ю. 1917

Дезертирство є одним із злочинів, пов'язаних з несенням офіційної військової служби. У випадку, якщо дезертирство сталося у воєнний час, законами деяких країн може кваліфікуватися, як зрада Батьківщині.

Історія

Із заснуванням перших армій автоматично виникла проблема самовільного залишення солдатами поля битви або місця служби. З стародавніх часів політичні та військове керівництво намагалося боротися з цим явищем й вживало суворі мірі покарання, аж до смертної кари. Так, стародавні єгиптяни, тим хто втік під час битви з поля бою, відрізали язик. Греки позбавляли дезертирів права займати почесні посади у суспільстві, одягали в ганебні сукні, голили їм половину голови і в такому вигляді виставляли протягом трьох днів на торговій площі. За збіглого спартанця, як людину безчесного, не могла вийти заміж ні одна дівчина. У Римі за дезертирство покладалася конфіскація майна і смертна кара або продаж в рабство (за однією з версій так став рабом-гладіатором Спартак). Стародавні германці вішали дезертирів на дереві, як зрадників; інші полководці, втім, обмежувалися обрізанням носа, вух, язику або виколюванням очей.

У період найманих військ за Середньовіччя поряд із втечею зі служби до злочину стало відноситься й самовільний перехід на службу з однієї роти в іншу або з одного роду військ в інший, за що німецькі кодекси призначали, як і за дезертирство з поля бою, смертну кару.

Густав-Адольф встановив особливе покарання за дезертирство цілої частини, якщо вона біжить, не надавши належного опору, з бойовища. З особливою енергією, але безуспішно, у XVIII столітті боролася з дезертирством Пруссія.

З початку вторгнення в Росію Великої армії, військ Наполеона зазнавали значних втрати від дезертирства із союзницьких частин. У російській же армії масового дезертирства не було. Стан справ, однак, змінився після вступу російських військ до Франції. Артилерійський офіцер А. М. Баранович, який залишив записки «Російські солдати у Франції в 1813–1814 роках», свідчить, що нижчі чини російської армії нерідко залишали свої полки, щоб найнятися до французів на роботу в виноградарських та інших господарствах. Всього, за відомостями того ж Барановича, у Франції залишилося близько 40 000 російських солдатів[1].

Напередодні Першої світової війни дезертирство в царській армії існувало і навіть мало тенденції до збільшення. Так, у 1911 за самовільні залишення частини і неявку були засуджені 8 027 чоловік, а в 1912 — 13 358 осіб. Після вступу Росії у світову війну проблема дезертирства стала ще більш гострою. У вересні 1914 командувач Південно-Західним фронтом М. І. Іванов зазначав у своїх записах про велику кількість солдатів і цілих груп, що уходять з лінії фронту, їх розбещеність, випадки мародерства; солдати розбігалися по селах цілими взводами. Солдати масами бігли з поїздів, які йшли на фронт. За оцінкою начальника штабу Південно-Західного фронту М. В. Алексєєва, з поїздів дезертували 20% нижніх чинів[2]. По Південно-Західному фронту в період з 29 вересня по 15 грудня 1914 року на станціях затримано 3 394 солдати, що дезертували. І це без урахування тих, хто добровільно здалися в полон[3].

Взимку 1914 керівництво армією було стурбоване валом дезертирства з фронту[2].

Усього, згідно з офіційними даними Ставки, до весни 1917 в царській армії з початку Першої світової війни налічувалося 195 тис. дезертирів. Деякі історіографи оцінюють цю цифру в 1,5-2 млн солдатів.

У Радянському Союзі явище дезертирства мало масовий, іноді глобальний характер, особливо за часів війни з нацистською Німеччиною. Дослідники Д. Дьогтєв і М. Зефиров у своїй книзі «Все для фронту?» наводять статистику: число дезертирів за період цієї війни становило 1 700 000 чоловік, тих, хто всіляко ухилявся — 2,5 мільйона. Тільки в період з початку війни до кінця 1941 органи НКВС затримали понад 710 тисяч дезертирів і більше 71 тисячі ухильників. Ці цифри в цілому підтверджуються й іншими джерелами.

Всього ж за роки війни за дезертирство було засуджено майже мільйон чоловік, розстріляно більше 150 тисяч. Перший випадок дезертирства був зафіксований вже 1 липня 1941 року на Оренбурзької залізниці, коли новобранець зістрибнув з військового ешелону, що рушив на повній швидкості.

Причини

Причинами дезертирства під час військових дій можуть бути ідеологічна невідповідність особового складу, відсутність проведення ідеологічної чи мотиваційної підготовки, боязнь бути пораненим чи убитим, відсутність обіцяної неформальної оплати (в випадку з незаконними угрупованнями бойовиків), моральна слабкість, переосмислення цінностей, наявність успішних випадків дезертирства серед особового складу в минулому. Так, в випадку втрати ідеологічної підготовки є приклад з дезертирства серед терористичних угруповань під час операції АТО, що потягло за собою додаткове введення окупацйних російсько-терористичних військ на територію України.[4][5]

Див. також

Примітки
  1. Было ли дезертирство из русской армии в Отечественную войну?
  2. ДЕЗЕРТИРСТВО В ЦАРСКОЙ АРМИИ В ГОДЫ ПЕРВОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ
  3. Борьба с дезертирством в русской армии 1914-16 годов.
  4. Українська розвідка фіксує масові випадки дезертирства бойовиків. unian.ua. 04.05.2016. Процитовано 04.05.2016.
  5. Кожен п'ятий втік: розвідка повідомляє про масове дезертирство у лавах бойовиків "ДНР". unian.ua. 29.04.2016. Процитовано 04.05.2016.

Посилання

Джерела

Література
  • Дезертирство // Велика українська юридична енциклопедія. У 20 т. Т. 17. Кримінальне право / В. Я. Тацій (відп. ред.) та ін. — 2017. — С. 135. — ISBN 978-966-937-261-1.
  • Асташов А. Б. Дезертирство и борьба с ним в царской армии в годы Первой мировой войны // Российская история. 2011. № 4. С. 44-52.
  • Charles Glass; Deserter: The Last Untold Story of the Second World War, Harperpress, 2013.
  • Е. А. Назарян ДЕЗЕРТИРСТВО В РУССКОЙ АРМИИ: МОТИВЫ И ОБСТОЯТЕЛЬСТВА
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.