Стародавній Єгипет

Типова ваза періоду Накада II прикрашена малюнками газелей (додинастичний період).

У додинастичні й ранньодинастичні часи єгипетський клімат був набагато менш посушливим, ніж сьогодні. Значні регіони Єгипту були покриті лісовими саванами і їх перетинали стада копитних. Флора і фауна були набагато більш плідними в усіх околицях, а регіон Нілу давав життя великим популяціям водоплавних птахів. Полювання було поширеним серед єгиптян, але на ті часи припадає і перше одомашнення багатьох тварин[12].

Близько 5500 року до н. е. невеликі племена, що жили в долині Нілу, розвинулись у низку культур, які демонструють добре освоєння сільського господарства і тваринництва. Їх можна ідентифікувати за гончарними виробами і предметами особистого користування, такими як гребінці, браслети і намиста. Найбільшою з цих ранніх культур у верхньому (південному) Єгипті була Бадарійська, яка, ймовірно, зародилася в Західній пустелі. Вона відома своєю високоякісною керамікою, кам'яними знаряддями і використанням міді[13].

Ранній розпис гробниці в Нехені, бл. 3500 р. до н. е., Накада, можливо Герзейська культура

Бадарійську культуру змінили Амратська (Накада I) і Герзейська (Накада II) культури[14], які принесли низку технологічних удосконалень. Ще в період Накада I додинастичні єгиптяни імпортували обсидіан з Ефіопії, який використовували щоб сформувати леза та інші предмети з кам'яних відщепів[15]. Існують свідчення про наявність у період Накада II ранніх контактів з Близьким Сходом, особливо з узбережжям Ханаану і Біблу[16]. За період близько 1000 років культура Накада розвинулася з декількох невеликих землеробських общин у могутню цивілізацію, лідери якої повністю контролювали населення і ресурси долини Нілу[17]. Встановивши центри влади в Нехені (який греки називали Ієраконполем), а потім в Абідосі, лідери Накада III розширили свій контроль над Єгиптом на північ уздовж Нілу[18]. Вони також торгували з Нубією на півдні, оазами Лівійської пустелі на заході, а також культурами Східного Середземномор'я і Близького Сходу на сході[18].

Культура Накада залишила після себе велике різноманіття артефактів, що показує зростання влади і багатства еліти, а також громадські предмети особистого використання, до яких належать гребінці, дрібні статуетки, розмальована кераміка, високої якості декоративні кам'яні вази, косметичні палети, а також ювелірні вироби із золота, лазуриту і слонової кістки. Вони також розробили поливу, відому як єгипетський фаянс, яка була у вжитку в римський період для прикрашування чаш, амулетів і статуеток[19]. Протягом останньої додинастичної фази культура Накада почала використовувати письмові знаки, які зрештою розвинулись у повну систему ієрогліфів для записування давньоєгипетської мови[20].

Ранньодинастичний період тривав приблизно одночасно з Шумеро-Аккадською в Межиріччі та еламською цивілізаціями. У III столітті до н. е. єгипетський жрець Манефон розбив довгу послідовність фараонів від Менеса до свого часу на 30 династій, і цю систему все ще використовують сьогодні. Він почав свою офіційну історію з царя на ім'я «Мені» (або Менес по-грецьки), який, як вважалося, об'єднав два царства Верхнього і Нижнього Єгипту[21].

Перехід до єдиної держави відбувався не так швидко, як уявляли давньоєгипетські письменники. Відсутні будь-які прижиттєві записи про Менеса. Проте, деякі науковці нині вважають, що міфічний Менес це можливо цар Нармер, зображений вбраним у царські регалії на церемоніальній палеті Нармера, в символічному акті злуки[22]. Під час ранньодинастичного періоду, який почався близько 3000 р. до н. е., перший з династичних фараонів зміцнив контроль над Нижнім Єгиптом, заснувавши столицю в Мемфісі, з якої міг керувати трудовими ресурсами і сільським господарством родючої дельти річки, а також контролювати вигідні і важливі торгові шляхи до Леванту. Зростальна міць і багатство царів ранньодинастичного періоду знайшли відбиття в будівництві складних мастабових гробниць і похоронних культових споруд в Абідосі, які були призначені для вшанування обожненого царя після його смерті[23]. Сильний інститут царювання, розроблений царями, призначався для легітимізації державного контролю над землею, працею і ресурсами, які були необхідні для виживання і розвитку цивілізації Стародавнього Єгипту[24].

Палета Нармера зображує об'єднання двох земель[25].

Великі досягнення в галузі архітектури, мистецтва і технології, які припадають на епоху Стародавнього царства, були підживлені збільшенням продуктивності сільськогосподарської праці і, як наслідок, зростанням чисельності населення, яке стало можливим завдяки добре розвиненій центральній адміністрації[26]. Деякі з головних досягнень Стародавнього Єгипту, такі як піраміди Гізи і Великий Сфінкс, побудовано під час Стародавнього царства. Під керівництвом візира державні чиновники збирали податки, координували проекти зрошування для підвищення врожайності, закликали селян працювати на будівництві, а також створили систему правосуддя, щоб підтримувати мир і порядок[27].

Хефрен на троні

Зі зростанням значення централізованого управління в Єгипті виник новий клас освічених писарів і чиновників, яким цар надавав володіння в оплату за їхні послуги. Крім того царі дарували земельні ділянки своїм похоронним культам і місцевим храмам, щоб гарантувати цим установам ресурси для поклоніння цареві після його смерті. На думку науковців п'ять століть цих практик поступово підривали економічну життєздатність Єгипту, і економіка вже не могла дозволити собі утримувати велике централізоване управління[28]. З послабленням царської влади місцеві правителі, звані номархами, почали заперечувати вищість влади царя. Вважають, що вкупі з сильними посухами між 2200 і 2150 роками до н. е.[29], це спричинило настання в країні 140-літнього періоду голоду і розбрату, відомого як перший проміжний період[30].

Після колапсу центрального уряду Єгипту наприкінці Стародавнього царства адміністрація вже не могла підтримувати або стабілізувати економіку країни. Місцеві правителі не могли розраховувати на допомогу царя в період кризи, а нестача продовольства і політичні суперечки спричинили голод і дрібні громадянські війни. Проте, попри складні проблеми місцеві керівники, які вже не були змушені платити данину фараонові, користались зі своєї незалежності, щоб створювати розквітлу культуру в провінціях. Узявши під контроль власні ресурси, провінції стали економічно багатшими, про що свідчать більші і кращі поховання серед всіх соціальних класів[31]. У творчих поривах провінційні ремісники прийняли і адаптувати культурні мотиви, які раніше належали лише фараонам Стародавнього царства, а книжники розробили літературні стилі, які демонструють оптимізм і оригінальність того періоду[32].

Вільні від підпорядкування царю, місцеві правителі почали змагатися один з одним за контроль над територією і за політичну владу. До 2160 р. до н. е. правителі в Гераклеополі вже контролювали Нижній Єгипет на півночі, тоді як клан їхніх суперників, заснований у Фівах сім'єю Ініотефа I, встановив контроль над Верхнім Єгиптом на півдні. Коли клан Ініотефа посилив свою владу і розширив свій контроль на північ, зіткнення між двома супротивними династіями стало неминучим. Приблизно 2055 року до н. е. північні фіванські війська під командуванням Ментухотепа II зрештою перемогли правителів Гераклеополя, возз'єднавши обидві землі. Розпочався період економічного і культурного відродження, відомого як Середнє царство[33].

Аменемхет III, останній великий правитель Середнього царства

Фараони Середнього царства відновили в країні стабільність і процвітання, тим самим стимулювавши відродження мистецтва, літератури і монументальних об'єктів[34]. Ментухотеп II і його наступники з одинадцятої династії царювали у Фівах, але візир Аменемхет I, вступивши на царство на початку дванадцятої династії приблизно у 1985 році до н. е., переніс столицю до міста Іті-тауї, розташованого у Файюмській оазі[35]. Перебуваючи в Іті-тауї, царі дванадцятої династії провели далекоглядні заходи з меліорації та іригації для збільшення сільськогосподарського виробництва в регіоні. Крім того, відвойовано територію в Нубії, яка була багата на каменоломні і золоті копальні, тоді як робочі побудували оборонні споруди в Східній дельті, під назвою «Стіни правителя» для захисту від нападів ззовні[36].

Коли царі зосередили у своїх руках військову і політичну силу, володіючи величезними сільськогосподарськими і мінеральними багатствами, населення, мистецтво і релігія країни процвітали. На відміну від елітарного ставлення Стародавнього царства до богів, Середнє царство показує збільшення вираження особистого благочестя[37]. Література цього періоду описує складні теми і символи, написані впевненим, виразним стилем[32]. Барельєфний і скульптурний портрети вловлюють тонкі, окремі деталі, які досягли нових висот технічної досконалості[38].

Останнім великим правителем епохи Середнього царства був Аменемхет III, який дозволив семітомовним ханаанським переселенцям з Близького Сходу оселитися в районі дельти, щоб забезпечити достатньою робочою силою свої особливо активні гірничодобувні і будівельні кампанії. Проте, ця грандіозна діяльність вкупі з сильними розливами Нілу в останні роки його царювання, напружили економіку і прискорили повільне скочування в бік другого проміжного періоду, який припадає на тринадцяту і чотирнадцяту династії. Під час цього спаду ханаанські поселенці почали набувати більшого контролю над областю Дельти, зрештою прийшовши до влади в Єгипті як гіксоси[39].

Максимальні територіальні володіння Стародавнього Єгипту (15 ст. до н. е.)

Близько 1785 р. до н. е., коли влада царів Середнього царства ослабла, вихідці з Західної Азії, звані гіксосами, які вже осіли в дельті, захопили Єгипет і заснували свою столицю під назвою Аваріс, змусивши колишній центральний уряд відступити у Фіви. Фараон вважався васалом і повинен був сплачувати данину[40]. Гіксоси («іноземні правителі») перебрали єгипетські моделі правління і визначили себе царями, тим самим запозичивши єгипетські елементи у свою культуру. Вони та інші завойовники принесли в Єгипет нові види зброї, особливо композитний лук і коней, запряжених у колісницю[41].

Після відступу на південь, аборигенні фіванські царі опинилися в пастці між ханаанськими гіксосами, які правили на півночі, і нубійськими союзниками гіксосів, кушитами, на півдні. Після багатьох років васалітету, Фіви зібрали достатньо сил, щоб кинути виклик гіксосам у конфлікті, який тривав понад 30 років, до 1555 року до нашої ери[40]. Царі Таа II Секененра і Камос зрештою спромоглися перемогти нубійців на півдні Єгипту, але не змогли перемогти гіксосів. Це завдання лягло на камосового наступника Яхмоса I, який успішно провів низку кампаній, що назавжди викорінити гіксосів з Єгипту. Він заснував нову династію і, в Новому царстві, що тоді розпочалось, військові справи стали одним з пріоритетів для фараонів, які прагнули розширити межі Єгипту й намагалися здобути владу на Близькому Сході[42].

Фараони Нового царства встановили період безпрецедентного процвітання, гарантувавши безпеку своїх кордонів і зміцнивши дипломатичні відносини зі своїми сусідами, зокрема імперією Мітанні, Ассирією і Ханааном. Військові кампанії, які вели Тутмос I і його онук Тутмос III, розширили вплив фараонів до найбільшої імперії, яку Єгипет колись бачив. За правління Мернептаха правителі Єгипту стали називатись фараонами, а не царями.

Кам'яна статуя Хатшепсут

Між їхніми правліннями цариця Хатшепсут, яка зарекомендувала себе як фараон, запустила багато будівельних проектів, включаючи відновлення храмів, пошкоджених гіксосами, і посилала торгові експедиції в Пунт і Синай[43]. Коли Тутмос III помер у 1425 році до н. е. Єгипет був імперією, що простягалася від Нії на північному заході Сирії до четвертого порогу Нілу в Нубії, закріпивши лояльність та відкривши доступ до критично важливого імпорту, таких товарів як бронза і дерево[44].

Фараони Нового царства почали масштабну кампанію з просування бога Амона, чий зростальний культ засновано в Карнаці. Вони також будували пам'ятники для прославлення своїх досягнень, як реальних так і уявних. Карнакський храм є найбільшим єгипетським храмом із колись побудованих[45].

Близько 1350 р. до н. е. стабільність Нового царства була під загрозою, коли Аменхотеп IV зійшов на престол і здійснив цілу низку радикальних і хаотичних реформ. Змінивши своє ім'я на Ехнатон, він запровадив раніше маловідоме сонячне божество Атона як верховне божество, пригнітив поклоніння більшості інших божеств, і переніс столицю в нове місто Ахетатон (сучасна Амарна)[46]. Він присвятив себе своїй новій релігії і художньому стилю. Після його смерті культ Атона швидко покинули і відновили традиційний релігійний порядок. Наступні фараони, Тутанхамон, Ай і Хоремхеб, робили все для того, щоб стерти всі згадки про єресь Ехнатона, тепер відому як Амарнський період[47].

Чотири колосальні статуї Рамсеса II по боках від входу до храму Абу-Сімбел

Близько 1279 р. до н. е. Рамсес II, також відомий як Рамсес Великий, зійшов на трон. Він побудував більше храмів, звів більше статуй і обелісків і став батьком для більшої кількості дітей, ніж будь-який інший фараон в історії[48]. Сміливий військовий лідер, Рамсес II повів свою армію проти хеттів у битві при Кадеші (у сучасній Сирії) і, після того як бій не виявив переможця, зрештою погодився на перший в історії зафіксований мирний договір, близько 1258 року до нашої ери[49].

Багатство Єгипту, однак, зробило його привабливою мішенню для вторгнення, зокрема, лівійських берберів на Заході, а також народів моря, за припущеннями[50][51] конфедерації моряків з Егейського моря. Спочатку військовим вдавалося відбивати ці навали, але Єгипет, зрештою, втратив контроль над залишком своїх територій на півдні Ханаану, значна частина з яких дісталась ассирійцям. Впливи зовнішніх загроз були посилені внутрішніми проблемами, такими як корупція, пограбування гробниць і громадянські заворушення. Після відновлення своєї влади, верховні жерці в храмі Амона-Ра у Фівах накопичили великі землі й багатства, і їх розширені повноваження розкололи країну під час третього проміжного періоду[52].

Після смерті Рамсеса XI в 1078 р. до н. е., Смендес взяв владу над північною частиною Єгипту, правлячи з міста Таніс. Південь ефективно контролювався верховними жерцями Амона у Фівах, які визнавали Смендеса лише номінально[53]. За цей час лівійці оселилися в західній частині дельти Нілу і вожді цих поселенців почали посилювати свою автономію. Лівійські князі взяли під контроль дельту за правління Шешонка I в 945 р. до н. е., заснувавши так звану лівійську або Бубаститську династію, яка правитиме упродовж 200 років. Шешонк також здобув контроль над південним Єгиптом, помістивши членів своєї сім'ї на важливі жрецькі посади. Лівійське управління почало слабшати, коли суперницька династія в дельті постала в Леонтополісі, а кушити почали загрожувати з півдня. Близько 727 р. до н. е. кушитський цар Піанхі вдерся на північ, захопивши владу над Фівами, і зрештою над Дельтою[54].

Далекосяжний престиж Єгипту значно знизився до кінця третього проміжного періоду. Його іноземні союзники потрапили під сферу впливу Ассирії, і до 700 р. до н. е. війна між двома країнами стала неминучою. Між 671 і 667 р. до н. е. ассирійці почали нападати на Єгипет. Правління Тахарки і його наступника, Танутамона, проходило у постійному конфлікті з ассирійцями, проти яких Єгипет здобув кілька перемог. Зрештою ассирійці виштовхнули кушитів назад у Нубію, зайняли Мемфіс і розграбували храми Фів[55].

Ассирийці переклали контроль над Єгиптом на низку васалів, які стали відомі як царі Саїської двадцять шостої династії. У 653 р. до н. е. саїський цар Псамметіх I зміг вигнати ассирійців з допомогою грецьких найманців, які були завербовані, щоб сформувати перший військово-морський флот Єгипту. Грецький вплив значно розширився коли поліс Навкратіс став домівкою для греків у дельті Нілу. Саїські царі, які правили з нової столиці Саїс, стали свідками короткого, але енергійного відродження економіки та культури, але 525 року до н. е. потужні перси, на чолі з Камбісом II, почали своє завоювання Єгипту, зрештою, захопивши фараона Псамметіха III в битві під Пелусієм (525 р. до н.е.). Після цього Камбіс прийняв офіційний титул фараона, але правив Єгиптом з Ірану, залишивши країну під контролем сатрапії. У 5 столітті до н. е. відбулося кілька успішних повстань проти персів, але Єгипет так і не зміг остаточно повалити персів[56].

Після його анексії Персією, до Єгипту приєднано Кіпр та Фінікію під час шостої сатрапії в складі перської Імперії Ахеменідів. Цей перший період перського панування над Єгиптом, також відомий як двадцять сьома династія, завершився 402 р. до н. е., коли Єгипет повернув собі незалежність під правлінням аборигенних династій. Остання з цих династій, тридцята, виявилася останньою царською династією Стародавнього Єгипту, закінчившись царюванням Нектанеба II. Коротке відновлення перського панування, іноді відоме як тридцять перша династія, почалося в 343 році до н. е., але незабаром після цього, 332 р. до н. е. перський правитель Мазасес передав Єгипет Олександрові Македонському без бою[57].

Александр Македонський, 100 до н. е. — 100 н. е., 54.162, Бруклінський музей

332 року до н. е. Александр Македонський завоював Єгипет з невеликим опором з боку персів і єгиптяни його сприйняли як полегшення. Адміністрація, встановлена наступниками Александра, македонським Птолемейським царством, ґрунтувалась на єгипетській моделі, а новою столицею стала Александрія. Місто продемонструвало міць і престиж елліністичного правління, і стало центром навчання і культури, з центром у знаменитій Александрійській бібліотеці[58]. Александрійський маяк освітлював шлях для багатьох кораблів, які вели торгівлю через місто, оскільки Птолемеї зробили комерцію і підприємства, що приносять прибуток, такі як виробництво папірусу, своїм пріоритетом[59].

Елліністична культура не витіснила аборигенну єгипетську культуру, оскільки Птолемеї підтримували старовинні традиції, прагнучи забезпечити лояльність населення. Вони будували нові храми в єгипетському стилі, підтримували традиційні культи і зображували себе як фараонів. Деякі традиції злилися, коли грецькі та єгипетські боги було синкретизовано в складові божества, такі як Серапіс, а класичні грецькі форми скульптури вплинули на традиційні єгипетські мотиви. Попри свої спроби заспокоїти єгиптян, Птолемеї постали перед викликами аборигенних повстань, гірких сімейних чвар і потужного натовпу Олександрії, який утворився після смерті Птолемея IV[60]. Крім того, оскільки Рим спирався переважно на імпорт зерна з Єгипту, то римляни виявляли значний інтерес до політичної ситуації в країні. Продовження єгипетських повстань, амбітні політики і сильні супротивники з Близького Сходу вивели ситуацію з рівноваги, що змусило Рим надіслати війська і зробити країну провінцією своєї імперії[61].

Фаюмські портрети уособлюють зустріч єгипетської та римської культур.

Єгипет став провінцією Римської Імперії в 30 р. до н. е., після поразки Марка Антонія і птолемеївської цариці Клеопатри VII від Октавіана (пізніше імператора Августа) в битві при Акції. Римляни сильно залежали від постачання зерна з Єгипту, а римська армія під контролем префекта, якого призначав імператор, придушувала заколоти, суворо змушувала дотримуватися збирання важких податків, а також запобігала нападам бандитів, які стали тоді сумновідомою проблемою[62]. Олександрія ставала все важливішим центром на торговому шляху зі Сходу, оскільки екзотичні предмети розкоші мали значний попит у Римі[63].

Хоча римляни більш вороже ставилися до єгиптян, ніж греки, але деякі традиції тривали, такі як муміфікація і шанування традиційних богів[64]. Процвітало мистецтво портретів мумій, а деякі римські імператори зображували себе як фараони, хоча й не до такої міри, як це було за Птолемеїв. Вони жили за межами Єгипту і не виконували церемоніальних функцій Єгипетського царства. Місцева адміністрація набула римського стилю і була закрита для єгиптян[64].

Від середини першого століття нашої ери християнство впроваджувалося в Єгипті і спочатку його розглядали як ще один культ, який можна прийняти. Однак, це була безкомпромісна релігія, яка прагнула здобути новонавернених з-поміж прихильників єгипетської та греко-римської релігій і загрожувала існуванню популярних релігійних традицій. Це призвело до гонінь новонавернених християн, кульмінацією яких стали Великі гоніння Діоклетіана, що почались 303 року. Але в підсумку християнство перемогло[65]. У 391 році християнський імператор Феодосій представив законопроект, який заборонив язичницькі обряди й закриті храми[66]. Олександрія стала ареною великих антиязичницьких бунтів зі знищенням державних та приватних релігійних образів[67]. Як наслідок, аборигенна релігійна культура Єгипту занепадала. Хоча корінне населення продовжувало розмовляти рідною мовою, але вміння читати ієрогліфи поступово зникло разом зі зменшенням ролі жерців і жриць у єгипетських храмах. Храми самі часом перетворювались у церкви або ж залишались закинуті в пустелі[68].

У четвертому столітті, коли Римська імперія розділилась, Єгипет опинився в складі Східної імперії зі столицею в Константинополі. У роки занепаду Імперії Єгипет впав під ударами перської армії Сасанідів (618—628 н. е.), його відвоював римський імператор Іраклій (629—639 рр.), але потім, зрештою, його захопила мусульманська армія Праведних халіфів у 639—641 рр. н. е., що означало кінець римського панування.

Фараона зазвичай зображували разом із символами царственості та влади.

Фараон був абсолютним монархом країни й, принаймні в теорії, повністю контролював її землю та ресурси. Він був верховним воєначальником і главою уряду, і спирався на бюрократичний апарат чиновників, щоб управляти своїми справами. Функцію управління виконував візир, який був його правою рукою, представником, і слідкував за землемірними роботами, скарбницею, будівельними проектами, правовою системою та архівами[69]. На регіональному рівні країна поділялась на 42 адміністративні райони, які називались номами. На чолі кожного ному був номарх, який звітував перед візиром і був під його юрисдикцією. Храми становили кістяк економіки. Це були не лише молитовні будинки, але вони відповідали й за збір та зберігання національного багатства в системі комор і скарбниць, що перебували у віданні доглядачів, які перерозподіляли зерно і товари[70].

Значна частина економіки була централізованою і під строгим контролем. Хоча стародавні єгиптяни не використовували карбування монет до пізнього царства[71], але мали свого роду грошово-бартерну систему[72], в якій загальноприйнятими одиницями вартості були стандартні мішки з зерном і дебени, що дорівнювали приблизно 91 grams (3 oz) міді або срібла[73]. Робочим платили зерном; простий трудівник міг заробити 5 мішків (200 кг або 400 фунтів) зерна на місяць, тоді як майстер міг отримати 7 мішків (250 кг або 550 фунтів). Ціни були фіксовані по всій країні та записані в списки, щоб полегшити торгівлю; наприклад сорочка коштувала п'ять мідних дебенів, тоді як корова — 140 дебенів[73]. Зерно можна було обміняти на інші товари, згідно з переліком фіксованих цін[73]. У п'ятому столітті до н. е. карбовані гроші прийшли в Єгипет з-за кордону. Спочатку монети використовувались як стандартизовані зливки дорогоцінного металу, а не справжні гроші, але в наступні століття міжнародні торговці стали покладатися на карбування[74].

Єгипетське суспільство було сильно розшароване і соціальний статус був чітко виражений. Селяни становили основну масу населення, але сільськогосподарська продукція належала безпосередньо державі, храмові, або знатній родині, яка володіла землею[75]. Селяни мусили сплачувати трудовий податок і були зобов'язані працювати на зрошувальних або будівельних проектах у системі повинності[76]. Художники та ремісники мали вищий статус, ніж селяни, але й вони були під контролем держави, працюючи в цехах при храмах і отримуючи зарплатню безпосередньо з державної скарбниці. Писарі й урядники сформували вищий клас, відомий як «клас білого кілту» з посиланням на лляний вибілений одяг, що був знаком їхнього звання[77]. Вищий клас чітко виразив свій соціальний статус у мистецтві та літературі. На одну сходинку нижче були священики, лікарі та інженери зі спеціальною професійною підготовкою у своїй галузі. Рабство було відоме в Стародавньому Єгипті, але ступінь і поширеність його застосування точно не встановлені[78].

Покарання у Стародавньому Єгипті

Стародавні єгиптяни розглядали чоловіків і жінок, зокрема людей з усіх соціальних класів, за винятком рабів, як по суті рівних перед законом, і навіть найбільш невибагливий селянин мав право клопотати перед візиром і його судом[79]. Хоча рабів використовували переважно як обслугу, але вони могли купити та продати своє рабство, відробити шлях до свободи й шляхетства, і, здебільшого, мали лікарів на робочих місцях[80]. Як чоловіки так і жінки мали право володіти власністю і продавати її, укладати договори, вступати в шлюб і розлучатись, отримувати спадщину і вести правові спори в суді. Подружні пари могли володіти власністю спільно і захистити себе від розлучення, погодившись на шлюбний контракт, в якому обумовлювали фінансові зобов'язання чоловіка перед дружиною і дітьми, якщо шлюб розпадеться. У порівнянні зі своїми колегами у Стародавній Греції, Римі й навіть у сучасніших місцях по всьому світі, стародавні єгипетські жінки мали ширший діапазон особистого вибору і можливостей. Такі жінки, як Хатшепсут і Клеопатра VII навіть стали фараонами, тоді як інші мали владу, наприклад, дружини бога Амона. Попри ці свободи, стародавні єгипетські жінки не часто брали участь в управлінні на офіційних посадах, виконували другорядні ролі в храмах і загалом були менш освічені, ніж чоловіки[79].

Писар, що сидить із Саккари, п'ята династія; книжники були елітними та добре освіченими. Вони рахували податки, вели облік і несли відповідальність за управління.

Главою правової системи офіційно був фараон, який був відповідальний за прийняття законів, здійснення правосуддя і підтримку закону і порядку, поняття, яке стародавні єгиптяни називали Маат[69]. Хоча не збереглось жодного юридичного кодексу від часів Стародавнього Єгипту, але судові документи показують, що єгипетський закон ґрунтувався на уявленнях здорового глузду про добро і зло, який підкреслював необхідність досягнення домовленостей і врегулювання конфліктів, а не строгого дотримання складного набору статутів[79]. Місцеві ради старійшин, відомі в Новому царстві як Кенбет, були відповідальні за вирішення в суді справ, пов'язаних з дрібними претензіями й незначними суперечками[69]. Більш серйозні випадки, пов'язані з вбивством, великими земельними угодами та розграбуванням могил, передавались у Великий Кенбет, яким керував візир або фараон. Позивачі та відповідачі повинні були представити себе і були зобов'язані давати клятву, що вони розповідають правду. У деяких випадках, держава брала на себе роль і прокурора і судді, і звинувачуваного могли катувати побоями, щоб отримати визнання та імена спільників. Як для тривіальних звинувачень так і тяжких, судові писарі фіксували скаргу, показання і вирок у справі для посилань у майбутньому[81].

Покаранням за дрібні злочини міг бути штраф, каліцтво обличчя, або вигнання, в залежності від тяжкості скоєного. Тяжкі злочини, такі як вбивство і пограбування гробниць, карались смертю через відтинання голови, утоплення, або саджання на палю. Покарання також могло накладатись на сім'ю злочинця[69]. Починаючи з Нового Царства, важливу роль у правовій системі відігравали оракули, перебравши на себе правосуддя як у цивільних, так і кримінальних справах. Процедура полягала в тому, що у Бога щодо задоволення позову питали «так» чи «ні». Бог, передавачами якого були кілька священиків, ухвалював рішення в той чи інший спосіб, рухаючись вперед або назад, або вказавши на одну з відповідей, написаних на аркуші папірусу або остраконі[82].

Рельєф у гробниці, на якому зображено працівників, що під керівництвом наглядача орють поле, збирають врожай, обмолочують зерно, намальований у гробниці Нахт.

Зважування та облік врожаю зображений на настінному розписі в гробниці Менни у Фівах (Вісімнадцята Династія).

Успіхові стародавньої єгипетської культури сприяло поєднання вигідних географічних особливостей, найважливішою з яких був багатий родючий ґрунт утворений внаслідок щорічного розливу річки Ніл. Таким чином, древні єгиптяни були здатні виробляти вдосталь їжі, що дозволяло населенню витрачати більше часу і ресурсів на культурну, технологічну та художню діяльність. Землеустрій мав вирішальне значення в Стародавньому Єгипті, оскільки податки оцінювались на підставі кількості землі, яка належала особі[83].

Сільське господарство в Єгипті залежало від циклу Нілу. Єгиптяни виділяли три сезони: Ахет (водопілля), Перет (сівба) і Шему (збирання врожаю). Сезон повіді тривав з червня по вересень, залишаючи на березі річки шар багатого на мінерали мулу, який ідеально підходив для вирощування культур. Після того, як води повіді відступали, вегетаційний період тривав з жовтня по лютий. Селяни орали та сіяли насіння на полях, які зрошувались канавами й каналами. Опадів було небагато, тому для поливу рослин селяни покладалися на Ніл[84]. З березня по травень селяни збирали врожай за допомогою серпів, потім його обмолочували ціпами, щоб відділити полову від зерен. Потім віялкою видували полову з-поміж зерна, а зерно подрібнювали на борошно, варили для приготування пива, або ж зберігали для подальшого використання[85].

Стародавні єгиптяни культивували полбу і ячмінь, а також низку інших зернових. Всіх їх використовували для виготовлення двох основних харчових продуктів, хліба і пива[86]. Льон, який виривали з коренем до початку цвітіння, вирощували заради волокон у його стеблах. Ці волокна відділяли одне від одного уздовж їхньої довжини й пряли з них нитки, які використовували для виробництва тканини. Папірус, що росте на березі річки Ніл, використовували для виготовлення паперу. Овочі та фрукти вирощували на городах, поблизу населених пунктів і на узвишші, тому їх доводилося поливати вручну. Серед овочів були: цибуля-порей, часник, дині, гарбузи, боби, салат та інші культури, на додачу до винограду, з якого робили вино[87].

Сеннеджем оре свої поля за парою волів, яких використовували як в'ючних тварин і джерело їжі.

Єгиптяни вірили, що врівноважені взаємини між людьми і тваринами є важливим елементом космічного порядку; таким чином, людей, тварин і рослин вважали членами єдиного цілого[88]. Тварини, як одомашнені, так і дикі, були для стародавніх єгиптян вкрай важливим джерелом духовності, спілкування і прожитку. Велика рогата худоба була найважливішою живою твариною; адміністрація збирала податки на худобу в регулярних переписах, а розмір стада показував престиж та значущість маєтку або храму, що володів ним. Крім великої рогатої худоби, стародавні єгиптяни тримали овець, кіз і свиней. Птахів, таких як качки, гуси, голуби, ловили мережами й плодили на фермах, де їх насильно годували тістом, щоб відгодувати[89]. Ніл вдосталь забезпечував рибою. Бджоли також були одомашнені, принаймні від часів Старого царства, й давали мед і віск[90].

Стародавні єгиптяни використовували ослів і волів як в'ючних тварин, а також щоб виорати поле і втоптати насіння в ґрунт. Крім того, забій відгодованого бика був центральною частиною ритуалу жертвопринесення[89]. Коней запровадили гіксоси в другому проміжному періоді. Верблюди, хоча й були відомі від часів Нового царства, але не використовувалися як в'ючні тварини до пізнього періоду. Є також докази для твердження, що слонів деякий час використовували в пізньому періоді, але здебільшого відмовилися від них через брак пасовищних земель[89]. Собаки, кішки та мавпи були поширеними домашніми тваринами, тоді як більш екзотичні домашні тварини, імпортовані з серця Африки, наприклад, леви з території Субсахарської Африки[91], були прерогативою королівської сім'ї. Геродот зазначав, що єгиптяни були єдиним народом, який тримав тварин у своїх будинках[88]. У пізній період поклоніння богам в їхній тваринній формі було надзвичайно популярне, наприклад, богині-кішці Баст і богові-Ібісу Тоту, й цих тварин розводили на фермах у великих кількостях з метою ритуального жертвопринесення[92].

Єгипет багатий на будівельне та декоративне каміння, мідну та свинцеву руду, золото та напівдорогоцінне каміння. Ці природні ресурси дозволяли стародавнім єгиптянам будувати пам'ятники, ліпити статуї, виготовляти знаряддя праці та ювелірні вироби[93]. Бальзамувальники для муміфікації використовували солі з Ваді-Натрун, звідки також брали гіпс, з якого робили штукатурку[94]. Рудовмісні скельні утворення було знайдено у віддалених, негостинних ваді в Східній пустелі й на Синаї, що вимагали великих, контрольованих державою експедицій для отримання природних ресурсів, знайдених там. Були великі золоті копальні в Нубії, і одна з перших відомих це карта золотої шахти в цьому регіоні. Ваді-Хаммамат був помітним джерелом граніту, грауваки та золота. Кремінь був першим мінералом, який збирали і використовували для виготовлення інструментів, а кременеві сокири — найперші свідчення проживання в долині Нілу. Гранули мінералу ретельно подрібнювати, щоб зробити ножі й наконечники стріл помірно твердими та міцними, навіть після того, як для цього почали застосовувати мідь[95]. Стародавні єгиптяни були одними з перших, хто використовував мінерали, такі як сірка, як косметичні речовини[96].

Єгиптяни розробляли поклади свинцевої руди галеніту в Гебель Росас, щоб зробити грузила для тенет, виски та маленькі фігурки. Мідь була найважливішим металом для виготовлення інструментів у Стародавньому Єгипті. Її виплавляли в печах з малахітової руди, що видобували в Синаї[97]. Працівники збирали золото, намиваючи самородки з осаду в алювіальних відкладах, або ж шляхом більш трудомісткого процесу розтирання і промивання золотовмісного кварциту. Залізні поклади, відкриті у Верхньому Єгипті, використовували у пізній період[98]. Високоякісні будівельні камені були в достатку в Єгипті; давні єгиптяни добували вапняк по всій долині Нілу, граніт в Асуані, а базальт і піщаник з ваді в Східній пустелі. Родовища декоративних каменів, таких як порфір, граувака, алебастр і сердолік, були розкидані по Східній пустелі і їх розробляли ще до Першої династії. У птолемеївський і римський періоди гірники розробляли родовища смарагдів у Ваді Сікаїт і аметистів у Ваді ель-Худі[99].

Торговельна експедиція Хатшепсут до країни Пунт

Стародавні єгиптяни займалися торгівлею із закордонними сусідами, щоб отримати рідкісні, екзотичні товари, яких не було в Єгипті. У Додинастичний період вони налагодили торгівлю з Нубією, щоб отримувати золото і ладан. Крім того, налагодили торгівлю з Палестиною, про що свідчать вази для олії в палестинському стилі, знайдені в похованнях фараонів Першої династії[100]. Єгипетська колонія, яка розташовувалася в південній частині Ханаану, припадає на час напередодні Першої династії[101]. Нармер керував виробництвом єгипетської кераміки в Ханаані й експортував її назад до Єгипту[102].

Не пізніше Другої династії торгівля Стародавнього Єгипту з Біблом стала ключовим джерелом якісної деревини, якої не було в Єгипті. До часів п'ятої династії торгівля з Пунтом забезпечувала золото, ароматичні смоли, ебенове дерево, слонову кістку і диких тварин, таких як мавпи та бабуїни[103]. Єгипет покладався на торгівлю з Анатолією для отримання основної маси олова, а також додаткового постачання міді, як металів, необхідних для виготовлення бронзи. Стародавні єгиптяни цінували синій камінь лазурит, який доводилося імпортувати з далекого Афганістану. Середземноморські торгові партнери Єгипту включали Грецію і Крит, які постачали, серед інших товарів, оливкову олію[104]. В обмін на імпорт предметів розкоші та сировини Єгипет переважно експортував зерно, золото, льон і папірус, на додаток до готової продукції, включаючи скляні та кам'яні артефакти[105].

Єгипетська мова (r n kmt) ієрогліфами

Єгипетська мова належить до північних афразійських мов і тісно пов'язана з берберськими та семітськими мовами[106]. Вона має другу найдовшу відому історію серед усіх мов (після шумерської), писемні тексти від бл. 3200 р. до н. е. до середніх віків, і залишалася розмовною мовою ще довше. Стародавня єгипетська мова поділяється на такі етапи: староєгипетська, середньоєгипетська (класична), новоєгипетська, демотична і коптська[107]. Єгипетські писання не показують діалектних відмінностей до періоду коптської мови, але, можливо, регіональні діалекти існували навколо Мемфіса і пізніше Фів[108].

Мова Стародавнього Єгипту була синтетичною, але пізніше стала більш аналітичною. В новоєгипетській мові розвинулись приставкові визначений та невизначений артиклі, які замінили старі словозмінювальні суфікси. Відбувся перехід від старішого порядку слів дієслово–суб'єкт–об'єкт до новішого суб'єкт–дієслово–об'єкт[109]. Єгипетські ієрогліфічна, ієратична і демотична абетки зрештою поступилися місцем більш фонетичній коптській абетці. Коптську мову ще й досі вживають у літургії Коптської православної церкви, а її сліди зустрічаються в сучасній єгипетській арабській[110].

Староєгипетська мова мала 25 приголосних, аналогічно до інших афразійських мов. Вони включали глоткові та емфатичні приголосні, глухі та дзвінкі проривні, глухі фрикативні, а також глухі та дзвінкі африкати. Також було три довгі та три короткі голосні, кількість яких збільшилась у новоєгипетській до близько дев'яти[111]. Основу слова в єгипетській мові, подібно до семітських і берберських, становлять трилітерні та дволітерні корені з приголосних і напівприголосних. Щоб сформувати слово додаються суфікси. Відмінювання дієслова відповідає особі. Наприклад, триприголосний скелет S-Ḏ-M є семантичним ядром слова «чути»; його основним відмінюванням є sḏm, 'він чує'. Якщо суб'єкт-це іменник, то суфікси додаються до дієслова[112]: sḏm ḥmt, 'жінка чує'.

Прикметники утворюються від іменників за допомогою процесу, який єгиптологи називають нісбацією через подібність єгипетської мови до арабської[113]. Порядок слів присудок–підмет у дієслівних та прикметникових реченнях, і підмет–присудок в іменникових та прислівникових реченнях.[114] Підмет може пересуватись на початок речення, якщо воно довге і далі йде узагальнювальний займенник.[115] Дієслова та іменники заперечуються часткою n, але в прислівникових і прикметникових реченнях уживається nn. Наголос падає на останній чи передостанній склад, який може бути відкритим (CV) або закритим (CVC)[116].

Ієрогліфи на похоронній стелі в Манчестерському музеї

Розетський камінь (близько 196 р. до н. е.) дозволив лінгвістам почати процес дешифрування ієрогліфів[117].

Ієрогліфічне письмо, історія якого розпочинається приблизно від 3000 р. до н. е., складається з сотень символів. Ієрогліф може означати слово, звук або бути невимовним визначником; і той самий символ може слугувати різним цілям у різних контекстах. Ієрогліфи були офіційною абеткою, яку використовували на кам'яних пам'ятниках і гробницях, і могли бути настільки ж деталізовані, як окремі твори мистецтва. У повсякденному написанні писарі вживали скорописну форму письма, що називалось ієратичним, яке було швидшим і простішим. Якщо формальні ієрогліфи можуть читатись у рядках або стовпцях у будь-якому напрямку (хоча, як правило, написані справа наліво), то ієратичне письмо завжди написане справа наліво, зазвичай горизонтальними рядками. Нова форма написання, демотична, стала найпоширенішим стилем, і саме вона, поряд з формальними ієрогліфами, супроводжує грецький текст на Розетському камені[118].

Приблизно в першому столітті нашої ери коптську абетку почали використовувати поряд з демотичним письмом. Вона являє собою модифіковану грецьку абетку з додаванням деяких демотичних знаків[119]. Хоча офіційні ієрогліфи використовували в церемоніальній ролі аж до четвертого століття, але наприкінці лише невелика жменька священиків все ще могла читати їх. Коли традиційні релігійні установи були розформовані, знання ієрогліфічної писемності практично втратилось. Спроби розшифрувати їх припадають на візантійський[120] та ісламський періоди в Єгипті[121], але лише в 1820-х роках, після відкриття Розетського каменю та багаторічних досліджень Томаса Янга і Жана-Франсуа Шампольйона, ієрогліфи вдалось істотно розшифрувати[122].

Хірургічний папірус Едвіна Сміта (бл. 16 століття до н. е.) описує анатомію і медичні процедури й написаний ієратичною абеткою.

Письмо вперше з'явилося у зв'язку зі знаками царювання на етикетках і мітках для предметів, знайдених в царських гробницях. Передусім це було заняття книжників, які працювали в інституції Пер Анх або Будинку життя. Останній складався з офісів, бібліотек (так званих «Будинків книги»), лабораторій та обсерваторій[123]. Деякі з найбільш відомих творів стародавньої єгипетської літератури, такі як Тексти Пірамід і Тексти Саркофагів написані класичною єгипетською мовою, яка залишалася мовою письма приблизно до 1300 року до нашої ери. Новоєгипетська мова була у вжитку починаючи від Нового царства і представлена розпорядчими документами Рамессидів, любовною лірикою і казками, а також демотичними й коптськими текстами. У цей період писемна традиція розвинулася в автобіографії гробниць, такі як Хуфхора і Уни. Жанр відомий як себайт («інструкція») розроблений, щоб передавати вчення і настанови від відомих вельмож; відомий приклад — папірус Іпувера, вірш оплакування з описом стихійних лих і соціальних потрясінь.

Оповідь про Сінухе, написана середньоєгипетською мовою, є прикладом класичної єгипетської літератури[124]. Також у цей час написано папірус Весткар, збірник історій, що розповів Хуфу своїм синам, у яких йдеться про чудеса у виконанні священиків[125]. Інструкцію Аменемопа вважають шедевром близькосхідної літератури[126]. До кінця Нового царства народну мову все частіше вживали, щоб писати популярні твори, такі як Оповідь про Уну-Амона та Інструкція Ані. Перший з них оповідає про шляхтича, якого пограбували під час подорожі до Лівану, куди він їздив для купівлі кедра, і його спроби повернутися до Єгипту. Від близько 700 р. до н. е. оповідання та інструкцій, такі як популярні інструкції Onchsheshonqy, а також особисті та ділові документи писалися демотичною абеткою і phase of Egyptian. В сюжетах багатьох оповідань, написаних демотичною абеткою під час греко-римського періоду, йшлося про попередні історичні епохи, коли Єгипет був незалежною державою і ним правили великі фараони, такі як Рамсес II[127].

Остракон полювання на лева зі списом, у супроводі собаки

Більшість стародавніх єгиптян були селянами, прив'язаними до Землі. У спільних житлах проживали тільки найближчі родичі. Їх будували з саману і проектували так, щоб вони залишалися прохолодними в спекотний день. Кожен будинок мав кухню з відкритим дахом, у якій містились жорна для розмелювання зерна і невелика піч для випічки хліба[128]. Стіни були пофарбовані в білий колір і могли бути покриті пофарбованими лляними гобеленами. Підлоги були покриті очеретяними килимками, а меблі складались з дерев'яних стільців, ліжок, піднятих над підлогою, й особистих столів[129].

Стародавні єгиптяни надавали великого значення гігієні й зовнішньому вигляду. Більшість з них купалися в Нілі й використовували пастоподібне мило з тваринного жиру і крейди. Чоловіки голили все тіло заради чистоти; парфуми та ароматичні мазі приховували неприємні запахи й заспокоювали шкіру[130]. Одяг виготовляли з простих лляних тканин, які фарбували в білий колір. Як чоловіки так і жінки з вищих верств носили перуки, прикраси та косметику. Діти ходили без одягу до зрілості, приблизно до 12 років, і в цьому віці чоловіків обрізали й стригли наголо. Мати доглядала за дітьми, а батько забезпечував сімейний дохід[131].

Стародавні єгиптяни зберігали багату культурну спадщину зі свят і фестивалів у супроводі музики й танців.

Музика і танець були популярними розвагами для тих, хто міг собі їх дозволити. Ранні інструменти включали флейти та арфи, тоді як інструменти, подібні до сурм, гобоїв і труб, розроблені й стали популярними пізніше. В епоху Нового царства єгиптяни грали на дзвіночках, цимбалах, бубнах, барабанах, а також імпортованих з Азії лютнях та лірах[132]. Систр, що був особливо важливим у релігійних церемоніях — це музичний інструмент, звук якого нагадує брязкання.

Стародавні єгиптяни розважалися в різний спосіб, зокрема грали в ігри та слухали музику. Сенет — настільна гра, в якій фігури рухалися згідно з кидками гральних кісток, був особливо популярний віддавна; іншою аналогічною грою була мехен, яка мала кругову ігрову дошку. «Собаки та шакали», також відома як 58 отворів — ще один приклад настільної гри в Стародавньому Єгипті. Перший комплект цієї гри був виявлений у фіванській гробниці єгипетського фараона Аменемхета IV, який належить до 13-ї династії[133][134]. Жонглювання та ігри з м'ячем були популярні серед дітей, а боротьба також описана в гробниці в Бені-Хасан[135]. Крім того, заможні члени єгипетського суспільства розважались полюванням і плаванням на човнах.

Розкопки поселення ремісників Дейр-ель-Медіна принесли одне з найретельніше задокументованих свідчень про життя громади в стародавньому світі, яке охоплює майже чотириста років. Немає жодного подібного місця, в якому організація, соціальні взаємодії, умови праці та життя громади були б вивчені настільки докладно[136].

Гіпостильні зали Карнакського храму побудовані з рядів товстих колон, що підтримують стельові балки.

Єгипетська кухня залишалася дивовижно постійною впродовж тривалого часу; справді, кухня сучасного Єгипту зберігає деякі разючі подібності до кухні древніх. Основний раціон складався з хліба і пива з додаванням овочів, таких як цибуля і часник, а також фруктів, таких як фініки та інжир. Вино і м'ясо подавались на святкові дні, тоді як вищі класи дозволяли їх собі на більш регулярній основі. Риба, м'ясо і птиця бували солоні або сушені, їх могли тушкувати або смажити на грилі[137].

Архітектура стародавнього Єгипту включає деякі найбільш відомі будівлі у світі: великі піраміди в Гізі й храми у Фівах. Держава організовувала й фінансувала будівельні проекти для релігійних і пам'ятних цілей, а також для зміцнення широкої влади фараона. Стародавні єгиптяни були майстерними будівельниками, використовуючи лише прості, але ефективні інструменти для роботи й розмітки майданчика, архітектори могли будувати великі кам'яні споруди з великою акуратністю і точністю, яким можна позаздрити навіть сьогодні[138].

Домівки як еліти так і простих єгиптян будувались з недовговічних матеріалів, таких як глиняна цегла й дерево, тому вони не збереглися. Селяни жили в простих будинках, тоді як палаци для еліти й фараона були складнішими будівлями. Кілька збережених палаців Нового царства, подібні до тих, що в Малкаті й Амарні, мають пишно прикрашені стіни та підлогу з зображеннями людей, птахів, води, божеств і геометричним орнаментом[139]. Важливі будівлі, такі як храми й гробниці, що мали існувати вічно, зроблені з каменю, а не з глиняної цегли. Архітектурні елементи, використані в першій масштабній кам'яній будівлі у світі, похоронному комплексі Джосера, включають підпірки та перемички з мотивом папіруса й лотоса.

Найбільш ранні зі збережених стародавніх єгипетських храмів, такі як у Гізі, складаються з окремих, закритих зал з даховими перекриттями, які підтримуються колонами. В Новому царстві архітектори додали пілон, відкритий двір і закриту гіпостильну залу в передній частині храмового святилища, стиль, який був стандартним до греко-римського періоду[140]. Найдавнішим і найпопулярнішим типом архітектури гробниць Стародавнього царства була мастаба, прямокутна споруда з плоским дахом з цегли або каменю, збудована над підземною поховальною камерою. Східчаста піраміда Джосера являє собою низку кам'яних мастаб, розміщених одна на одній. Піраміди побудовано в часи Старого і Середнього царств, а більшість пізніших правителів відмовилися від них на користь менш помітних, вирубаних у скелях, гробниць[141]. Використання пірамідальної форми тривало в сімейних склепових каплицях Нового царства і в царських пірамідах Нубії[142].

Погруддя Нефертіті, робота скульптора Тутмоса, один з найвідоміших шедеврів давньоєгипетського мистецтва.

У стародавніх єгиптян мистецтво служило функціональним цілям. Упродовж понад 3500 років митці були вірні формам мистецтва та іконографії, розробленим ще в період Стародавнього царства, дотримуючись суворого набору принципів, які чинили опір іноземному впливові й внутрішнім змінам[143]. Ці художні стандарти, — прості лінії, форми, і плоскі ділянки кольору в поєднанні з характерною плоскою проекцією фігур, без вказівки просторової глибини — створювали відчуття порядку і рівноваги в композиції. Зображення та текст тісно переплітались на стінах могил і храмів, трунах, стелах і навіть статуях. Палета Нармера, наприклад, зображає фігури, які водночас можна читати як ієрогліфи[144]. Завдяки жорстким правилам, які регулювали високо стилізований і символічний вигляд давньоєгипетського мистецтва, воно служило своїм політичним і релігійним цілям з точністю і певністю[145].

Стародавні єгипетські ремісники використовували камінь, щоб висікати статуї та витончені барельєфи, але дешевою заміною їм було легко оброблюване дерево. Фарби отримували з таких мінералів, як залізні руди (червоний і жовтий різновиди вохри), мідні руди (синя і зелена), сажа або деревне вугілля (чорна) і вапняк (біла). Фарби могли змішувати з гуміарабіком як сполучним матеріалом і спресовувати в коржі, які можна було за необхідності змочити водою[146].

Фараони використовували барельєфи для запису перемог у бою, царських указів і релігійних сцен. Прості громадяни мали доступ до частини поховального мистецтва, такого як статуї ушебті й Книга Мертвих, яка, на їхню думку, мала захистити їх у загробному житті[147]. Під час Середнього царства дерев'яні або глиняні скульптури, що зображували сцени з повсякденного життя, стали популярними доповненнями до могил. У спробі дублювати діяльність живих у загробному світі, ці скульптури показують різноробів, будинки, човни, і навіть військові формування, як масштабовані уявлення про ідеальний загробний світ Стародавнього Єгипту[148].

Попри однорідність стародавнього єгипетського мистецтва, стилі конкретного часу і місця іноді віддзеркалювали зміну культурних і політичних поглядів. Після нашестя гіксосів під час другого проміжного періоду, фрески в мінойському стилі з'явились в Аварісі[149]. Найяскравіший приклад політично керованої зміни художніх форм припадає на амарнський період, коли фігури зазнали кардинальних змін, щоб відповідати революційним релігійним ідеям Ехнатона[150]. Цей стиль, відомий як Амарнське мистецтво, був швидко покинутий після смерті Ехнатона і його замінили традиційні форми[151].

Книга мертвих була керівництвом померлому як подорожувати загробним світом.

Віра в Бога і загробне життя були закладені в стародавній єгипетській цивілізації від моменту її зародження; правління фараонів опиралось на божественне право царів. Єгипетський пантеон населяли боги, які володіли надприродними здібностями, і їх кликали на допомогу чи для захисту. Однак єгиптяни розглядали богів не завжди як добродіїв, оскільки вважали, що їх потрібно задобрювати підношеннями й молитвами. Структура цього пантеону змінювалася постійно, нові божества підвищувались в ієрархії, але священики не намагались організувати різноманітні й часом суперечливі міфи та оповіді в цілісну систему[152]. Ці різноманітні концепції божества не вважалися суперечливими, а їх розглядали як шари в багатоликій реальності[153].

Статуя Ка забезпечувала фізичне місце для проявлення Ка.

Гробниці фараонів були наповнені величезною кількістю багатства, прикладом чого є Золота маска мумії Тутанхамона.

Богам поклонялися в культових храмах, що перебували у віданні жерців, як проповідували від царського імені. У центрі храму стояла культова статуя в раці. Храми не були місцями громадських богослужінь або зборів і лише на свята й урочистості раку зі статуєю божества виносили назовні для загального поклоніння. Зазвичай божі володіння були відрізані від зовнішнього світу й були доступні лише для чиновників храму. Прості громадяни могли поклонятися приватним статуям у своїх будинках, а від сил Хаосу захищали амулети[154]. Після Нового царства роль фараона як духовного посередника відійшла на другий план, а релігійні звичаї змістилися в бік прямого поклоніння богам. У підсумку жерці розробили систему оракулів, які повідомляли волю богів безпосередньо людям[155].

Єгиптяни вірили, що кожна людська істота складається з фізичних і духовних частин або аспектів. На додаток до фізичного тіла (хат) кожна людина мала šwt (тінь), ба (особистість або душа), ка (життєва сила) та ім'я[156]. Серце, а не мозок, вважалося вмістилищем думок і емоцій. Після смерті духовні аспекти відділялися від тіла і могли рухатися за бажанням, але вони вимагали фізичних останків (або їх заміну, наприклад, статую) як постійне житло. Кінцевою метою покійного було об'єднати свої ка та ба й стати одним з «блаженних мертвих», що живуть як akh, або «effective on». Для того, щоб це сталося, покійному потрібно було успішно пройти замогильний суд, на якому серце мало важити менше, ніж «перо істини, або однаково з ним». У цьому випадку покійний вважався гідним і міг продовжити своє існування на землі в духовній формі[157].

Анубіс був древнім єгипетським богом, пов'язаним з муміфікацією й поховальними обрядами; тут він доглядає за мумією.

Стародавні єгиптяни мали складну сукупність похоронних звичаїв, які, на їхню думку, були необхідні для забезпечення безсмертя після смерті. Серед цих звичаїв збереження тіла шляхом муміфікації, виконання поховальних обрядів, а також поховання разом з тілом предметів, які покійний використовуватиме в потойбічному житті[147]. Перед Старим царством тіла, поховані в пустельних ямах, природно зберігались завдяки десикації. Посушливі умови пустелі впродовж усієї історії Стародавнього Єгипту були благом для поховань бідних, які не могли дозволити собі ретельної підготовки до поховань, що була в розпорядженні еліти. Заможні єгиптяни стали ховати своїх мертвих в кам'яних гробницях і застосовувати штучну муміфікацію, яка включала видалення внутрішніх органів, огортання тіла в лляні тканини й закриття його всередині прямокутного кам'яного саркофага або дерев'яної труни. Починаючи з четвертої династії, деякі частини зберігались окремо в канопах[158].

До Нового царства стародавні єгиптяни вдосконалили мистецтво муміфікації; найкраща процедура займала 70 днів і передбачала видалення внутрішніх органів, видалення мозку через ніс, а також десикації в суміші солей під назвою натрон. Потім тіло загортали в лляну тканину, між шарами якої вставляли захисні амулети, і поміщали в прикрашену людиноподібну труну. Мумії Нового царства також поміщали в пофарбовані картонажні чохли. Реальні практики збереження занепали під час птолемеївської та римської епох, тоді як більший акцент зроблено на зовнішньому вигляді мумії, яку прикрашали[159].

Багатих єгиптян ховали разом з великою кількістю предметів розкоші, але всі поховання, незалежно від соціального статусу, містили певні предмети для померлого. Похоронні тексти часто поміщали в могилу і, починаючи з Нового царства, туди почали також класти статуї ушебті, які, на їхню думку, мали виконувати за них ручну працю в загробному житті[160]. Поховання супроводжувались ритуалами, які зображували магічне воскресіння покійного. Після похорону живі родичі мали іноді приносити їжу до гробниці й читати молитви за покійного[161].

Склоробство було високорозвиненим мистецтвом.

У галузях технології, медицини та математики Стародавній Єгипет досяг відносно високого рівня продуктивності та вишуканості. Традиційний емпіризм, про який свідчать папіруси Едвіна Сміта й Еберса (бл. 1600 р. до н. е.), вперше приписують Єгипту. Єгиптяни створили власну писемність і десяткову систему числення.

Стародавні єгипетські медичні інструменти, зображені на написах Птолемеївського періоду на стінах храму в Ком-Омбо

Ще до Стародавнього царства єгиптяни розробили склоподібний матеріал, відомий як фаянс, який вони розглядали як тип штучного напівдорогоцінного каменю. Фаянс — це неглиняна кераміка, зроблена з діоксиду кремнію, невеликої кількості вапна і соди, а також барвника, зазвичай міді[167]. З цього матеріалу виготовляли намисто, плитку, статуетки та галантерейні товари. Існувало декілька методів виробництва фаянсу, але, зазвичай глиняний сердечник обліплювали порошкоподібним матеріалом у формі пасти, який потім обпалювали. За схожою технікою стародавні єгиптяни виробляли пігмент, відомий як єгипетський синій, також званий синій фрит, який отримували шляхом сплавлення (або спікання) діоксиду кремнію, міді, вапна і лугу, наприклад натрону. Продукт можна було подрібнювати і використовувати як пігмент[168].

Стародавні єгиптяни могли з великою майстерністю виготовляти широкий спектр предметів зі скла, але достеменно невідомо, чи цей процес вони розробили самостійно[169]. Також незрозуміло, чи вони робили своє власне сире скло, чи просто імпортували попередньо зроблені злитки, які потім розплавлювали й довершували. Однак, вони точно мали технічні знання щодо створення артефактів, а також вміли додаванням мікроелементів контролювати колір готового скла. Серед кольорів, які вони могли отримувати, були: жовтий, червоний, зелений, синій, фіолетовий і білий, а скло могло бути як прозорим так і матовим[170].

Медичні проблеми стародавніх єгиптян безпосередньо випливали з особливостей їхнього довкілля. Життя та праця неподалік від Ніла обумовлювали ризик заразитись малярією й виснажливими паразитами шистосомозами, які пошкоджували печінку й кишковий тракт. Небезпечні тварини, такі як крокодили й бегемоти, також становили звичайну загрозу. Довічна праця в сільському господарстві й на будівництві спричиняла навантаження на хребет і суглоби, а травми, отримані на будівництві та в бою, завдавали істотної шкоди організмові. Піщинки в борошні, намеленому за допомогою кам'яних жорен, стирали зуби, залишаючи їх сприйнятливими до абсцесів (хоча карієс був рідкістю)[171].

Раціон був багатий на цукри, які сприяли розвиткові пародонтозу[172]. Попри гарні фігури, зображувані на стінах гробниць, повнота мумій багатьох представників вищого класу показує, що їхнє життя не було позбавлене розбещеності[173]. Очікувана тривалість життя дорослих становила близько 35 років для чоловіків та 30 — для жінок, проте, досягнути зрілого віку було нелегко й приблизно третина населення помирала в дитинстві[174].

Староєгипетські лікарі були знані на стародавньому Близькому Сході своїми лікувальними навичками, а деякі з них, такі як Імхотеп, надовго зберегли посмертну славу[175]. Геродот зазначав, що серед єгипетських лікарів існує високий ступінь спеціалізації, одні з них лікують лише голову чи живіт, тоді як інші були окулістами й стоматологами[176]. Навчання лікарів відбувалося в закладах Per Ankh або «Будинках Життя». Найвідоміші з них мали штаб-квартиру в Бубастісі в період Нового царства, а також в Абідосі та Саїсі в Пізній період. Медичні папіруси показують емпіричні знання анатомії, травм і практичного лікування[177].

Рани обробляли накладанням пов'язок з сирим м'ясом, білою лляною тканиною, накладанням швів, сіток, прокладок і тампонів, змочених медом, щоб запобігти інфекції[178], а опіум, чебрець і беладону використовували для втамування болю. Найбільш ранні записи лікування опіків описують перев'язувальний матеріал, змочений молоком матерів немовлят чоловічої статі. Молитви звертали до богині Ісіди. Запліснявілий хліб, мед і солі міді також використовували для того, щоб запобігти інфекції від бруду в опіках[179]. Часник і цибулю регулярно використовували для зміцнення здоров'я і вважали, що вони полегшують симптоми астми. Давньоєгипетські хірурги зашивали рани, вправляли зламані кістки й ампутували уражені кінцівки, але визнавали, що деякі травми настільки серйозні, що можна лише полегшити страждання пацієнта, поки не настане смерть[180].

Ранні єгиптяни вміли збирати корпус судна з дерев'яних дощок і освоїли передові для свого часу форми суднобудування ще за 3000 років до нашої ери. Археологічний інститут Америки повідомляє про те, що найстарішими відомими дощатими кораблями є Абідоські човни[7]. Група з 14 виявлених кораблів в Абідосі була побудована з дерев'яних дощок, за технікою «зшитих суден». Виявлені єгиптологом Девідом О'коннором з Нью-Йоркського університету[181], ткані мотузки було використано для того, що зв'язати дошки разом[7], а Cyperus papyrus і трава, набиті між дошками, допомогли законопатити шви[7]. Оскільки кораблі поховані всі разом і біля могили, яка належить фараонові Хасехемуї, то спочатку вважали, що кораблі належали йому, але одне з 14 судів походить з часів до 3000 р. до н. е. і пов'язані гончарні глечики, закопані з кораблями, також натякають на більш ранню дату. Судно, яке датується 3000 р. до н. е., було 23 метри завдовжки й тепер припускають, що, можливо, належало більш ранньому фараонові, навіть Хор-Аха[181].

Стародавні єгиптяни володіли технологією з'єднування дерев'яних деталей кораблів за допомогою шипів та тибелів[7] і використовували пек для конопачення швів. «Човен Хеопса», корабель завдовжки 43,6 метрів, похований в розібраному стані в комплексі Пірамід Гізи біля підніжжя Піраміди Хеопса з четвертої династії близько 2500 року до н. е., є повнорозмірним збереженим прикладом, який, можливо, виконував ритуальну функцію сонячного корабля.

Морське судно на барельєфі в храмі Хатшепсут у Дейр-ель-Бахрі, який зображує експедицію в Пунт

Як відомо, єгиптяни широко використовували великі морські кораблі під час торгівлі з містами-державами східного Середземномор'я, особливо з Біблом (на узбережжі сучасного Лівану), і в кількох експедиціях вниз по Червоному морю до країни Пунт[182]. І справді, одне із найбільш ранніх єгипетських слів для позначення морського судна — це «біблський корабель», яке спочатку означало клас єгипетських морських суден, що використовувались для подорожей до Бібла, однак до кінця Стародавнього царства цей термін став охоплювати великі морські судна, незалежно від їх призначення[182].

2011 року археологи з Італії, США, Єгипту під час розкопок висохлої лагуни, відомої як Мерса Гавасіс розкопали сліди древньої гавані, з якої колись вирушали ранні подорожі, такі як експедиція Хатшепсут до Пунту у відкритий океан[183]. У цьому місці знайдено деякі із найбільш пам'ятних доказів мореплавної звитяги стародавніх єгиптян, такі як великі залишки кораблів і сотні футів мотузки, зробленої з папірусу, згорнутого у величезні пучки[183]. У 2013 році франко-єгипетська команда археологів виявила те, що вважають найстарішим у світі портом, віком близько 4500 років, від часів царя Хеопса, на узбережжі Червоного моря в районі Ваді-ель-Джарф (приблизно за 110 км на південь від Суеца)[184].

1977 року відкрито древній канал північ-південь, побудований у Середньому царстві, який тягнеться від озера Тимсах до озер Бала[185]. Його віднесено до Середнього царства шляхом екстраполяції дат стародавніх пам'ятників, споруджених вздовж нього[185][186].

Астрономічні діаграми в гробниці Сенемут, 18-та династія[187].

Найперші підтверджені приклади математичних розрахунків припадають на додинастичний період Накада і показують повністю розвинену систему числення[188]. Важливість математики для освіченого єгиптянина випливає з вигаданого листа, складеного в Новому царстві, в якому автор пропонує наукове змагання між собою та іншим писарем в розв'язуванні повсякденних розрахункових задач, таких як облік землі, праці та зерна[189]. Такі тексти як математичний Папірус Рінда і Московський математичний папірус показують, що стародавні єгиптяни вміли виконувати чотири основні математичні дії: додавання, віднімання, множення і ділення, використовувати дроби, обчислювати об'єми пірамід і коробок, а також обчислювати площі прямокутників, трикутників і кругів. Вони розуміли основні поняття алгебри та геометрії й могли розв'язувати прості системи рівнянь[190].

2⁄3 ієрогліфами

Математичний запис був десятковим і побудованим на ієрогліфічних знаках для кожного порядку від десяти до одного мільйона. Кожен з цих порядків треба було записувати стільки разів, скільки потрібно, щоб утворилось необхідне число. Наприклад, щоб написати число 80 або 800, символ 10 чи 100 писали відповідно вісім разів[191]. Оскільки їхні методи розрахунку не могли працювати з дробами, в яких чисельник більший за одиницю, їм доводилося записувати дріб у вигляді суми декількох дробів. Наприклад, вони розбивали дві п'ятих на суму одна третя + одна п'ятнадцята. Стандартні таблиці значень полегшували це[192]. Проте, деякі звичайні дроби записували за допомогою спеціального символу, еквівалент сучасних двох третіх показано праворуч[193].

Стародавні єгипетські математики знали теорему Піфагора як емпіричну формулу. Вони знали, наприклад, що трикутник має прямий кут навпроти гіпотенузи, якщо його боки співвідносяться як 3-4-5[194]. Вони могли обчислити площу кола шляхом віднімання однієї дев'ятої від його діаметра і піднісши результат до квадрата:

Площа ≈ [(⁸⁄₉)D]² = (²⁵⁶⁄₈₁)r ² ≈ 3.16r ²,

розумне наближення до формули πr ²[194][195].

Золотий перетин, як видається, знаходить своє відбиття в багатьох єгипетських спорудах, включаючи піраміди, але його використання може бути ненавмисним наслідком давньоєгипетської практики поєднання застосування вузлової мотузки з інтуїтивним відчуттям пропорцій і гармонії[196].