Державний устрій та право Української держави

Відповідно до «Законів» виключно Гетьману належала вся повнота влади в Українській державі. Зокрема, гетьман мав найвищі права у сфері відносин з iншими державами, був військовим головнокомандувачем, мав право оголошувати воєнний стан, а також амністію, здійснював помилування, уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу (без його санкції жоден закон не мав сили). Він призначав голову Ради міністрів, який формував кабінет і подавав його на затвердження гетьмана. Останній мав право затверджувати і відправляти у відставку кабінет у повному складу так само, як і звільняти з посад iнших урядовців.

Обсяг повноважень гетьмана свідчить, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі державного правління прийшов авторитарний режим, котрий відкидав принцип розподілу влади. Форма правління Української Держави була авторитарною диктатурою, але обмеженою як рамками закону, так і часом – до скликання Українського сейму. Вищим принципом державного управління проголошувалися саме закони, які мали гарантувати основні права і свободи демократичного суспільства.

У випадку смерті, тяжкої хвороби або перебування П. Скоропадського за межами держави вся влада переходила до Колегії верховних правителів держави, яка складалася з трьох осіб.

Рада міністрів здійснювала функції гетьманського уряду, призначенням якого було «об’єднання праці окремих відомств» у сфері законодавчої та виконавчої діяльності. Тобто діяльність Ради міністрів мала допоміжний характер.

Очолював Раду міністрів Отаман-Міністр (пізніше став називатися Головою Ради міністрів). Керівництво справами Ради міністрів покладалось на Генерального (пізніше - державного) секретаря та підлеглу йому Генеральну канцелярію.

У складі Ради міністрів виділялися міністерства внутрішніх справ, фінансів, торгівлі і промисловості, земельних справ, судових справ, iноземних справ, військове міністерство та iн. Пізніше з’явилися також міністерство народного здоров’я та міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами. Міністерства здебільшого поділялися на департаменти і управління.

Допоміжним органом Ради міністрів була Мала рада міністрів, створена 25 травня 1918 р. Мала рада міністрів формувалася з товаришів (заступників) міністрів, а основним її призначенням був попередній розгляд законодавчих та адміністративних пропозицій міністрів, а також проектів штатів і кошторису міністерств.

У період Гетьманату П. Скоропадського, свого розвитку отримав iнститут державної служби. До речі, гетьман після приходу до влади звільнив лише призначених Центральною Радою міністрів та їх заступників. Решта чиновників залишилася на своїх посадах і лише була зобов’язана скласти присягу на вірність Українській державі. Тобто, на відміну від ЦР, політика Скоропадського стосовно чиновництва була більш стриманою та виваженою, що, звичайно, робило його владу більш міцною.

Організація місцевої влади у період Гетьманату будувалася на тому, що призначені ЦР комісари були усунуті зі своїх посад, а їх замінили губернські і повітові старости, які очолили місцеві адміністрації та були підпорядковані міністерству внутрішніх справ. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали колишнім російським губернаторам.

Показово, що головною проблемою місцевого життя у Гетьманаті був хронічний конфлікт між місцевою адміністрацією та органами земського і міського самоврядування. Причина полягала в тому, що представники органів місцевого самоврядування вороже ставилися як до особи П. Скоропадського, так і до політики, яку той проводив. Різке незадоволення противників гетьмана викликав і той факт, що П. Скоропадський підбирав державні кадри переважно за професійною ознакою. Це призвели до того, що до органів державної влади у великій кількості потрапили колишні російські службовці, які хоч і були професіоналами своєї справи, але при цьому байдуже ставилися до українських національних iнтересів.

Були збережені земські міські управи, але змінено виборчий закон щодо цих iнституцій. Відповідно до нового закону про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. уводилася куріальна система – дві курії залежно від суми земського податку.

Пости місцевих адміністраторів посіли місцеві поміщики, земські діячі та судді. Фактично владу здобули покривджені революцією люди, і це сприймалося окремими з них як довгоочікувана можливість помститися своїм кривдникам ^{[джерело?]}.

Наприкінці iснування Української Держави – 30 листопада 1918 р. – було видано закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губернські установи по управлінню сільськими місцевостями», яким поновлювався iнститут колишніх «земських начальників» і утворювалися повітові та губернські ради в сільських справах.

У перші тижні iснування Гетьманату в Україні діяла «змішана» судова система, тобто судові установи часів Російської імперії, суди, створені Тимчасовим урядом, та суди, засновані Українською Центральною Радою.

У «Законах про тимчасовий державний устрій України» йшлося про Генеральний суд як «найвищий хоронитель і захисний закону та найвищий суд України для справ судівництва та адміністративних». Новація полягала в тому, що «Порядкуючий Генерального суду та всі Генеральні судді» призначалися гетьманом.

25 травня гетьман затвердив закон про титул, ім’ям якого твориться суд в Україні – «Ім’ям закону Української Держави».

2 червня 1918 р. було прийнято закон, який уточнював функції Генерального суду, сформовано за часів Центральної Ради. Згідно з цим законом Генеральний суд мав складатися з трьох департаментів – цивільного, кримінального й адміністративного і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали російському «Сенату», а також касаційні функції Головного військового суду.

Важливий крок у реформуванні судової системи було зроблено з прийняттям 8 липня 1918 р. закону «Про Державний сенат» як вищу державну iнституцію в судових і адміністративних справах. Компетенція Державного сенату тимчасово мала регулюватися «Учреждением Российского Правительствующего Сената». Державний сенат поділявся на Генеральні суди: Адміністративний (19 сенаторів), Цивільний (15 сенаторів) і Кримінальний (11 сенаторів). Заміщення посад сенаторів мало здійснюватися за наказом гетьмана на підставі затвердженого Радою міністрів подання Міністра юстиції.

Закон установлював суворі вимоги до кандидатів на посади сенаторів: наявність вищої юридичної освіти, не менше, ніж 15-річний стаж роботи по юридичній спеціальності. Також закон забороняв сенаторам займатися будь-якою iншою діяльністю, крім наукової та викладацької.

На своєму нижчому рівні судоустрій періоду Гетьманату був представлений системою загальних судів (окружні суди та судові палати) і мирових. Крім того, функціонували також військові суди, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). Справи в них розглядалися у складі голови і виборних суддів (восьми осіб у вищих судах і чотирьох – у штабних). У засіданнях Вищого військового суду передбачалася участь прокурора і захисника, у штабних судах при їх присутність не біла обов’язковою. При військових судах незалежно від рівня вводилися посади військових слідчих.

8 липня 1918 р. був ухвалений закон «Про Судові палати і Апеляційні суди», відповідно до якого усі три судові палати – Київська, Харківська та Одеська залишалися діючими. Як суд першої iнстанції судові палати мали розглядати справи про державні та посадові злочини. Судові палати були апеляційними iнстанціями для всіх справ, що розглядалися в окружних судах без присяжних. До того ж ці установи здійснювали наглядові функції за окружними судами. У свою чергу Генеральні суди Державного сенату були апеляційною iнстанцією у справах, що вперше розглядалися в судових палатах, і здійснювали нагляд за ними. Окружні суди діяли у складі адміністративного, кримінального і цивільного відділів.

В галузі військового будівництва П. Скоропадський стояв на позиціях формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. З цією метою було створено Воєнне міністерство, в якому діяли головне артилерійське, головне iнтендантське і головне iнженерно управління. Також було створено Генеральний та прийнято закон «Про загальний військовий обов’язок» від 24 липня 1918 р. Однак більшість планів гетьмана в галузі військового будівництва залишилася нереалізованою. Причиною цього було те, що німецьке командування вкрай негативно ставилося до ідеї створення регулярної української армії.

Здійснення зовнішньополітичної діяльності у Гетьманаті Скоропадського було доручене Міністерству iноземних справ, яке складалося з двох департаментів: загальних справ і зовнішніх відносин. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, на другому – відносини з державами колишньої Російської імперії.

Ідея народної міліції за Гетьманату поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил.

У вересні 1918 р. Рада міністрів ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів.

Усього штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 290 тис. підофіцерів і солдатів. Реально у листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тис.

Улітку 1918 р. гетьман дав наказ військовому міністру вжити заходів для поновлення організації козацтва як стану населення, так і потенційного кадрового складу армії. 16 жовтня 1918 р. гетьман відновив козацтво в Полтавській і Чернігівській губерніях та на Слобожанщині.

18 листопада вийшов новий закон, за яким призову підлягали офіцери до 50 років, а надстроковики – незалежно від віку. Того ж дня гетьман оголосив усю територію України на військовому стані і підпорядковував головнокомандувачу всі цивільні установи Української Держави.

30 листопада гетьман заснував військову Академію і асигнував на цю справу 127 тис. крб. і навіть затвердив штати. У майже безнадійному становищі, 5 грудня 1918 р. було проголошено мобілізацію всього населення чоловічої статі, здатного носити зброю, для захисту Києва.