Восени 1881 р. Г. Г. Де-Метц вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету. На відміну від навчання у Рішельєвській гімназії, в університеті знання давалося здібному юнакові досить успішно. Пізніше вчений із захопленням описував час свого перебування в університеті. Поглиблено займався фізикою під керівництвом Ф. Н. Шведова та М. О. Умова. Цікавився дослідами Б. Франкліна зі створення громовідводу, брав участь у фізичному гуртку. До того ж у грудні 1883 р. зробив свою першу публічну доповідь за темою «Про походження геометричних аксіом». Згодом виступив із доповіддю «Вчення про простір Лобачевського», яка викликала значну дискусію. Суперечка навіть вийшла за межі математичного трактування питання, й увесь вечір присутні обговорювали філософські сторони проблеми [13, с. 2; 14, с. 278]. Дипломне дослідження Г. Г. Де-Метца «Нариси аномальної дисперсії світла в її фактах і теоріях від початку питання та до наших днів» було відзначено золотою медаллю. Ця робота складалася з двох частин. Перша з них, попри те, що виявилася незакінченою, присвячена експериментальним питанням, друга – теоретичному обґрунтуванню наукової проблеми. У роботі автор надав достатньо повний список літератури із 104-х найменувань. Детально та ґрунтовно дослідив історію питання та роботи А. Кундта 1871 р., послідовно розглянув аномальну дисперсію у твердих, рідких та газоподібних тілах [9, c. 170].

Після закінчення навчання у званні кандидата фізико-математичних наук за клопотанням фізико-математичного факультету Г. Г. Де-Метца було зараховано на посаду другого лаборанта фізичного кабінету з 22.09.1885 р. Існуюча на той час практика підготовки професорських кадрів передбачала наукові стажування. Щорічно міністерство народної освіти асигнувало 50 тис. карб., які розподілялися відповідно до потреб Рад університетів. Оскільки не завжди такі кошти використовувалися раціонально, то 1884 р. міністерство висунуло низку вимог. Зокрема, претендентам необхідно було мати достатньо високі оцінки в атестаті, а за спеціальними та суміжними з ними предметами – відмінні, володіти німецькою або французькою мовами на рівні читання книг за відповідною спеціальністю, мати бездоганну моральність, вміти правильно та вільно формулювати свої думки, виявляти інші необхідні для викладача якості, а також мати добре здоров’я [15, арк. 61–62].

11 листопада 1885 р. Вчений комітет міністерства народної освіти розглянув питання щодо можливості залишити у Новоросійському університеті на два роки Г. Г. Де-Метца для підготовки до професорського звання на кафедрі фізики. У справі кандидата знаходилася записка декана факультету професора Ф.Н. Шведова та професора М.О. Умова, у якій вони дали характеристику випускнику та оцінили його здібності та схильність до наукової роботи. Зазначалося, про претендент за час навчання в університеті «виявив велику завзятість та здібності щодо занять з фізики, що втілювалося у безперервній роботі у фізичних кабінетах та читанні спеціальних статей і творів». Зазначалося, що це стажування буде корисним у продовженні вирішення питань його дипломного проекту. Рішення міністерства було позитивним і 15 листопада 1885 р. розпочалося закордонне стажування молодого науковця [9, с. 170].

Г. Г. Де-Метц вступив до фізичного інституту при Страсбурзькому університеті, де проводив дослідження з різних питань фізики під керівництвом професора А. Кундта. Свого часу серед учнів А. Кундта були такі відомі фізики, як В. К. Рентген та І. П. Пулюй. До того ж, деякий час Г. Г. Де-Метц та І. П. Пулюй працювали разом, пізніше Георгій Георгійович використовував «Прилад Пулюя» для демонстрації фізичних дослідів [16, с. 25].

Саме у Страсбурзі Георгію Георгійовичу вдалося не лише опрацювати поставленні завдання, але й виконати експериментальне дослідження «Про подвійне променезаломлення в обертових шарах рідини», яке згодом стало підґрунтям для його магістерської дисертації. Зокрема ним удосконалено методику для дослідження подвійного променезаломлення у рідинах, розроблену Д. К. Максвеллом. Науковець дослідив цей феномен у 16 рідинах [17, с. 944]. 12 жовтня 1888 р. Георгій Георгійович після успішно складено усного магістерського іспиту та публічного захисту магістерської дисертації «Дослідні дослідження механічних властивостей масел і колоїдів» (8 квітня 1888 р.) був затверджений Радою університету у ступені магістра фізики та приступив до читання курсів із вимірювальної фізики та вищої оптики [18, арк. 104 зв; 9, с. 171]. Зокрема, читав курси «Теорія електричного струму», «Розповсюдження світла в кристалах», «Вимірювальні прилади», а також спецкурс «Фізика часткових сил» [19, с. 18–22].

1889 рік виявився знаковим для молодого вченого : Георгій Георгійович одружився з дочкою штабс-капітана – Сарою Карлівною Крафт (1863–1941), з якою був знайомий ще з 1882 р. зі студентських років. Це весілля за наявністю багатьох представників викладацького корпусу університету можна назвати «університетським». Так, 26 квітня 1889 р. на вінчанні приват-доцента Г. Г. Де-Метца свідками від нареченої був приват-доцент П. А. Спіро, а від нареченого – приват-доценти І. М. Занчевський та І. Ю. Тимченко [20, с. 147, 203]. У подружжя було троє дітей – Маргарита (1890–1972), Тетяна (1895–1941) та Георгій (1896–1920) (додаток В).

У грудні 1889 р. – січні 1890 р. Г. Г. Де-Метц був відряджений до Петербурга як учасник 8-го з’їзду природодослідників та лікарів, де він зробив доповідь на секції фізики – «Про стисливість масел та колоїдів». Учений встановив коефіцієнт стискання колоїдних розчинів і зазначив, що механічна деформація тимчасово змінює пружність міцелярної структури, яка супроводжується тимчасовим подвійним променезаломлюванням у колоїдах [21, c. 11, 288].

Посаду приват-доцента Г. Г. Де-Метц отримав 20 серпня 1890 р., а 5 квітня 1891 р. ним було подано прохання щодо допущення до захисту дисертації «Про абсолютну стисливість ртуті та скла» з метою одержання ступеня доктора фізики. Після публічного захисту роботи 31 травня 1891 р. Рада університету затвердила науковця у ступені доктора фізики [22, арк. 328]. Вже у червні 1891 р. декан факультету запропонував перевести Г. Г. Де-Метца на посаду екстраординарного професора. Тобто за досить короткий термін, лише п’ять років після закінчення університету, Георгій Георгійович вже сформувався як самостійний дослідник та отримав посаду професора [9, с. 171].

За запрошенням ректора Київського університету Св. Володимира вчений переїздить до Києва. У цьому університеті з 29 січня 1892 р. він обіймав посаду екстраординарного, а з 1896 р. – ординарного професора на кафедрі фізики (додаток Г). Попередник Г. Г. Де-Метца М. П. Авенаріус створив першу в Україні лабораторію експериментальної фізики, а також фізичний лабораторний практикум для студентів [23, c. 103]. Напрацювання М. П. Авенаріуса були значно розширені Г. Г. Де-Метцем, тому що окрім лекційних та практичних занять зі студентами, саме він опікувався фізичною лабораторію та створив музей фізичних приладів [5; 24, с. 79].

Визначальною ознакою діяльності Г. Г. Де-Метца стала публікація статей щодо актуальних проблем у фізиці, яка на рубежі ХІХ – ХХ ст. інтенсивно розвивалася. У цей час виходять друком його статті «Сучасні погляди на електрику» (1892 р.) [25], «Про сучасний стан кольорової фотографії» (1893 р.) [26], «Про досліди Тесли зі змінними струмами» (1893 р.) [27]. У публікаціях популяризовано досліди із фізики, описано обладнання, необхідне для проведення експериментів; стиль викладення матеріалу був доволі доступним для сприйняття та пробуджував інтерес читачів до наукових досліджень. Більшість публікацій того часу були заслухані на зібраннях Київського відділення Російського технічного товариства, де протягом 1903–1906 рр. вчений керував фотографічним відділом (займався дослідженнями кольорової фотографії, цікавився питаннями кінематографії), а у 1905–1918 рр. був головою Київського відділення РТТ, змінивши на цьому посту М. А. Бунге[1] [18, арк. 105].

Ця громадська наукова діяльність спонукала Г. Г. Де-Метца до необхідності створення для КВ РТТ окремого будинку. Будівництво велося за проектом архітектора О. В. Кобєлєва. 30 вересня 1912 р. відбулася закладка 5-поверхової будівлі по вулиці Столипінській 55 б[2] (додаток Г). Перед тим ґрунт довелося зміцнити 352 палями (деякі з них мали довжину 12 м) за системою гірничого інженера А. Е. Страуса. На це пішли, тому що у 1860-х рр. на місці будівництва цього будинку був ставок [28].

Від початку будівництва до відкриття будинку Київського відділення РРТ пройшло лише 16 місяців, й 1 лютого 1914 р. газета «Киянин» інформувала читачів, що наближається завершення будівництва і освячення будівлі Імператорського російського технічного товариства: «Нині спішно завершуються внутрішні роботи у будівлі. Будівля складається з низки кімнат, в яких тепер уже розміщуються, крім технічного товариства, товариство з нагляду за паровими котлами, християнський студентський гурток, політехнічне товариство, школи друкарської справи і десятників. Будівля являє собою величезний 5-поверховий будинок в стилі Empire, всередині його величезна актова зала 71/2 х 11 саж. в два світла, з хорами і зручно влаштованою сценою. Зала уміщує 1000 осіб та буде освітлюватися люстрами та бра». Будівництво будівлі обійшлося в 325 тис. карб. [29, с.4].

14 лютого 1914 р. відбулося урочисте засідання Київського відділення технічного товариства, яке відкрив Г. Г. Де-Метц. Разом з ним були заступник голови товариства інженер-технолог Л. Т. П'ятаков, секретар Я. В. Сироткін, голови відділів: архітектурного – О. В. Кобелєв, механіко-будівельного – Ф. С. Коссецький, цукрового – М. О. Толпигін, фотографічного – М. О. Петров, електротехнічного – О. Е. Страус. На закінчення урочистого засідання професор Г. Г. Де-Метц сказав: «Київ здавна сяяв світлом освіти, Київ і тепер не випускає цього факела зі своїх рук. З його численних навчальних закладів різних рангів і типів цей світ тихо ллється на Святу Русь. Нехай же наш новий будинок стане ще одним світильником, біля якого дружно об’єднаються всі місцеві діячі у галузі техніки і промисловості» [28].

Вище вулицею – будинок 44, також архітектора О. В. Кобелєва, побудований у 1911–1912 рр. як дохідний будинок професора Г. Г. Де-Метца (додаток Д). Тут на третьому поверсі (кв. 5) Георгій Георгійович проживав з родиною, на інших поверхах також розміщувалися квартири професорів університету. Зокрема, мовознавця та філолога М. К. Грунського, іхтіолога та гідробіолога Д. Є. Белінга, хірурга Ш. Д. Хахутова.

У 1896 р. після публікації В.К. Рентгена про відкриття Х-променів Г. Г. Де-Метц відтворив відкриття німецького вченого у Києві та досліджував вплив цих променів на різні живі та неживі об’єкти. З цього часу провідною науковою темою професора стало вивчення природної радіоактивності живих організмів та вплив іонізуючого випромінювання на живі створіння. Він демонстрував Х-промені на лекціях. Спочатку Г. Г. Де-Метц досліджував вплив різних фізичних чинників на отримання чіткої фотографії від цього випромінювання. Ученому вдалося зробити чіткі знімки жаби із зображенням внутрішніх органів. У роботі «Х-промені й галузь їхнього застосування у медицині» [30] він стверджував, що Х-промені можна застосовувати для діагностики внутрішніх органів й лікування людини. У березні 1896 р. вийшла стаття Г. Г. Де-Метца «Фотографії всередині трубки Crookes᾽a» [31], де він описав природу Х-променів і їхню здатність проникати у різні об’єкти, у тому числі й тканини живих організмів. На цьому вчений не зупинився і дослідив вплив магнітного поля на проникну здатність Х-променів. Результати досліджень у 1897 р. Георгій Георгійович опублікував у статті «Дія магніту на Х-промені» [32]. У серпні 1900 р. учений брав участь у Міжнародному конгресі фізиків у Парижі. Особливо сильне враження на Г. Г. Де-Метца справив представлений доповідачем П. Кюрі радіоактивний препарат у скляній банці [33, с. 103].

У 1905 р. вийшла його перша велика робота з радіоактивності «Вчення про радіоактивність та радіоактивні речовини» [34], в якій він детально описує фізичні основи радіоактивності. Ця робота була настільки актуальною, що перевидавалася у 1925, 1926, 1935 рр. Разом з тим Г. Г. Де-Метц проводив дослідження вмісту радію у воді та флорі зі ставка Київського ботанічного саду. У першу чергу його цікавило накопичення радію ряскою (Lemna minor L.). За результатами досліджень він зробив висновок, що деякі види живої тканини здатні вбирати й навіть концентрувати радій з води та навколишнього середовища. На основі проведення досліджень вчений зробив обґрунтований висновок, що коливання радіоактивності того чи іншого організму залежить від умов його існування [35, с. 69; 36, с. 184].

У 1931 р. опубліковано ще одну фундаментальну працю за цим напрямком – «Радіоактивність та будова матерії» [37], в якому подано історичний екскурс розвитку вчення про радіоактивність, узагальнені знання про радіоактивність і радіоактивні речовини, історичні відкриття В. К. Рентгена, А. Беккереля, М. Склодовської-Кюрі й П. Кюрі, Г. Шмідта, Е. Резерфорда та інших видатних учених. У монографії описані нові, на той час, експериментальні роботи самого автора та його сучасників С. Мейера, Е. Швайдлера, Д. Бертеліо, Х. Петтерссона, Т. Томмазіна, А. Нодона та ін. У цій роботі Г. Г. Де-Метц описав відомі на той час радіоактивні мінерали, дійшов висновку, що радіоактивність тісно пов'язана з ураном і торієм, тому пошук джерел, багатих на радіоактивні речовини, треба спрямувати на уранові та торієві руди і мінерали. Ним проаналізовано 68 різних уранових мінералів. Така велика кількість, на його думку, свідчила про значну роль урану в утворенні та існуванні земної кулі. Г.Г. Де-Метц описав картину географічного розподілу радіоактивних мінералів та виявлених на той час найбагатших родовищ уранових руд [5].

З листопада 1896 р. Г. Г. Де-Метц брав активну участь в Особливому комітеті, який займався організацією Київського політехнічного інституту. В країні відчувалася гостра потреба в інженерних кадрах. Створений у 1885 р. Харківський практичний технологічний інститут не міг задовольнити цей попит всієї України. 25 листопада 1896 р. у Києві відбулася нарада, в якій взяли участь професори Київського університету, представники міської влади, адміністрації Південно-Західної залізниці, інженери, промисловці. Було вирішено заснувати у місті вищий технічний навчальний заклад – політехнічний інститут. Для розробки статуту та штатного розкладу, навчальних планів і програм було створено редакційну комісію під головуванням професора С. М. Сольського. До її складу увійшов і професор Г. Г. Де-Метц. Також він був членом будівельної комісії, під головуванням професора М.В. Самофалова [38, с. 4-5].

Робота Комітету з організації інституту затягнулася на весь 1897 р. й лише навесні наступного року була завершена. 1 червня 1898 р. розпочав свою діяльність Київський політехнічний інститут [39, с. 523]. З 15 серпня 1898 р. Г. Г. Де-Метц був призначений в КПІ на посаду ординарного професора на кафедрі фізики зі збереженням посади в університеті Св. Володимира [36, с. 183; 40, арк. 35].

Саме професор Г. Г. Де-Метц опікувався створенням фізичної лабораторії та великої фізичної аудиторії; архітектору І. С. Кіттнеру довелося декілька разів переробити проекти фізичної лабораторії, враховуючи вимоги замовника. Башти у першому корпусі були побудовані для виконання проектів які потребували висоти, балкони призначалися для розташування приладів що потребували відкритого горизонту. Коридор довжиною 42 м спроектовано так, щоб деякі фізичні досліди можна було виконати використовуючи довжину приміщення [41]. Кількість приміщень та приладів фізичної лабораторії визначалася виходячи з того, щоб демонстрація дослідів на лекціях не заважала проведенню практичних занять, а також для того, щоб проводити і наукові дослідження. Вчений намагався зібрати в лабораторії все те краще з обладнання, що бачив у зарубіжних лабораторіях.

Велика аудиторія займала центральне місце поміж різними приміщеннями фізичної лабораторії, мала декілька окремих входів, 14 рядів для сидіння та могла уміщувати одночасно 400–500 слухачів. Задля вечірніх занять мала нове на той час електричне освітлення з 200 лампочок розжарювання. З обох сторін аудиторної дошки були розташовані розподільники електричного струму. Зокрема, для приладів з постійним струмом у 250 В і три фази змінного струму з нульовим провідником у 140 В між фазою і нулем [42, с. 7–11]. Лабораторія при Київському політехнічному інституті стала однією із найкращих у Росії, а від великих закладів Західної Європи відрізнялася лише меншими розмірами, а не якістю. Завдяки зусиллям Г. Г. Де-Метца у КПІ створено музей фізичної лабораторії (додаток Е). Прилади розташовувались за відділами: механічний, звуковий, тепловий, світловий і електричний. Більшість приладів закуплено за кордоном у 1898 р. безпосередньо самим професором. На початок 1903 р. у каталозі лабораторії налічувалося 1046 експонатів. Так, тут було розташовано маятник Фуко з оптичним відліком німецького виробництва Edelmann, набір оптичних приладів для інтерференції, дифракції, поляризації світла французької фірми Pellin. Окрім того, лабораторія мала повний набір гейслерових, круксових, рентгенівських та інших трубок для електричних розрядів. Особливу цінність складали еталони й точні вимірювальні прилади, а саме хронограф Женевського товариства й цукрометр фірми «Schmidt-Haentsch», колекція термометрів для вимірювання температури від -200 °С до +550 °С, піротермометр Hartman-Braun, еталони Latimer-Clark та Weston, а також інше обладнання [42, с. 12–15; 43; 44, с. 268]. У роботі професору допомагали лаборанти, спочатку С. Ф. Каліновський (переїхав до Варшави), а пізніше О. М. Динник та П. І. Холодний [42, с. 17, 18].

Починаючи з 1906 р. вчений очолював комісію з організації Зразкового фізичного кабінету й брав участь у його створені та облаштуванні при Педагогічному музеї (нині Будинок учителя), який було побудовано у 1910–1911 рр. [36, с. 184]. У 1917–1918 рр. у цьому приміщенні розташовувалась Українська Центральна Рада. З 1906 р. Г. Г. Де-Метц став редактором науково-популярного журналу «Фізичний огляд». На цій посаді перебував до 1917 р. Серед його праць з популяризації фізики, що вийшли у цьому журналі, на особливу увагу заслуговують статті «Hermann von Helmholtz (1821−1891)» [45], де подано біографічні відомості про німецького вченого, розкрито його 50-річний науковий доробок, та «Сторіччя метричної системи (1799–1899)» [46]. Робота стала однією з перших праць, де окреслено питання розвитку метричної системи. Автором досліджено основні етапи становлення Міжнародної системи мір, проаналізовано наслідки впровадження нових мір у різних країнах для розвитку метрологічного забезпечення, наукових досліджень з теоретичної метрології, окреслено розвиток прикладної метрології на базі технічних навчальних закладів. Цю працю варто вважати першим дослідженням з історії метрології в Україні.

Треба зазначити, що у період до Першої світової війни були створені всі умови для обміну науковою інформацією серед учених. Провідні науковці інститутів та університетів постійно виїздили за кордон задля збору інформації, проведення експериментів, закупівлі обладнання та ін., а отже, постійно були у курсі усіх подій, що відбувалися у світові науковій спільноті. Так, у серпні–вересні 1910 р. у м. Брюсселі проходив Міжнародний конгрес з радіології й електрики, який відвідав й професор Г. Г. Де-Метц. Учасниками конгресу стали провідні тогочасні вчені, серед них – М. Кюрі, А. Ейнштейн, М. Планк та Ж. Перрен. Ними була прийнята спеціальна постанова, що кількість радію у радієвих препаратах необхідно вимірювати порівнюючи інтенсивність гама-випромінювання з радієвим препаратом, що є еталоном. Результат вимірювання повинен бути у міліграм-еквівалентах радію. Також було встановлено одиницю вимірювання «Кюрі» [18, арк. 11 зв]. Участь професора Г. Г. Де-Метца у такому міжнародному заході засвідчила його авторитет серед наукової спільноти.

У 1913 р. вчений затверджений у званні заслуженого ординарного професора і у 1915–1917 рр. був деканом фізико-математичного факультету Університету Св. Володимира. У 1915 р. військове командування через загрозу окупації м. Києва віддало наказ про евакуацію Університету «на лівий берег Дніпра», що переросло в евакуацію до Саратова.

На початку 1916 р. Г. Г. Де-Метц з іншими викладачами університету А. П. Котельниковим, Д. О. Граве, брав активну участь у роботі комісії з розширення Саратовського університету, а саме відкриття фізико-математичного факультету [47, с. 66]. А з 7 жовтня до 28 листопада 1917 р. тимчасово виконував обов’язки ректора університету Св. Володимира.

14 листопада 1918 р. відбулася знакова для української історії подія – гетьман П. П. Скоропадський підписав Закон про заснування Української академії наук у м. Києві. Передбачалося, що вона стане головним науковим центром країни, об’єднає державні дослідницькі установи. На професора Г. Г. Де-Метца були покладені обов’язки Голови комісії з прикладної фізики [48, с. 4, 6]. У 1918 р. у відділі фізико-математичних наук Української академії наук було відкрито третій відділ Інституту технічної фізики ñ відділ метрології, де академік Й. Й. Косоногов і професор Г. Г. Де-Метц планували створення у галузі метрології еталонів та приладів для використання їх в промисловості й зазначали, що в електрометрії будуть виготовлені міжнародні еталони-прототипи, зокрема такі, як метр і кілограм [49, с. 388].

Проте у середині грудня 1918 р. влада у країні перейшла до Директорії. У м. Києві розпочалися арешти, звільнення чиновників з постів, призначених гетьманом, закриття державних установ, створених за часи Гетьманату. 5 лютого 1919 р. в місто увійшли війська більшовицької Росії. Розпочалися нові переслідування засновників Академії – М. П. Василенка і В. І. Вернадського. У березні 1919 р. заарештовано професора Г. Г. Де-Метца, а також публіцистів П. Я. Стебницького та С. О. Єфремова, археолога Л. Є. Чикаленка, інженера-технолога Е. К. Гарфа, які входили до складу Академії. Були розстріляні геолог П. Я. Армашевський, філолог Т. Д. Флоринський та у червні – освітянин В. П. Науменко [50, с. 11]. 26 березня 1919 р. на надзвичайних Спільних зібраннях Української Академії Наук (протокол № 20) було прийнято рішення про клопотання перед народним комісаром освіти щодо звільнення академіків та професорів із-під арешту. У квітні 1919 р. було звільнено П. Я. Стебницького та С. О. Єфремова, пізніше вийшли із в’язниці й інші науковці, зокрема і Г. Г. Де-Метц [51, с. 294, 301].

Після виходу із-під варти професор Г. Г. Де-Метц активно взявся за організаційну роботу в УАН. Протягом червня 1919 р. ним було завершено формування секції прикладної фізики, яка складалася з 4-х комітетів: геофізичного, радіології та рентгенології, метрології, а також електрофізики [48, с. 4, 6, 7]. На той час учений зі світовим ім’ям був провідним фахівцем в Україні в усіх чотирьох напрямках фізичної науки.

З 12.10.1919 р. професора Г. Г. Де-Метца обрано ректором Київського політехнічного інституту. З 16 жовтня 1919 р. м. Київ знову опинився під владою Добровольчої армії на чолі з А. І. Денікіним [52]. У листопаді 1919 р. ректор, щоб виклопотати необхідні суми на підтримку науково-навчального життя інституту, поїхав до Ростова-на-Дону. А. І. Денікіну через «внутрішню війну» було зовсім не до науки, Г. Г. Де-Метца з В. І. Вернадським прийняв один з командирів Добровольчої армії, генерал-лейтенант А. П. Богаєвський. Хоча депутацію зустріли добре, у наданні коштів було відмовлено, домовилися лише про надання пароплаву з Криму для евакуації учених [53, арк. 51].

З 16 грудня 1919 р. м. Київ знову опинився під контролем більшовицького режиму [52]. Через постійні військові дії професору Г. Г. Де-Метцу було складно повернутися відразу до м. Києва, тому він вирішив їхати через м. Катеринодар (нині Краснодар). Тут йому довелося залишитися на деякий час; вчений працював у середній технічній школі [18, арк. 100, 101].

З весни 1920 р. Г. Г. Де-Метц читав курс з термодинаміки та радіоактивних речовин на техніко-хімічному факультеті Кубанського політехнічного інституту, а одночасно з травня 1920 р. – «Курс фізики» у робітничому політехнікумі. У березні 1920 р. м. Катеринодар захоплений радянською владою, а у травні 1920 р. м. Київ зайнятий військами УНР та Польщі [18, арк. 100–103]. Для родини це були важкі часи, через постійний голод та стрес молодша дочка професора втратила первістка Ігрушу (Ігоря) й дивом вижила сама, а від черевного тифу помер єдиний син – Юрко. Перенести це потрясіння професору було вкрай важко, врятовувався він роботою [54].

На початку червня 1920 р. у м. Катеринодарі через різні обставини опинилися прогресивні українські викладачі – ректор Харківського університету – П. П. Пятницький та проректор Т. П. Кравець, ректор Київського політехнічного інституту – Г. Г. Де-Метц та ректор Харківського технологічного інституту – І. А. Красуський, а також професор розформованого Самарського університету – О. В. Багрій. У цій ініціативній групі науковців зародилася думка про можливість відкриття Кубанського університету. За прийнятою 16.06.1920 р. постановою Кубанського крайового відділу народної освіти за № 17 професору О.В. Багрію доручено сформувати Комісію для організації Кубанського університету. Закритим балотуванням професора Г. Г. Де-Метца обрано головою природничо-історичного факультету. За короткий термін набрано 1500 слухачів. Однак, попри формальну підтримку з боку більшовицького керівництва Кубані, реальних заходів щодо розбудови нового вищого навчального закладу так і не було вжито. Зокрема, обіцяне приміщення не було звільнено від попередніх господарів й лекційні заняття викладались де інде, в установах різних відомств, у школах, найбільше у Політехниці й Інституті народної освіти. Організувати навчальний процес при значній чисельності студентів у тісних аудиторіях було надзвичайно складно, тому іноді лекції читалися просто неба. Коли наприкінці листопада було знайдено постійне приміщення, то настала «ректорська криза». Від грипу помер ректор Н. О. Маркс, на його місце призначили декана робітфаку Б. В. Аргунова, який за два місяці склав свої обов’язки на користь обраного Радою університету ректора – декана біологічного факультету Г. Г. Де-Метца [55, с. 232–236].

Однак, як засвідчили подальші події, університет був приречений на загибель. Більшовицьке керівництво було зацікавлене лише у медичному факультеті. Зокрема, санчастина ІХ Армії передала своє приміщення. Крім того, матеріально допомагали місцеві лікарі, частина з яких увійшла до складу цього факультету. Навпаки, формування біологічного факультету затягувалося. Були відсутні кваліфікаційні викладачі з числа місцевих мешканців. До того ж більшість професорів та викладачів, які не були пов’язані з Кубанню, з 1921 р. почали повертатися до своїх старих навчальних закладів. Так влітку 1921 р. виїхали О. В. Багрій, за ним професори Г. Г. Де-Метц, В. Г. Шапошніков, І. А. Красуський та Т. П. Кравець, а також й інші викладачі, які раніше працювали в університетах та інститутах Києва та Харкова [55, с. 237].

З першою нагодою на початку літа 1921 р. Г. Г. Де-Метц повернувся до м. Києва, однак у роботі у Київському політехнічному інституті йому було відмовлено. Тому у серпні 1921 р. він розпочав працювати професором у Київському інституті народної освіти (КІНО). КІНО було створено у червні 1920 р. шляхом об’єднання факультетів університету Св. Володимира, Українського державного університету, Київських Вищих жіночих Курсів, Учительського, Фребелівського, Географічного інститутів та Тимчасових педагогічних курсів. Професору було доручено викладання методики фізики, організацію занять студентів при фізичному кабінеті з виробництва класних дослідів, а також з підготовки студентів до пробних уроків перед учнями середньої школи.

Питання методики викладання фізики у середній та вищий школі підіймалися ще наприкінці ХІХ ст. Л. Бердніков, директор Олександрівського Орловського реального училища, зазначав [56, с. 165], що фізика дуже поверхово викладалася у гімназії, легкі питання (звук, світло) викладалися у старших класах, а складні (теплота, електрика) – у молодших класах. Вчення про рух, що становить основу фізичних явищ, викладалося лише у випускному класі. Реальні передумови для реформування шкільної фізичної освіти склалися лише на початку XX ст., коли спостерігалося стрімке зростання виробництва, розвиток техніки та природничих наук, зокрема фізики. У той час відбувалося пожвавлення методичних розробок з фізики та поглиблення науково-методичних досліджень. Коли були створені інститути народної освіти, виявилася значна неузгодженість навчальних програм з курсу загальної фізики. Структура навчальної дисципліни визначалася лектором. Зокрема, авторський курс, розроблений Г. Г. Де-Метцем, передбачав вивчення основ механіки, дослідної фізики, практичні заняття з механіки [6, с. 38]. Тому навчальна програма професора «Загальна методика навчання фізики» [57] 1929 р. стала важливим здобутком вітчизняної теорії та методики навчання фізики періоду новаторства та творчих пошуків [58, с. 54–56.] Це був перший методичний посібник українською мовою, в якому велика увага приділялася загальним питанням методики навчання фізики. В ньому автор торкається методологічних питань дидактики фізики як педагогічної науки, проектуючи вітчизняний та зарубіжний досвід методичних досліджень на навчально-виховний процес з фізики у вітчизняній середній школі. Простежується близькість автору тогочасних європейських підходів до навчання фізики, за якими під час вивчення фізики учні вчаться спостерігати природні явища, встановлювати їхні головні ознаки, отримують знання про методи пізнання природи, формують свій науковий світогляд. Автор визначав викладання фізики як формування в учнів правдивих та виразних уявлень про найважливіші явища і закони елементарної фізики, забезпечення взаємозв’язку цих уявлень із запитами життя та сучасною технікою. Розглядаючи методи викладання фізики, професор Г. Г. Де-Метц на чільне місце ставив експериментальний метод з активною навчально-пізнавальною самостійною діяльністю учнів у фізичній лабораторії. Автор детально аналізує можливості «Дальтон-плану» у навчанні фізики, що передбачав наближення школи до життя, сприяв вихованню в учнів почуття відповідальності. Важливою особливістю при цьому, наголошував професор Г. Г. Де-Метц, є те, що з кожної дисципліни вчитель може працювати за трьома програмами: максимальною, середньою та мінімальною.

Загалом можна зазначити, що стиль викладу матеріалу в методиці Г. Г. Де-Метца, його зміст та структура близькі до сучасних навчально-методичних посібників, що передбачають широке ознайомлення з різноманітними підходами, залучення учня та студента до активного осмислення, і принципово відрізняються від тогочасних методичних керівництв наставницько-констатувального характеру. Важливим результатом науково-навчальних досліджень професора стало створення переліку лабораторних робіт з фізики для середніх шкіл та перелік необхідних для постановки фізичних приладів [59].

У 1923 р., після смерті проф. Й. Й. Косоногова, Г. Г. Де-Метц призначений завідувачем Фізичним інститутом КІНО, а восени того ж року обраний товаришем (заступником) голови предметної фізико-математичної комісії. У 1925 р. професор обраний Головою семінару підвищеного типу, а восени 1925 р. – Головою фізико-математичної комісії. У травні 1926 р. Г. Г. Де-Метц викликаний Головметодкомом Головнауки до Харкова для участі в заняттях з підвищення кваліфікації викладачів закладів вищої освіти. Йому було доручено прочитати три лекції-бесіди на теми: «Про радіоактивність», «Про Х-промені» та «Про будову атомів». У грудні 1926 р, під час V З'їзду російської асоціації фізиків у Москві, вченого обрано головою Організаційного комітету Української Асоціації фізиків. У 1926–1930 рр. він працював у Академії Постачання (сьогодні Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана) штатним професором, а до того нештатним професором й викладав фізику [60, с. 2].

Наукове навантаження у професора було надзвичайно великим. Він одночасно працював у декількох навчальних закладах. У країні у 1920-х рр. вже відчувався голод, зарплату виплачували нерегулярно, іноді навіть розраховувалися продуктами харчування. Численні члени його родини не знаходили собі роботи. Георгій Георгійович «годував» дружину, її сестру та її брата з дружиною, допомагав двом донькам з чоловіками й їхніми дітьми.

Попри усі досягнення з 1 січня 1929 р., згідно із законом про граничний вік професорів, Г. Г. Де-Метц був звільнений з КІНО із призначенням пенсії за вислугою років. Як зазначав сам професор це був конфлікт інтересів з ректором С. М. Семком. Вченого звинуватили у недостатньому застосуванні у роботі марксистсько-ленінської методології, а його «велика освіченість» вважалась негативною рисою. Науковцю призначили мізерну пенсію – 136 руб. 40 коп. Так закінчилась його 37-річна кар’єра в університеті Св. Володимира [60, с. 2].

Після виходу у відставку з КІНО Г. Г. Де-Метц отримав низку запрошень від різних спеціальних закладів вищої освіти Києва, зокрема Текстильного інституту (основаного на базі окремих спеціальностей КПІ. У 1935 р. заклад переведено з Києва до Харкова), Гірничо-геологічного (в 1935 р. переведено з Києва до Дніпропетровська), у яких й працював професором на кафедрах фізики. Однак після переведення цих інститутів з Києва професор змушений був залишити роботу у цих закладах.

З 1934 р. Г. Г. Де-Метц працював завідувачем кафедри фізики у Київському Педагогічному Інституті ім. Горького. Того ж року Комітет обліку та вивчення наукових сил СРСР включив його ім'я в Бібліографічний словник видатних науковців СРСР [61, с. 15].

Одночасно з 1935 р. науковець працював завідувачем кафедри фізики у Київському хіміко-технологічному інституті ім. тов. Мікояна. Варто зазначити, що цей інститут був утворений на базі факультетів КПІ та Смілянських технічних класів, де вчений викладав фізику у 1906–1917 рр. [62].

У січні 1935 р. Г. Г. Де-Метца призначено членом Кваліфікаційної комісії при Наркоматі місцевої промисловості.

У 1941 р., з початком бойових дій на території СРСР, родина Де-Метців зазнала важких втрат. 21 липня у Москві під час бомбардування померла молодша дочка. Як тільки-но ця новина досягла Києва, не витримало серце дружини Георгія Георгійовича. Сам професор у період окупації залишився у Києві разом із сестрою дружини – Ніною. Не відомо, як вдалося професору пережити жахіття війни. Наприкінці 1942 р. Ніна Карлівна померла від раку печінки й ніхто не міг дістати їй знеболювальне, увесь будинок здригався від її криків [60, с. 4, 30, 37, 139]. Георгій Георгійович залишився сам у порожньому будинку. Коли старша дочка повернулася у Київ, професор був у жалюгідному стані й майже нікого не впізнавав. Помер професор Г. Г. Де-Метц 3 лютого 1947 р. Його поховали поряд із дружиною та її сестрою на Лук’янівському кладовищі у Києві (додаток Є).

Отже, як свідчить аналіз наукового доробку професора Г. Г. Де-Метца, він дійсно належить до провідних учених-фізиків України. На його складному і трагічному життєвому шляху відбилися усі катаклізми, які пережила Україна й Київ у першій половині ХХ ст. На жаль, постать цього видатного вченого-новатора дотепер не знайшла належного висвітлення в історичній літературі, не повністю оцінена науковою громадськістю, колективами науково-освітніх установ, де працював цей вчений.

Пам’ять про професора Г. Г. Де-Метца багато у чому збережена, завдячуючи його нащадкам.