Джорджо Агамбен

У програмній роботі "Homo sacer. Суверенна влада і голе життя « (1995) Агамбен робить наступні висновки[3]: по-перше, політичні відносини засновані на відкиданні або виключенні, нерозрізненні зовнішнього і внутрішнього, виключення і включення, що виражається у вигляді надзвичайного стану. По-друге, головна дія суверенної влади-виробництво» голого життя " (nuda vita) як первинного політичного елемента і кордону, бар'єру між природою і культурою. По-третє, концтабір (а не Місто) є в даний час біополітична парадигма західного світу. За Агамбеном, перша теза підриває договірні теорії походження держави; згідно з другою тезою, політика Заходу завжди була біополітикою, що означає неможливість фундувати політичні свободи в правах громадянина; третя теза ставить під сумнів моделі гуманітарних наук, соціології, урбаністики, архітектури, які вивчають Міський простір, оскільки в його центрі розташовується «голе життя».

Агамбен радикально трактує шміттівські поняття суверенітету і держави, використовуючи ідеї Вальтера Беньяміна, який, як і Ханна Арендт, опонував Карлу Шмітту. Взявши шміттівський аналіз за відправну точку, Агамбен описує Сучасні ліберальні демократії як втілення шміттівської авторитарної суверенної держави. Шміттівсько-гоббсівський образ держави як «смертного Бога „є існуюча реальність держави модерну, а не просто відноситься до минулого“ золотого віку» або майбутнього. Одним із проявів авторитаризму є тенденція західних держав використовувати «надзвичайний» (винятковий) стан. При надзвичайному стані (яке вводиться як відповідь на тероризм або війну) законні правила і процедури скасовуються і замінюються виконавчою владою, причому це скасування зафіксоване в самому законі — Конституції. Довільне суверенне рішення Шмітта і є основою ліберальних демократій, незважаючи на їх офіційний плюралізм, парламентаризм і конституційність.

Агамбен реконструює генеалогію доктрини надзвичайного стану, висхідної до часів Римської республіки. Правові положення, згідно з якими Римський диктатор міг мати необмежені повноваження під час війни або внутрішньої смути, зберігаються в різноманітних сучасних конституціях. Верховенство права або законні процедури мають обмежене застосування: вони діють тільки тоді, коли в державі немає надзвичайної ситуації і її існування не опиняється під загрозою. У центрі конституційної законності «ховається» абсолютний суверен, який контролює застосування або відмову від застосування норми права. Парламентська демократія-лише маска Левіафана, а «надзвичайний стан» не є простою помилкою у функціонуванні демократичної держави.

Реконструкція Агамбена показує еволюцію надзвичайного правління, застосування якого поширювалося і перетворювало виняток в правило. Наприклад, нацистський режим після захоплення влади не скасував Конституцію Веймарської республіки, а оголосив надзвичайний стан, який потім продовжувався до 1945 року. Франція і Британія, противники Німеччини, постійно розширювали застосування надзвичайного стану. У XXI столітті відповідь демократичних держав (в першу чергу США, Британії та Австралії) на теракти 11 вересня ілюструє і підтверджує концепцію Агамбена: «надзвичайний стан» фактично було введено, хоча і неявним чином. Ряд законів обмежив права і свободи і посилив нагляд за громадянами та іноземцями, а застосування правових процедур і міжнародних договорів до допитів, арештів і тюремних ув'язнень було на практиці анульовано діями виконавчої влади. Крім іншого, надзвичайний стан в рамках « війни з терором» було прийнято на весь термін «війни», тобто на невизначений період часу. Таким чином, реалізується теза Беньяміна про надзвичайний стан, що перетворилася на правило.

Агамбен ще в написаних до 11 вересня роботах стверджує, що «надзвичайний стан» відноситься не тільки до тимчасового скасування права, а й до просторового відрізання певної території держави. Свіжими прикладами є в'язниці Абу-Грейб або Гуантанамо, в яких ігноруються права ув'язнених, оскільки вони не підпадають ні під Женевську конвенцію, ні під кримінальне американське законодавство. Аналогічне «просторове виключення „відбувається в разі“ надзвичайної видачі»: переведення ув'язнених в місця, де допустимі застосування тортур та інші порушення прав. Згідно Агамбену, сучасні приклади ілюструють довгу історію концтаборів, що виникли задовго до Голокосту: таборів для індіанців в 1830-і роки в США або концтаборів, створених Британією за часів Другої англо-бурської війни. Табір для Агамбена є простір виключення; філософ спирається на проведений Ханною Арендт аналіз концтабору тоталітарного режиму, всередині якого «все можливо». Аналізуючи тоталітаризм, Арендт відзначала, що міжнародні конвенції нічим не могли допомогти євреям, які, як і інші «позадержавні» і «денатуралізовані» меншини, зазнали репресій, а потім просто знищувалися. За Агамбеном, табір є найбільш наочне підтвердження порожнечі «природних і загальних» прав людини, які гарантуються тільки міжнародним правом, а не законом і практикою конкретних держав.

Поняття надзвичайного стану і табори пов'язані для Агамбена з історичними умовами, в яких знаходяться західні країни після 11 вересня. Слідуючи Хайдеггеру, філософ намагається онтологізувати випадкові Історичні властивості політичного порядку, розглядаючи їх як «первинні» і епохальні риси. Авторитаризм надзвичайного стану має безпосереднє відношення до Походження національної держави. Йому внутрішньо притаманні нестійкість і потреба в неминучій ситуації довільного рішення (а значить, і насильства), а не сили закону. Така ситуація пов'язана з двозначним і парадоксальним статусом підданих держави, який Агамбен визначає як homo sacer, «сакральна людина» в римському праві. У Стародавньому Римі це була людина, засуджена народом за злочин; його можна було вбити, але не принести в жертву в ході ритуалу[10][8]. Homo sacer є основна форма політичного існування сучасної людини. Дане амбівалентне поняття є ключ до розуміння суверенної національної держави, яка забирає людське життя з області сакрального (божественного) і одночасно засновує свою діяльність на довільному рішенні і насильстві. Агамбен пише: Областю суверенного рішення слід вважати ту, в якій можна вчинити вбивство, не здійснюючи при цьому злочину, але і не здійснюючи жертвопринесення; тим самим vita sacra, тобто життя, яку можна відібрати, просто вбивши, але яку не можна принести в жертву, належить саме до цієї сфери. Поняття homo sacer описує основне відношення між біологічним фактом людського життя і суверенною владою як основною формою організації політичного[8]. Громадяни держави є «голе життя» — інше ключове поняття Агамбена. Виробництво голого життя є первинне прояв владного суверенітету. З Аристотеля політична теорія представляла політичну діяльність як продовження фізичного існування людини, проте приблизно з XVIII століття об'єкт влади змінюється: ним стає «голе життя» як звичайне біологічне існування людини[8]. Біополітика, поява якої Мішель Фуко пов'язував з поширенням в Новий час дисциплінарних стратегій і технік нагляду, расизм і геноцид розуміються як щось, що існувало спочатку. Згідно Агамбену, біополітика щонайменше така ж давня, як і ситуація суверенного виключення. Таким чином, поміщаючи біологічне життя в центр своїх розрахунків, сучасна держава всього лише проливає світло на таємні узи, що з'єднують голе життя і владу… На відміну від онтологічного, схильного до авторитаризму песимізму Хайдеггера, есхатологія Агамбена співвідноситься з антикапіталізмом і анархізмом. За Агамбеном, постійне розширення капіталізму в світовому масштабі призведе до створення «майбутнього співтовариства» (відсилання до робіт Жан-Люка Нансі і Філіпа Лаку-Лабарта), важливу роль в цьому процесі відіграє посилення «суспільства вистави» (концепція Ґі Дебора), в якому медійні образи і повідомлення стають важливішими, ніж реальний світ. Найяскравіше тенденції можна побачити в рекламі і порнографії. Погоджуючись з гегелівським і марксистським" відчуженням " людини, Агамбен бачить можливості визвольних змін як для індивідів, так і для спільноти в цілому. Використовуючи запропоноване Арендт розрізнення між поезісом і праксісом (робленням і політичною дією), Агамбен критикує інструментальну політику «цілей і засобів». Проте, альтернативи «суспільству концтабору „в його описі виглядають досить туманними і загадковими: він пише про“ спільноту без передумов і без суб'єктів», про" спілкування, в якому вже немає неповідомлюваного «і виступає за політику» засобів без цілей", політику"чистої медіальності" [11].