Династії в історії Китаю

В китайській мові поняття чаодай має не лише генеалогічний, а також політичний та ритуальний сенс, де чао — ранкова аудієнція монарха, а дай — заміщення [однієї влади іншою]. Класичний зразок зміни влади у китайській історіографії, повалення Шан династією Чжоу у 1046 р. до н.е., відбиває головну проблему династичного спадкоємництва: династія-наступник має «перед-династичну» історію, яка у випадку Чжоу нараховує три покоління (див. також утворення імперії Цінь та оголошення династії Цін). Заміщення однієї владної системи іншою відбилося в утворенні поняття Небесний мандат, яке у релігійних термінах з'ясовувало неможливість одночасного існування кількох монархій на китайській землі. Історично, однак, цей принцип неодноразово порушувався (Східна Чжоу, Троєцарствіє та ін.). Найбільш парадоксальним зразком стало ритуальне підкорення володарів імперії Сун північним завойовникам.

Поняття Небесного мандата відобразило проблему легітимації нової династії. Офіційне проголошення такої, із виконанням відповідних ритуалів, не завжди це забезпечувало: так, на відміну від короткотривалих династій, визнаних офіційною історіографією, відбувся ряд спроб проголошення династій, які не були визнані: як то Велика Чжоу (1354–1367) Чжао Шичена, заснування Небесної держави Тайпін або спроба монархічної реставрації Юаня Шикая, див. Empire of China (1915–16). Через це кількість династій у китайській історії залежить від відповідних історіографічних критеріїв, головними з яких є, поряд з генеалогічним аспектом, суверенітет на певній території та тривалість останнього, а також письмове укладення відповідної династичної історії. Традиційне викладення останніх міститься у так званих «24 історіях» 二十四史. Їх кількість, однак, не відповідає ані кількості історичних періодів, ані кількості династій які змінили одна одну. Так, історія перших трьох династій викладена у єдиному джерелі, «Ши цзі» Сима Цяня. Крім того, «Нова історія династії Юань» (新元史, закінчена в 1920 р.) розглядається окремими науковцями-синологами 25-ю офіційною династичною історією. Крім того, «Проєкт офіційної історії династії Цін» (清史稿) був закінчений в республіканський період у 1927 р. (редакційний колектив очолював Чжао Ерсюнь, 趙爾巽). В сучасний період в КНР були намагання під керівництвом Дай І (戴逸, 1926 р.н.) — провідного професора одного із столичних вузів Китаю підготувати остаточну офіційну версію історії останньої династії. Такі спроби були здійснені починаючи з 2002 р., чи була завершена ця титанічна робота з вивірення першоджерел, станом на зараз достеменно невідомо. Ця хроніка, за твердженням окремих зарубіжних представників наукової спільноти має стати 26-ю офіційною історією Китаю імператорської доби.

Найраніші назви династій, за винятком Ся (ймовірно, пізніший конструкт, що натякає на значення «Елегантна», 雅) — топоніми. Традиція їхнього запозичення пізнішими державними утвореннями (див., наприклад, Чжоу (значення)) була уперше порушена узурпатором Ваном Маном (1 ст.), який оголосив династію Сінь («Нова») — але ця спроба була винятковою та невдалою. Повна та незворотна відмова від географічних коррелятів відбулася у 1271 році, коли монгольські володарі взяли за династичну назву термін Юань («Початок») з «Книги Змін». Але в цьому разі назва не була повною інновацією: до вжитку було взято китайське прізвище клану Тоба, який володорював у Північному Китаї із династичною назвою Вей (386–535).

Поряд із зручністю династична періодизація викликає певний ряд проблем, оскільки сильна централізована влада в Китаї змінювалися періодами роздробленості, коли декілька династій існували одночасно; крім того, оголошення нової династії іноді не приводило до її закріплення, і таким чином «династія» фактично складалася лише з однієї людини (Сінь у період Хань, Чжоу у період Тан). Зміна однієї династії іншою не завжди відзначає зміну економічного устрою. Навпаки, історія Китаю демонструє взірець успадкування економічної системи активної, але нетривалої династії більш стабільним наступником (Цінь-Хань; Суй-Тан; у певному сенісі Юань-Мін). Зворотним чином, існування єдиної династії іноді відбито зламом на кшталт спроби її повалення або часткового порушення суверенітету. Так, династія Чжоу відома реальним суверенітетом у перший період існування («Західна») та номінальним — у другий («Східна»); династії Хань і Тан, перервані в середині, відповідно відбивають періоди сильної та слабкої центральної влади. Злами в існуванні сильних династій у випадку Чжоу, Цзінь та Сун відзначилися перенесенням столиць з заходу на схід або з півночі на південь.