Езопівська мова

Езо́пова мо́ва — замаскований спосіб думок з натяками, недомовками (інакомовлення, алюзії, іронії, алегорії) задля уникнення цензурних чи будь-яких інших заборон, переслідувань. Поняття «езопова мова» виникло в ХІХ ст. в Російській імперії, де була надзвичайно жорстока, прискіплива цензура. Вільно висловлювати свої погляди було і небезпечно, і часто неможливо. Тоді активізувався зашифрований спосіб викладу думок з натяками і недомовками, коли цензорам начебто не було до чого причепитися, а адресати все читали «поміж рядків». Термін запровадив Михайло Салтиков-Щедрін у 70-ті роки XIX століття. Назва походить від імені відомого давньогрецького байкаря Езопа.

До езопової мови зверталися Тарас Шевченко, Іван Франко, Леонід Глібов, Леся Українка, Микола Куліш, Остап Вишня та ін. Особливо вона була поширена під час панування нормативів соціалістичного реалізму, коли письменники намагалися знайти шляхи художньої і життєвої правди («Короїди» М. Гірника, «Казка про Дурила» В. Симоненка та ін.).