Остап Вишня

Народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї. Батько працював на поміщика, його дід по батьковій лінії був у Лебедині шевцем, дід по матері — у Груні хліборобом[2]. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, далі навчався в Київській військово-фельдшерській школі, по закінченню якої (1907) працював фельдшером — спочатку в російській армії, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 вступив до Київського університету; однак невдовзі залишив навчання та цілком віддався журналістській і літературній праці. Вчився добре.

З 1918 року мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар'єру — у полон до більшовиків потрапив 1919 у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки.

ВЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка — високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 — «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади).

«Визволив» Губенка мало не сам Микола Скрипник — соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: попри військовий стан, немилосердно висміював вади Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…». Але ця слава не допомогла Вишні — офіцеру Армії УНР згодом помстилися за службу Україні: була ленінська в'язниця і сталінський концтабір (СРСР).

Остап Вишня, 1925 р.

Перший надрукований твір Остапа Вишні — «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919.

У цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочалися часи його активної творчості й систематичних виступів у пресі. Прізвисько Остап Вишня, вперше з'явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!».

Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний Перець» (1922) і далі працював у цьому журналі, коли в 1927 було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників.

Його знайомі оповідають, що Вишня рятував своїх товаришів матеріально і гумором у підвалах ЧК, де він сидів приблизно з кінця 1919 по весну 1921; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934, і в концтаборі на Печорі 1934–1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів на гостини.

До арешту Остапа Вишні доклав руку український письменник Олексій Полторацький (1905—1977), який 1930-го в журналі «Нова генерація» (№ 2–4) опублікував статтю «Що таке Остап Вишня» із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Стаття була передрукована в журналі «Радянська література» (1934, № 4). Ось характерні цитати: «Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, „мистецьким“ прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди», «…я щасливий відзначити… що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована „творчість“ Остапа Вишні» ^{[джерело?]}.

1933-го популярний письменник був превентивно звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на Павла Постишева під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу. У в'язниці контактував з відомим кубанським фольклористом Сергієм Мастепановим, який також був в'язнем. 1934 року в табірному щоденнику Остапа Вишні з'явився запис: «А хто ж? Хто ж співає, крім українців? Скрізь тепер їхні пісні лунають — по тайгах, по тундрах… Аби не плакали — хай співають!»^{[джерело?]}

Звільнений і повернувся до літературної праці 1943. Вишню мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок. Гумориста перекинули просто з арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) до письменницького кабінету в щойно реокупованому Києві.

Одна з причин несподіваного звільнення — успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» — нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 1945–1946 з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали й собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає[3].

Перший твір після концтабору — «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоби приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, задиристого часом, але сумного.

Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня також став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником.

Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. Протягом 1952-56 років жив у будинку письменників на Великій Васильківській № 6, де на його честь встановлено пам'ятну дошку. 1955 року, був реабілітований судовими органами СРСР. Помер 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі (надгробний пам'ятник — граніт; скульптор М. Д. Декерменджі, архітектор Я. Ф. Ковбаса; встановлений у 1958).[4]

Могила Остапа Вишні

У власних творах Остап Вишня найбільше висміював слабкості (духовне ледарство) особисті, своїх земляків, вважаючи, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися».

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр — усмішка.

Усмішка — це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч „фейлетон“ уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово „усмішка“ нашіше від „фейлетону“»[5].

Загалом, автор «Вишневих усмішок» зробив значний внесок у розвиток української сатиричної літератури та значно доповнив традиції жартівливого жанру в українській літературі розпочатого його попередниками — Тарасом Шевченком, Іваном Франком, та Лесем Мартовичем.

У ранніх творах (1920-ті) віддав належне моді на антирелігійні анекдоти, окремі з яких були поширені.

Був головою кооперативу літераторів під час спорудження для них житла в Харкові, заселеного з 1930 р.[6]

• Дружина, Варвара Маслюченко, — українська акторка.
• Син В'ячеслав Павлович Губенко (1923—2001 роки) — лікар-травматолог, полковник медичної служби, був головним травматологом Київського військового округу.[7]
• Старший брат — письменник-гуморист Василь Чечвянський, якого було розстріляно за часів єжовщини у 1937.

• «Зенітка» (1967, мультфільм, за мотивами твору Остапа Вишні)
• «Парасолька на полюванні» (1973, мультфільм, за мотивами оповідань Остапа Вишні «Мисливські усмішки»)
• «Ні пуху, ні пера» (1973, фільм, реж. В. Іванов, за мотивами мисливських оповідань Остапа Вішні)

• Вулиця Остапа Вишні — вулиця в місті Жмеринка Вінницької області.
• Вулиця Остапа Вишні (Київ)
• Вулиця Остапа Вишні (Полтава)
• Вулиця Остапа Вишні (Чернігів)
• Літературно-меморіальний музей Остапа Вишні в Груні Охтирського району Сумської області, на батьківщині письменника, відкрили в кінці 1982 року вдячні земляки, шануючи пам'ять про великого гумориста[9][10].
• Літературно-меморіальний музей Остапа Вишні — музей у селі Кринки Олешківського району Херсонської області.
• 1991 — «Із житія Остапа Вишні» — український документальний фільм режисера Ярослава Ланчака про страждання Остапа Вишні у засланні до Сибіру.
• 2014 — Остап Вишня — ювілейна монета номіналом 2 гривні, випущена Національним банком України. Присвячена 125-річчю від дня народження Остапа Вишні — видатного українського письменника, майстра гумористичних оповідань, фейлетонів, шаржів. Монету було введено в обіг 29 жовтня 2014 року. Вона належить до серії «Видатні особистості України».

• Вулиця Остапа Вишні

• Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 314–315.
• Українська Радянська Енциклопедія. — Т. 2. — С. 254.
• Радянська енциклопедія історії України. — Т. 1. — С. 286.
• Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. — Т. 1. — С. 265.
• Письменники Радянської України. — К., 1970. — С. 65–66.
• …З порога смерті…: Письменники України — жертви сталінських репресій. — К., 1991. — С. 101–103.
• Мистецтво України: Біографічний довідник. — К., 1997. — С. 115–116.
• Юркова О. Вишня Остап // Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001. — С. 111.
• Юркова О. В. Вишня Остап // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — С. 521–522.
• Маківчук Ф. Життя і творчість Остапа Вишні // Вишня Остап. Усмішки. Книга перша. — К., 1969. — С. 5–24.
• І сміх, і сльози, і любов Остапа Вишні // Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. — К.: Наш час, 2010. — С. 224—279.
• Лавріненко Юрій. Остап Вишня // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — Книга перша. — К., 1994. — С. 480–487.
• Дорошенко В. Шевченкові джерела ранньої творчості Остапа Вишні // Слово про Шевченка. — Х.: Основа, 1998. — С. 66–76.
• Будзей Олег. Остап Вишня і Кам'янець: Дебюти // Подолянин. — 2006. — 27 жовт. — С. 7.
• Велет українського гумору: до 125-річчя від дня народження Остапа Вишні (1889—1956) // Дати і події, 2014, друге півріччя : календар знамен. дат № 2 (4) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2014. — С. 122—126.

• ОЛЕКСАНДР ГРИЦЕНКО. ОСТАП ВИШНЯ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ПАМ’ЯТІ: «КОРОЛЬ ТИРАЖІВ», «НАРОДНИЙ ГУМОРИСТ»,СУСПІЛЬНА ІНСТИТУЦІЯ, ЗНАРЯДДЯ ПРОПАГАНДИ, «НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЧЕНИК». ЧАСТИНА 1. Historians, 26.01.2020
• ОСТАП ВИШНЯ | Програма «Велич особистості» | 2014 (ВІДЕО)
• Біографія та твори Остапа Вишні.
• Біографія і твори в бібліотеці Українського Центру
• Вишня Остап: Біографія
• Вишня Остап в Електронній бібліотеці «Культура України»