Ерман Буш

13 липня 1937 року Ерман Буш скинув полковника Хосе Давида Торо й 17 липня склав присягу як повновладний президент Болівії. Його правління продовжило й завершило період, що отримав в історіографії назву «доба повоєнного соціалістичного мілітаризму»[9]. Новий політичний курс був спричинений зростанням в армії та країні антиолігархічних, антиамериканських та націоналістичних настроїв після поразки в Чакській війні. За цих умов уряд Давида Торо, що відкрив «добу», наважився на націоналізацію майна американської нафтової компанії «Стандард ойл», а Ерман Буш, який замінив Торо, поставив завдання переобладнання всього політичного, економічного та громадського життя Болівії[10][11].}}

Втім, Буш і його товариші не були соціалістами в класичному сенсі — їхні погляди «формувались під сильним впливом фашистських ідей, які насаджувались тут німецькими та італійськими інструкторами, які працювали в той період у болівійській армії»[10].

Президент Ерман Буш

За два з гаком роки перебування на посту президента підполковнику Ерману Бушу вдалось здійснити багато з задуманого. Було скликано Установчі збори для опрацювання нової конституції, які 27 травня 1938 року обрали його президентом, а Енріке Вальдівьєсо — віце-президентом (того ж дня обидва склали присягу)[6]. Нова конституція, ухвалена 28 жовтня 1938 року, встановила нові відносини між владою та суспільством: затвердила пріоритет прав людини над правами власності, пріоритет національних інтересів у питаннях використання природних ресурсів Болівії, право держави регулювати відносини в галузі економіки, заклала основу нової багатопартійної системи, закріпила права профспілок і селянських об'єднань. Президент заборонив іноземцям купувати болівійські землі ближче, ніж за 50 кілометрів від державного кордону[5]. Ерман Буш розробив та в травні 1939 року запровадив перший болівійський Кодекс законів про працю, що регулював відносини між працівниками й роботодавцями[12], а також Освітній кодекс, що проголошував освіту першочерговим завданням держави. Він націоналізував Центральний банк Болівії та створив систему пенсійного забезпечення[6].

25 лютого 1938 року Ерман Буш уклав з Бразилією угоду про залізничне сполучення, що поклало початок будівництву залізниці від Санта-Крус-де-ла-Сьєрра через Пуерто-Суарес до Корумби (Бразилія)[5], а 21 липня 1938 року в урочистій обстановці було укладено угоду про мир, дружбу й кордон з Парагваєм, яка підбила підсумки Чакської війни; від Болівії угоду підписали Едуардо Дієс де Медіна й Енріке Фіно, а від Парагваю генерал Хосе Фелікс Естігаррібія та Сесіліо Баєс[6].

Ерман Буш започаткував 2 серпня 1937 року День Індіанця (Día del Indio) на честь партизана та поета Хуана Еуальпаррамачі (Juan Hualparrimachi), який загинув 1815 року[8], 24 вересня 1938 року утворив (Пандо (департамент)|департамент Пандо) на колишній Національній території колонізації[6][7] та знову відкрив Університет «Крусенья Габріель Рене Морено», повернувши йому автономію[5]. 1 березня 1939 року за його наказом були репатрійовані й поховані на батьківщині рештки колишнього президента Баутісти Сааведри (1921—1925), який помер в Чилі.

Однак уже наступного року після ухвалення конституції Ерман Буш вступив у конфлікт зі створеною ним самим державною системою. 24 квітня 1939 року він розпустив нещодавно обрані Законодавчі збори та проголосив себе диктатором[6]. 7 червня 1939 року він установив контроль над експортом руди й націоналізував Гірськорудний банк Болівії. Компанії з видобутку олова, в основному американські, віднині мали передавати до скарбниці Болівії всю валюту, отриману від продажу олова на зовнішніх ринках. Це рішення стало останнім значним актом уряду Буша, і реально здійснити ці заходи він не встиг[12].

3 серпня 1939 року наказом головнокомандувача болівійською армією генерала Карлоса Кінтанільї Бушу було надано звання полковника[5], а рівно за 20 днів, на світанку 23 серпня 1939 року його було знайдено в президентському палаці в Ла-Пасі з пістолетом та вогнепальним пораненням у голові. Відповідно до офіційної версії, він застрелився близько 05.00 ранку, однак мотиви такого вчинку 35-річного президента так і лишились невідомими.

Смерть Буша було сприйнято як національну трагедію, однак олігархічний режим, який невдовзі повернувся до влади, залишив у минулому «добу соціалістичного мілітаризму». Що насправді відбулось рано вранці 23 серпня 1939 року в президентському палаці в Ла-Пасі, вже навряд чи вдасться встановити. Понад 70 років з офіційною версією самогубства (або нещасного випадку) успішно сперечається версія убивства. На користь останньої висуваються такі аргументи, як несприйняття курсу Буша болівійською олігархією та невдоволення США його націоналізаціями та пронімецькими настроями напередодні Другої світової війни.