Чилі

Моаї на острові Пасхи

Острів Робінзона Крузо

Туризм став одним з основних економічних ресурсів Чилі, починаючи з середини 1990-х років. Під захистом держави знаходиться близько 14,5 млн га земель у вигляді національних парків, заповідників та пам'яток природи, що становить 20 % площі Чилі.[8] Основна частка туристів в 2011 році (59,3 %) прибувала з прикордонних країн, 17,3 % — з інших країн Південної Америки, 11,9 % — з Європи, 8 % — з Північної Америки. В 2012 році в країну відвідалоо 3,5 млн туристів, а зростання склало майже 13 %.[9]

Найбільше туристів привертають увагу:

• Столиця Сантьяго, яка знаходиться в кліматі середземноморського типу місто оточене горами й гірськолижними курортами (Вальє-Невадо, Портильйо, комплекс Фареллонес — Ель-Колорадо  — Ла-Парва).
• Найпосушливіша пустеля світу Атакама, знаходиться на півночі країни. Особливе місце займає Місячна долина, розташована в Національному заповіднику Лос-Фламенкос. Туристичними центрами півночі Чилі є міста Аріка, Ікіке, Калама, Сан-Педро-де-Атакама і Антофагаста.
• Патагонія, пересічена фіордами і каналами, знаходиться на півдні країни. Клімат — від вологого помірно-холодного до полярного. Туристичними воротами в регіон є старовинний Пуерто-Монт, околиці якого вкриті льодовиковими озерами й покриті незайманими листяними та хвойними лісами.
• Острови. В Чилі — сотні островів. Відомий на весь світ острів Пасхи, місце стародавніх кам'яних статуй — моаї. Інші острова — Моча, архіпелаг Хуан-Фернандес, з яких найпопулярніший — Острів Робінзона Крузо. Острови Чилійського архіпелагу і Церкви острова Чилое занесені в список культурної спадщини ЮНЕСКО.

• 1983 р. — 12,3 млн чол.
• 1995 р. — 14,3 млн чол.
• 2000 р. — 15,2 млн чол.
• 2005 р. — 16,0 млн чол.

• Європейці — 52,7 %
• Метиси — 44,1 %
• Індіанці — 3,2 %[10]

• Чоловіки — 72,5 років.
• Жінки — 78 років.

Чилійська команда

У 2009 році чисельність населення Чилі склала 16 970 000 осіб, з яких близько 8.8 мільйонів або 52,7 % — це білі європейці[10], а 44 % — це метиси[10]. В інших джерелах йдеться про те, що чисельність білих людей зросте з 64 % до 90 % чилійського населення[11].[12] Різноманітні хвилі іммігрантів до Чилі складались з іспанців, італійців, ірландців, французів, греків, німців, англійців, шотландців, хорватів та палестинців.

За даними перепису 2002 р., 3,2 % населення Чилі склали індіанці[10].

Aрауканська жінка

Населення Чилі складається з трьох основних груп:

• Іспаномовні чилійці
• Іммігранти та їхні нащадки з країн Європи, Азії та Америки, які прибули в Чилі в XX столітті та не змішалися з іспаномовними чилійцями
• Індіанські народи (в тому числі араукани (604 349 осіб, 2002 р.), аймара (48 501 осіб, 2002 р.), атакаменьйо (21 015 осіб, 2002 р.), кечуа (6175 осіб, 2002 р.), колла (3198 осіб, 2002 р.), алакалуфи (2622 осіб, 2002 р.), яґани (1685 осіб, 2002 р.) тощо.)
• А також полінезійці — рапануйці (4647 осіб, 2002 р.), що населяють острів Пасхи.

Більше 20 % чилійців належать до білої раси. Індіанське населення (вже змішане з білими) складає 80 % населення[13]. Національний склад іммігрантів був і залишається дуже різноманітним: переважають іспанці та італійці.

Іспаномовні чилійці є нащадками вперше прибулих у 1535 році на територію сучасного Чилі і в наступні часи іспанців та індіанців, що мешкали тут. Змішання протягом століть цих етнічних груп призвело до того, що зараз іспаномовні чилійці складають 60 % від загального населення країни. Ранні європейські переселенці (XVI—XVIII ст) складалися з басків, галісійців, іспанців. У XIX—XX ст. в країну іммігрувало багато вихідців з Італії, Франції, Німеччини, Хорватії, Британських островів, а також арабів-палестинців. Наразі їх нащадки проживають в основному на півдні країни, в столиці та інших великих містах. У Чилі є також впливові громади євреїв, швейцарців, греків, голландців. В останні десятиліття в Чилі іммігрують в основному із сусідніх країн — Перу, Болівії, Аргентини.

Індіанське населення Чилі сьогодні становить менше 4 % від загального числа мешканців країни[14].

Італійські переселенці

Наразі внутрішні міграції відбуваються в основному з сільської місцевості в міста та гірничопромислові регіони півночі країни. Середня щільність населення в Чилі — 22,1 людини на 1 км. У той же час заселена країна нерівномірно: найбільша щільність населення (до 60 осіб/1 км) припадає на центральну частину країни. Так, на невеликій частині узбережжя від Консепсьйона до Вальпараїсо приходиться понад 75 % жителів. На півночі ж країни щільність становить 2—3 людини на 1 км, на крайньому півдні — менше 1 людини на 1 км. Найбільша концентрація населення припадає на район столиці. У Сантьяго та його передмістях проживає 35 % населення Чилі та 42 % усіх містян.

Араукани наразі розселені в південних районах центральної частини країни, від річки Біо-Біо на півночі до озера Льянкіує на півдні. В основному це поселення в резервації Темуко. Закон про переселення індіанців в резервації був прийнятий в Чилі в 1868 році. Вогнеземельці ж були практично повністю винищені або вимерли від епідемій.

Німці Чилі практично не змішувалися з іншими народами країни. Німецькі колонії розташовані переважно в південному Чилі — в районах Пуерто-Монт, Вальдівія, Осорно. Тут же зосереджена і значна частина італійців, хорватів та британців.

Рапануйці, які проживають на острові Пасхи, також в більшості змішалися з іспаномовними чилійцями.

Собор в Саньяго

Від стародавніх культур на півночі країни збереглися руїни фортець і поселень. У індіанських селищах пустелі Атакама індіанці будували хатини з каменю і кактуса, а в південних долинах — з мулу й дерева. Перше чилійське місто Сантьяго (засноване в 1541 році) отримало прямокутну сітку вулиць (схід — захід, північ — південь) з центральною площею Пласа де Армас, з боків якої височіють будівлі колоніального періоду. Велика частина одноповерхових будівель XVI—XVIII століть (з подвір'ями — патіо, порталами й візерунковими металевими ґратами на вікнах) була зруйнована землетрусами і пожежами. В Сантьяго збереглися церкви Сан-Франсиско (1572—1618), Санто-Домінго (XVII—XVIII століття). Палац Ла-Монеда (1780—1805, архітектори X. Тоеска-і-Річі, А. Кабальєро) — характерний приклад класицизму.

Після звільнення від колоніальної залежності посилила вплив французька архітектурно-художня школа. У 2-й половині XIX століття з'являються роботи представників чилійської архітектурної школи. Наприкінці XIX століття в архітектурі, головним чином в будівництві готелів і приватних будинків, проявився еклектизм, а на початку XX століття поширення набув стиль «модерн».

З 1920-х років розвивається архітектурний напрямок, що звільнився від іноземних впливів, пов'язаний з традиціями народної архітектури. Значним внеском у національне містобудування була реконструкція центру Сантьяго (1938—1942). Монументальні громадські будівлі, зведені по периметру площі Пласа де Армас, створили нову містобудівну основу центру столиці. Починаючи з 1950-х років увага приділяється комплексному будівництву житлових районів в передмістях Сантьяго, в Аріці, Антофагасті та інших містах (архітектори К. Брешані, Г. Вальдес, Ф. Кастільйо, К. Гарсія Уйдобро).

Для 1960-х — початку 1970-х років характерна орієнтація на реконструкцію старих міських центрів і будівництво висотних будівель (проект реконструкції 4-х районів Сантьяго, 1965—1969, архітектори Г. Сен-Жан та ін.); одночасно розробляються конструкції, які дозволяють зводити будівлі до 20 поверхів і вище, здатні протистояти землетрусам.

Чорріллана

На формування чилійської кухні вплинула культура Іспанії, Італії та Франції, а також рецепти корінних народів, що проживали в даній місцевості. Головна її особливість — наявність великого числа страв з морепродуктів, якими багате чилійське узбережжя. Унікальні види риб, молюсків, ракоподібних та водоростей, які ростуть завдяки течії Гумбольдта, вирізняють чилійську кухню від інших. Окрім морепродуктів, чилійські кухарі часто використовують вино, оскільки Чилі є одним з найбільших виробників цього напою.

Одна з традиційних страв — «касуела де аве» — курячий суп з різноманітними спеціями, картоплею та локшиною. А «куранто», розповсюджене на півдні країни та на о. Пасхи, можна умовно назвати різновидом шашлику — земляним шашликом (м'ясо закопується в землю, а над ним запалюється багаття). Популярні «емпанадас» — пиріжки з найрізноманітнішими начинками: з м'ясом, оливками або тунцем. Ще одна традиційна страва — суп з морських їжаків. Попри те, що про його смакові якості можна сперечатися, ця багата на йод страва дуже популярна серед чилійців.

Стародавню музичну культуру зберігають нащадки чилійських аборигенів, в першу чергу араукани. Різноманітні їх сольні і колективні пісні (ліричні, любовні, дитячі, трудові, військові, магічні), індивідуальні та масові танці. Серед музичних інструментів арауканів — ударні (барабани культрун, брязкальце уада), духові (трутрука, лолкінь, кюлькюль, піфюлька). Характерні для народної креольської музики Чилі пісенні та пісенно-танцювальні жанри — тонада, самакуека (частіше куека), Куанда. Основні музичні інструменти — гітара, арфа, також гітаррон, який використовують професійні народні співаки (уасо).

У Сантьяго функціонують Симфонічний оркестр Чилі (заснований в 1941 році), Муніципальний симфонічний оркестр Сантьяго (заснований в 1955 році), хор Чилійського університету (заснований в 1945 році), струнний квартет Сантьяго (заснований в 1954 році), Національна консерваторія, Інститут поширення музичного мистецтва (заснований в 1940 році).

Педро де Вальдівія

Розвивається іспанською мовою. Її формування почалося в період колоніального панування Іспанії (XVI століття). Ранній літературний пам'ятник Чилі — «Листи про відкриття та завоюванні Чилі» П. де Вальдівії (1500?—1554). Поема «Араукана» (частини 1-3, 1569-89) А. де Ерсільї-і-Суніга (1533—1594) — перший національний твір Чилі та найбільш значне художнє явище латиноамериканської літератури XVI століття. У XVII і XVIII століттях переважала історична проза: А. де Овальє (1601—1651), Д. Росалес (1603-77) та інші. Існувала також усна і письмова поезія малих форм: куплети, епіграми, жартівливі експромти.

В період Війни за незалежність і становлення незалежної держави Чилі (1-я половина XIX століття) отримала розвиток політична публіцистика, видними представниками якої були К. Енрікес (1769—1825) — засновник першої національної газети «Аурора де Чиле» (1812—1813) і Д. Порталес (1793—1837) — автор збірки листів «Ідеї і одкровення Порталес», що містять опис звичаїв правлячих класів епохи. Поет X. Еган (1768—1836) писав п'єси на морально-етичні теми. Після завоювання незалежності, в умовах відносної стабільності політичного життя, в Чилі працювали письменники, які ховалися від тиранічних режимів інших країн. Велику роль в чилійській культурі зіграли венесуельський просвітитель і основоположник латиноамериканської філології Андрес Бельйо (1781—1865) та аргентинський письменник і громадський діяч Д. Ф. Сармьенто (1811—1888).

Прагнення передової чилійської інтелігенції створити національну культуру, вільну від впливу іспанізма, висловив один з теоретиків латиноамериканського романтизму X. В. Ластаррія (1817—1888) в промові на відкритті заснованого ним Літературного товариства (1842). Раніше, ніж в інших країнах Латинської Америки, в Чилі зародився реалізм. Альберто Блест Гана (1830—1920) — перший в іспаномовної Америці і найбільший чилійський реаліст XIX століття («Чилійський Бальзак»)[16]. У циклі романів 60-х років, що отримав назву «Людської комедії Чилі», він відбив соціально-економічні, політичні та культурні зрушення, що відбувалися в середині XIX століття в Чилі. Найвідоміший його роман — «Мартін Рівас» (1862 рік). Наприкінці XIX — початку XX століття головним чином в поезії поширився модернізм. Головний представник латиноамериканського модернізму нікарагуанец Р. Даріо в Чилі опублікував програмний збірник своїх віршів «Лазур» (1888).

З розквітом поезії Габріели Містраль (1889—1957), Вісенте Уїдобро (1893—1948) і Пабло Неруди (1904—1973) література Чилі отримала світове визнання. Їх творчість об'єднує справжній гуманізм, громадянський пафос, антифашистська спрямованість, демократизм. Реалістичні оповідання Ф. Колоане (1910—2002; збірники «Мис Горн», 1941, «Вогняна земля», 1956) та роман «Дорога китів» (1962) відкрили суворий світ мешканців приморського краю, які борються зі стихією та соціальним злом. Серед сучасних романістів популярність здобула письменниця Ізабель Альєнде (р. 1942), яку неофіційно називають «Габріелем Гарсіа Маркесом в спідниці», її найбільш відомі романи «Будинок духів», «Любов і морок» та «Ева Луна».