Жакерія

Повстання дедалі ширшало. Розпочавшись у Бове, воно перекинулось на Іль-де-Франс, Пікардію, Шампань та інші області. Всюди палали замки сеньйорів, спалювались феодальні документи, в яких були записані селянські повинності.

Відразу ж після початку повстання селяни обрали собі ватажка.

«Ім'я йому було Гільйом Шарль, (Каль) ... Жаки зробили його своїм правителем разом з одним чоловіком, колишнім госпітальєром,що бачив війну[3]

. «Капітан жаків» мав

ставну будову тіла і красиве обличчя. Він непогано знав військову справу і був добрий балакун.[3]

Він завів печатку, видавав накази, писав грамоти. З його ініціативи селяни, недосвідчені у військовій справі, стали насильно вербувати до своїх лав лицарів, надаючи їм звання «капітанів». Згодом уцілілі з цих «капітанів» просили короля помилувати їх, бо, мовляв, вони під загрозою смерті були поставлені військовими командирами.

Шляхта північної частини Королівства Франція була охоплена жахом. Багато хто рятувався втечею, як тільки чув звістку про наближення Жака Простака. Ім'я Жака Простака, що досі вимовлялось зі зневагою, тепер наводило трепет.

Лицарі, дами, зброєносці та їхні родини тікали від них, несучи на своїй шиї дітей на 10 або 20 миль далі, туди, де вони могли вважати себе в безпеці, а житла і майно своє залишали напризволяще[3]

.

Центром і базою повстання стало місто Бове. Сюди відправляли всіх полонених шляхтичів, тут їх страчували. Полум'я повстання палало не тільки в селах і маєтках. Заворушення перекинулось і в міста.

Мало було міст,які не піднялись би проти шляхтичів[3]

. Де-не-де міська біднота створювала свої загони, які виступали назустріч селянським силам і об'єднувалися з ними.

В містах і містечках, якими вони проходили, жителі їх, як чоловіки, так і жінки, ставили на вулицях столи і частували жаків.[3]

Але, звичайно, на бік жаків ставала тільки біднота міста. Багатії, боячись за своє життя і майно, зустрічали їх вороже.

У місті Ам'єні трапився такий випадок. На допомогу жакам звідси пішло понад сотню чоловік. Багаті жителі міста побоювались спільних дій бідноти і жаків. Знаючи, що жаки знищують шляхетські замки і відбирають у феодальних хижаків багатства, заможні містяни стали боятись, що міська біднота, захоплена прикладом повсталих селян, також зазіхатиме на будинки й багатства купців і майстрів. Тому знатні і багаті містяни страхались, немов огню, союзу міської бідноти з повсталими селянами.

Вислали спеціальний загін, який повинен був повернути ам'єнців, що пішли до жаків. Тим часом ам'єнські бідняки спільно з жаками вже брали активну участь у розгромі одного замку. Загонові, відрядженому багатіями, довелось розпочати бій з ам'єнською біднотою, яка в цій сутичці зазнала поразки. Багатьох ам'єнців, що стали на бік селян, з наказу мера було страчено, місто Ам'єн відмовилось допомагати жакам.

Багатії міста Санліса наглухо замкнули міські ворота при наближенні жаків. У нормандському місті Кані з'явився прибічник повсталих селян, який прикріпив до свого капелюха замість пера зображення маленької дерев'яної сохи і сміливо закликав своїх співгромадян приєднатись до повсталих. Його промови тривали недовго… Незабаром його труп було знайдено поблизу ринку з кинджалом у серці. Багаті люди поспішили усунути небезпечну людину з свого шляху[4].

Жаки не знайшли надійної опори в містах. Містяни діяли дуже обережно. Вони, звичайно, були не проти, щоб використати повсталих селян задля своїх цілей: адже купецтво ненавиділо знать, воно терпіло від грабежів бригандів. Але й жаки в очах багатіїв були не менш небезпечними. Тому міста, що управлялись багатою купецькою верхівкою, здебільшого відмовлялися від тісного союзу з селянами. Відсутність підтримки від містян ослабляла селян, і це чудово розумів Гільйом Каль, людина розумна і прониклива. Він бачив, що його армія недисциплінована, погано озброєна, що легкі успіхи перших днів пояснюються розгубленістю шляхти, захопленої зненацька і до того ж пригніченої недавніми воєнними невдачами. Каль розумів, що цим юрбам хліборобів, які зовсім не уявляють собі військової справи, здобути перемогу дуже важко. І він вбачав вихід у тому, щоб міцно зв'язати селянське повстання з повстанням парижан.

Етьєн Марсель, багатий сукняр, колишній прево Парижу, обіцяв зробити все задля допомоги селянам. Але з його боку це був лише хитрий виверт. Він хотів використати селянську силу тільки для того, щоб налагодити довіз продовольства. Крім того, Етьєн Марсель розраховував підняти свій авторитет серед паризького «дрібного люду», виступивши перед ним у ролі союзника жаків. З Парижа було послано на допомогу Гільйому Калю загін з 300 чоловік під проводом старшини паризьких монетників Жака Вальяна. Етьєн Марсель просив жаків

«зруйнувати і зрівняти землею всі кріпості й замки, небезпечні для міста Парижа»[3]

Це були укріплення між річками Сеною і Уазою, що заважали підвозити продовольство.

Жаки охоче відгукнулись на це прохання. Під керівництвом парижан у межиріччі Сени і Уази вони розгромили все, що могло служити ворогові. Забезпечивши завдяки сприянню селян довіз продовольства до Парижа, Етьєн Марсель не вжив жодного кроку, щоб допомогти селянам чи полегшити їх становище. Посланці Етьєна Марселя, опинившись у таборі повстанців, стримували гнів селян і просили пощадити шляхтичів, що потрапляли до рук жаків. Етьєн Марсель, подібно до мерів і купецьких ватажків інших міст, не міг стати щирим другом повсталого села. Він сподівався в наступних переговорах з дофіном заслужити схвалення тим, що заважав справі справедливої селянської помсти. Коли селяни оволоділи замком Ерменвіль, до їх табору прибув гонець: він повідомив, що проти них іде шляхетське військо і що веде його Карл Злий. Після перших тижнів переляку і розгубленості, викликаних несподіваним повстанням жаків, шляхтичі почали збирати сили і готуватись до придушення селянського руху. При цьому шляхтичі Королівства Франція об'єднались з англійськими лицарями, прибічниками дофіна, і з наварцями Карла Злого. Перед лицем спільного класового ворога — жаків — минулі чвари були забуті. Для командування військом, яке повинно було придушити Жакерію, шляхтичі звернулись до Карла Злого. У листі одного з шляхтичів, зверненому до Карла Злого, ми знаходимо відгук неприхованого страху перед грізними наслідками повстання.

«Государю, ви, перший шляхтичів у світі, не стерпите, щоб шляхта загинула. Адже якщо ці люди, які називають себе жаками, протримаються довго, а добрі міста їм допоможуть, то шляхта буде ними винищена».[3]

Узявши з шляхтичів клятву, що вони не будуть йому перечити, Карл Злий виступив проти жаків на чолі загону в 400 чоловік, що складався з лицарів і англійських найманців. Про цей виступ і оповістив жаків гонець, який примчав до Ерменвіля. У момент небезпеки жаків залишив загін парижан, що відступив до міста Мо. До цього загону приєдналась частина жаків. У фортеці Мо знайшли притулок і захист 300 знатних дам, серед них також близькі родички дофіна, які перебували під захистом невеликого загону лицарів. Парижанам було вигідно захопити в полон членів родини Карла: вони могли бути заручниками при перемовинах з дофіном. 9 червня парижани і жаки увійшли в Мо. Всюди лунали радісні вітання містян. На вулицях були розставлені столи з щедрим стравами. Тоді ж було вирішено вдарити по фортеці і розгромити її. Але тут проявилась ще одна важлива перевага лицарів над жаками. Жаки не були як слід організовані. Тому обложеному гарнізонові було досить допомоги лицарів з їх слугами та зброєносцями, що випадково проїжджали повз, їх було трохи більше 40 чоловік. Але об'єднавшись з тими лицарями, які обороняли цитадель у Мо, і несподівано врізавшись у юрбу жаків, що тримали в облозі фортецю, вони розбили їх. Після цього над містом Мо знать вчинила жахливу розправу: місто розграбували і спалили, а мера його повісили. Події 9 червня були першою невдачею селянського повстання. Втікачі з Мо знайшли притулок у сусідньому місті. Вони укріпились на високому пагорбі, де було заздалегідь поставлено вози з косами, в будинках засіли озброєні містяни, а жінки стали біля вікон з горщиками в руках, наповненими киплячою водою і гарячою смолою. Одразу, коли вдарив дзвін на сполох, вози з косами було спущено з вершин, І вони помчали на лицарів. Лицарів було відкинуто. Містяни вибігали з будинків і били їх, жінки лили на них палаючу смолу і киплячу воду. Небагатьом лицарям пощастило врятувати свої голови. Цей епізод говорить про те, що боротьба селян проти феодалів була б успішнішою, якби вони мали міцну опору в містах. Проте головні сили на чолі з Гільйомом Калем були не тільки ослаблені, але й залишені напризволяще: вони стояли одні перед лицем сильного противника. Етьєн Марсель і багаті містяни, таким чином, зрадили селян[4].

Під враженням перших успіхів недосвідчені у військовій справі селяни переоцінювали свою силу і прагнули поборотися з сеньйорами. Каль не міг умовити їх припинити повстання і був змушений погодитись з думкою жаків. Готуючись до натиску сильної лицарської кінноти, він спорудив велике кільце з возів. Карл Злий, підійшовши до Мело, мав загін з 1000 чоловік. Побачивши укріплений табір жаків, строгий бойовий порядок, почувши звук сурми, що доходив з табору, король стривожився. До цієї хвилини він і сумніву не мав, що зуміє розгромити жаків. Розглядаючи здаля укріплення з возів, Карл переконувався в тому, що його не можна атакувати, не зазнавши великих втрат. І от з лав лицарів вийшло наперед троє. Один з них високо піднімав білий її прапор на знак мирних намірів. Парламентери, що підійшли, просили самого Гільйома Каля прибути для переговорів до їх проводиря. Довірливий ватажок жаків, не здогадавшись про зраду і навіть не забезпечив себе заручниками, пішов у табір підступного наваррця. Тут главу селянського війська схопилили і піддали тяжкій страті[4].

Шляхтичі, які зрадливо захопили Гільйома Каля, хотіли не тільки вбити його, а й вчинити наругу над селянським полководцем. На його голову наділи розжарений перевернутий залізний триніжок. Шляхтичі, оточивши Каля, глузували з нього і вигукували, що так вони коронують селянського короля.Роберт Серкот, начальник англійських найманців, вдарив з флангу на селян, які не чекали зрадницького нападу і були захоплені зненацька. Так 10 червня 1358 року під Мело у долині Уази шляхтичі зброєю і підступністю подолали головні сили повсталих селян. Вони люто розправлялися з повстанцями. Лицарі мстились за недавно пережитий страх, нещадно вбиваючи вцілілих. Хроніка розповідає, що до 24 червня було винищено близько 20 тисяч селян. Не милували ні старих, ні жінок, ні дітей, і в районі недавнього повстання спалювали цілі села. На селян, які переховувались у лісі, влаштовували облави з собаками, як на диких звірів. Етьєн Марсель втратив будь-яку опору в Парижі. Він став ненависний бідному людові, як людина, що зрадила жаків. Парижани не прощали йому змови з Карлом Злим, катом Жакерії і союзником ненависних англійців. Наприкінці липня 1358 року Етьєн Марсель був убитий одним з своїх колишніх прибічників.