Столітня війна

Війну розпочав англійський король Едуард III, що був по материнській лінії онуком французького короля Філіпа IV Вродливого з династії Капетингів. Після смерті 1328 року Карла IV, останнього представника прямої гілки Капетингів, і коронації Філіпа VI (Валуа) за салічним законом, Едуард заявив про свої права на французький трон.

Поруч із династичними суперечками були й інші причини до війни. Суперечності між двома країнами розпочалися ще в ХІ столітті. 1066 року Вільгельм Завойовник, розгромивши військо англо-саксів у битві при Гастінгсі, здобув корону Англії. Ставши англійським королем, він залишався васалом короля Франції, оскільки володів герцогством Нормандія. Відтоді почалося протистояння між англійськими та французькими монархами — перші боролися за звільнення від залежності, другі намагалися її зберегти. Це вилилося у низку конфліктів, що передували Столітній війні.

Крім феодальних та династичних суперечностей, важливу роль відігравали нові торговельні зв'язки. Міста Фландрії поставали як ремісничі центри, що виготовляли значну частину тканин. Сировину для фламандських цехів постачали здебільшого англійські землевласники, що саме починали активно розводити овець. Коли Королівство Франція вкотре спробувало підкорити міста Фландрії, Королівство Англія, вбачаючи в цьому загрозу своїм торгово-промисловим інтересам, втрутилося і розв'язало війну.

У 1333 році Едуард виступив на війну з шотландським королем Давидом II, союзником Королівства Франція. В умовах, коли увага англійців була прикута до Королівства Шотландія, Філіп VI вирішив скористатися нагодою і приєднати Гасконь. Однак війна виявилася успішною для англійців, і Давид вже в липні був змушений утекти до Королівства Франція після розгрому поблизу пагорбу Галідон. 1336 року Філіп почав будувати плани з проведення висадки на Британські острови для коронації Давида II на Шотландському престолі, паралельно плануючи приєднання Гасконі. Ворожість у відносинах двох країн загострилася до краю.

Восени 1337 року англійці вчинили напад у Пікардії. Їх підтримали фламандські міста та феодали, а також міста південного заходу Королівства Франція.

Французька армія до моменту початку війни складалася з феодального лицарського ополчення, солдатів, призваних на війну на контрактній основі (до їх числа входили як простолюдини, так і представники знаті, з якими уряд укладав усні або письмові контракти) та іноземних найманців (до їх числа входили і загони відомих генуезьких арбалетників). Військову еліту складали загони феодального ополчення. На час початку конфлікту число лицарів, спроможних носити зброю, становило 2350—4000 воїнів. Лицарський стан на той час став практично закритою кастою. Система загальної військової повинності, що формально існувала у Королівстві Франція, до часу початку війни практично зникла. Міста, тим не менш, були здатні виставляти великі військові контингенти, що включали кавалерію та артилерію. Усі воїни отримували плату за свою службу. Піхота чисельно перевершувала кінноту.

На противагу французькій армії військо англійців складалося переважно з піхотинців: англійські стрільці з довгого лука, валлійські списники та ін. Частка вершників-лицарів була значно нижчою. Причин для цього було декілька:

• серед населення Королівства Англія було значно менше лицарства, ніж у Королівстві Франція. Через нестачу важкоозброєних вояків королі Англії видавали спеціальні укази, що передбачали примусове прийняття лицарського поясу тими, хто мав відповідний достаток;
• англійські лучники зарекомендували себе у попередніх війнах англійських королів: з валлійцями, з шотландцями та ін. База для набору лучників була дуже широкою — лучниками ставали не лише заможні селяни. В армію записувалися і для того, щоб позбавитися кримінального переслідування. Багато майбутніх відомих командирів починали свій шлях простими лучниками (Джон Хоквуд, Роберт Нолліс, Х'ю Калвелі). Самі ж луки були доволі прості та дешеві у виготовленні.

Принципи набору в англійській армії теж відрізнялися. Основу системи найманства в Королівстві Англія становила контрактна система. З третьої чверті XIV ст. ядром армії стали військові загони різного розміру («retenues»), набрані згідно з умовами контракту (indentures). У порівнянні зі старим принципом набору військ за феодальним обов'язком, контракт мав низку суттєвих переваг. Він давав можливість королю отримати більш-менш постійне військо на той період проведення операцій. Самі indentures для капітана-найманця слугували гарантією отримання ним платні, якщо він виконував свою частину договору. Ці документи містили ряд вимог наймача до керівника загону: кількість та якість найманого контингенту, з яких воїнів та некомбатантів (піших чи кінних, лучників, саперів, хірургів, священників, перекладачів тощо) складатиметься військовий підрозділ; обумовлювалися місце та строки служби, розмір оплати, обов'язки та привілеї, на які мають право вояки. Найраніший випадок укладання військового контракту в Королівстві Англія відносять до 1277 року, оскільки феодальна система не забезпечувала королю потрібної кількості солдат: цього року на королівський заклик з'явитися на службу відгукнулися лише 375 лицарів із загальної кількості в 6—7 тисяч.

Але використовували і феодальне ополчення, проте обмежено — переважно для захисту земель від морських десантів ворога та на північному кордоні з Королівством Шотландія.

Розгортання Столітньої війни. Територія Королівства Франція: жовтий; Королівства Англія: сірий, Бургундії: темно-сірий

Перший етап війни був успішним для Королівства Англія. Едуард здобув низку переконливих перемог, зокрема в битві при Кресі (1346). У 1347 англійці завоювали порт Кале. У 1351 році зазнали втрат біля Ардра, в 1352 розбили французів біля містечка Морон в Британі. У 1356 англійська армія під командуванням сина Едуарда III Чорного принца завдала нищівної поразки французам у битві при Пуатьє, узявши в полон короля Іоанна II Доброго.

Військові невдачі французів і економічні труднощі призвели до народних збурень — Паризького повстання (1357—1358  років) і Жакерії (1358 року). Французи були змушені укласти принизливий для Королівства Франція мир в Бретіньї 1360 року. За підсумками першого етапу війни Едуард III здобув половину Бретані, Аквітанію, Кале, Пуатьє і близько половини васальних володінь Франції. Французька корона позбулася приблизно третини території Франції.

Коли син Іоанна II Доброго, Людовик Анжуйський, посланий в Англію як заручник і гарант того, що Іоанн II не вдасться до втечі, утік у 1362 році, Іоанн II, дотримуючись своєї лицарської честі, повернувся до англійського полону. Після того, як Іоанн помер у почесному полоні у 1364 році, французьким королем став Карл V.

Мир, підписаний у Бретіньї, виключав право Едуарда на претензії на французьку корону. У той же час Едуард розширив свої володіння в Аквітанії і міцно закріпив за собою Кале. Фактично Едуард вже не претендував на французький престол, і Карл V почав будувати плани відвоювання захоплених англійцями земель. У 1369 році, під приводом недотримання Едуардом умов мирного договору, підписаного в Бретіньї, Карл оголосив Англії війну.

Франція на 1380

Скориставшись перепочинком, французький король Карл V реорганізував армію, підсиливши її артилерією, і провів економічні реформи. Це дало змогу французам на другому етапі війни, в 1370-х, досягти значних воєнних успіхів. Англійці були витіснені з країни. Попри те, що війна за бретонську спадщину закінчилася перемогою англійців у битві при Оре, бретонські герцоги виявляли лояльність до французької влади, а бретонський лицар Бертран дю Геклен навіть став конетаблем Королівства Франція. У цей же час Чорний Принц з 1366 р. був зайнятий війною на Іберійському півострові, а Едуард III став занадто старим, щоб командувати військами.

Усе це сприяло Королівству Франція. Педро Кастильський, чиї дочки Констанція та Ізабелла мали за чоловіків братів Чорного Принца (Джона Гонта та Едмунда Ленглі) був зміщений з трону в 1370 році Енріке II за підтримки французів під командуванням дю Геклена. Розгорілася війна між Кастилією і Королівством Франція, з одного боку, і Португалією з Королівством Англія — з іншого. Із загибеллю сера Джона Чендоса, сенешаля Пуату, і полоном капталу де Буша Королівство Англія втратило своїх найкращих воєначальників. Дю Геклен, слідуючи обережній «Фабіанській» стратегії, в серії кампаній, уникаючи зіткнень з великими англійськими арміями, звільнив багато міст, зокрема таких, як Пуатьє (1372) і Бержерак (1377). Союзний франко-кастильский флот здобув впевнену перемогу при Ла-Рошелі, знищивши англійську ескадру. Зі свого боку англійське командування вчинило серію руйнівних грабіжницьких рейдів, однак дю Геклен знову зумів уникнути зіткнень.

Зі смертю Чорного Принца в 1376 році та Едуарда III в 1377 на англійський престол вступив неповнолітній син принца Річард II. Бертран дю Геклен помер в 1380 році, проте в Королівстві Англія виникла нова загроза на півночі з боку Королівства Шотландія. У 1388 англійські війська були розбиті шотландцями у битві при Оттерберні. У зв'язку з крайнім виснаженням обох сторін в 1396 вони уклали перемир'я.

У цей час французький король Карл VI, що заступив на батьківський престол у 1380-му, остаточно збожеволів, а згодом стався новий збройний конфлікт між його двоюрідним братом, герцогом Бургундським Жаном Безстрашним, та його братом, Людовиком Орлеанським. Після вбивства Людовика арманьяки, що протистояли партії Жана Безстрашного, захопили владу. До 1410 року обидві сторони намагались закликати собі на допомогу англійські війська.

Англія, ослаблена внутрішніми смутами та повстаннями в Ірландії й Уельсі, вступила у нову війну із Шотландією. Крім цього, у країні бушували ще дві громадянські війни. Більшу частину свого правління Річард II провів у боротьбі з Ірландією. До моменту усунення Річарда і воцаріння на англійському престолі Генріха IV ірландську проблему не було розв'язано. На додаток до всього в Уельсі спалахнуло повстання під проводом Овена Гліндура, яке було остаточно придушене лише до 1415 року. Протягом декількох років Уельс фактично був самостійною країною. Скориставшись зміною королів в Англії, шотландці провели декілька рейдів в англійські землі. Однак англійські війська, що перейшли у контрнаступ, розгромили шотландців у битві під Гомільдон-Гіллом в 1402 році. Услід за цими подіями граф Генрі Персі підняв повстання проти короля, яке вилилося в довгу і кровопролитну боротьбу, що завершилася лише до 1408 року. У ці складні роки Англія, до того ж зазнала набігів французьких і скандинавських піратів, які завдали важкого удару по її флоту й торгівлі. Через усі ці проблеми втручання в справи Франції було відкладене аж до 1415 року.

Проте за наступного французького короля, недоумкуватого Карла VI, англійці знову стали досягати перемоги, зокрема розгромили французів в битві під Азенкуром (1415 року). Англійський трон, який займав в цей час король Генріх V, за п'ять років підпорядкував собі приблизно половину території Королівства Франція і добився визнання угоди в Труа (1420 року), що передбачав об'єднання двох країн під владою англійської корони.

Перелом настав у 1420-х роках, на четвертому етапі війни, після того, як французьку армію очолила Жанна д'Арк. Під її керівництвом французи визволили від англійців Орлеан (1429). Навіть страта Жанни д'Арк 1431 року не перешкодила французам успішно завершити військові дії. У 1435 році герцог Бургундський уклав союзний договір із королем Франції Карлом VII. До 1436 р. Париж перейшов під контроль французів. У 1450 р. французька армія отримала переконливу перемогу в битві при норманському місті Кан. У 1453 році капітуляція англійського гарнізону в Бордо поклала кінець Столітній війні.

Бургундські території (помаранчевий/жовтий і межі Королівства Франція (червоний) після Бургундської війни.

Столітня війна була періодом стрімкої військової революції. Зброя, тактика, структура армій та соціальне значення були докорінно змінені, частково через військові витрати, частково через технологічний поступ та військовий досвід, здобутий під час війни.

До початку Столітньої війни важка кіннота вважалася найпотужнішою військовою одиницею, але після війни ця думка змінилась. Ефективність використання важкої кінноти була зведена до мінімуму через застосування великих луків (потім — стрілецької зброї). Едвард ІІІ прославився тактикою, за якою вершники спішувалися і ставали в щільні ряди разом з лучниками, а коні використовувалися лише як тяглова сила. Англійці почали широко застосовувати легку кінноту. Цю тактику було винайдено під час англо-шотландських війн, коли легка кіннота могла ефективно діяти на болотяному та складному рельєфі, де важка кіннота зазнавала труднощів. Під час зіткнень з ворогом вершники злазили з коней і билися як піхота.

На час завершення Столітньої війни ці та інші фактори призвели до зниження ролі важкої кінноти, яка потребувала дорогих обладунків та ґрунтовного тренування. Через це важкоозброєне лицарство вичерпало себе як військовий та політичний клас, що включав представників знаті.

Війна стимулювала націоналістичні рухи. Вона спустошила Королівство Франція як територію, але підняла національний рух. Війна пришвидшила процес перетворення Франції з феодальної монархії в централізовану державу. У 1445 році вперше з часів римської доби було організовано регулярну армію для боротьби проти груп мародерів. Загонам найманців було запропоновано приєднатися до Королівської армії на постійній основі, або ж бути знищеними у разі відмови. Королівство Франція створило армію з 6000 чоловік, яка призначалась для поступового винищення залишків найманців, які продовжували діяти на власний розсуд. Нова регулярна армія стала більш дисциплінованою і отримала кращий професійний підхід, аніж її попередниці.

Маючи початок як конфлікт між двома королями, війна згодом поширилася й на народи. У Королівстві Англія поширювалися чутки про те, що французи планують вдертися до країни та викорінити англійську мову. Національні почуття, що виникли завдяки таким чуткам, ще більше об'єднали як Королівство Франція, так і Королівство Англія. Війна поклала край вжитку французької мови в Королівстві Англія, що була мовою знаті та торгівлі з часів норманського завоювання і аж до 1362 року.

Поширення чуми (з сучасними кордонами).

Лоу (1997) ставить під сумнів той факт, що війна допомогла окреслити початкові риси сучасної політичної культури Англії. Незважаючи на те, що тодішні прихильники та противники війни не могли впливати на ситуацію, вони значно вплинули на майбутнє. Королівство Англія втратила інтерес до конфліктів, що виключають національні інтереси, результатом яких, до того ж, були великі втрати та економічні негаразди. Обидві нації мали слабких лідерів та недисциплінованих солдатів, але порівняно з англійцями, які розглядали війну з точки зору витрат і прибутків, французи розглядали її як нагоду вигнати іноземних загарбників. Більше того, французи знайшли альтернативні методи фінансування армії — податки на продаж, призупинення карбування монет і, на відміну від англійців, були менш залежними від податкових зборів, запроваджених державними органами. Таким чином, англійські антивоєнні кола мали на своєму боці більше аргументів.

Чума і воєнні дії зменшили кількість населення по всій Європі. Королівство Франція втратило половину свого населення під час війни. Нормандія втратила три чверті населення, а Париж — дві третини. Населення Королівства Англія в даний період скоротилося на 20—33 % через пандемію чуми — «Чорну смерть».

У результаті Королівство Англія позбулося всіх своїх володінь на континенті, крім Кале, який залишався у складі Англії до 1558 року. Англійська корона втратила великі території в південно-західній Франції, якими вона володіла з XII століття. Божевілля англійського короля занурило країну в смугу анархії і міжусобиць, в якій центральними дійовими особами виступили ворогуючі родини Ланкастерів і Йорків. У зв'язку з розгортанням громадянської війни, Королівство Англія не мало сил і засобів для повернення втрачених, як виявилося, назавжди, територій на континенті.

Додатково до всього скарбниця була спустошена військовими витратами. Протягом війни змінювався її характер: розпочавшись із конфлікту між васалом і сеньйором, вона потім переросла у війну двох суверенних монархів, дедалі більше набуваючи національний характер із широким залученням до конфлікту представників різних прошарків суспільства. Підвищилася роль нижчих верств населення, які вперше в результаті потужних народних повстань довели можливість успішної боротьби за свої права зі зброєю в руках. Війна мала сильний вплив на розвиток військової справи: на полях битв зросла роль піхоти, яка довела здатність ефективно протистояти лицарській кінноті, з'явилися перші постійні армії. Були винайдені нові види озброєння, з'явилися сприятливі умови для розвитку вогнепальної зброї.

• Політична історія середніх віків

• England Hundred Years War Chronology World History Database (англ.)
• France Hundred Years War Chronology World History Database (англ.)
• Timeline of the Hundred Years War (англ.)
• Басовская Н. И. Столетняя война 1337—1453 гг.: Учебное пособие. — М. : Высшая школа, 1985. — 185 с. — (Библиотека историка) — 20 000 прим.

• О. Борділовська. Столітня війна 1337—1453 // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.

• Борискін Ю. В. Нові публікації джерел До історії столітньої війни (1337—1453) // Військово-науковий вісник. — 2009. — Вип. 12. — С. 3-14.