Житловий кодекс Української РСР

Житловий кодекс визначає зміст і структуру житлового фонду, призначення жилих будинків і приміщень, порядок виключення з житлового фонду останніх, житлові права і обов'язки громадян, регулює питання забезпечення громадян жилими приміщеннями, користування ними та інші, пов'язані з наймом приміщень державного та громадського житлового фонду, користуванням службовими жилими приміщеннями, гуртожитками, жилими приміщеннями у будинках житлово-будівельних кооперативів, приватному житловому фонді, забезпеченням схоронності житлового фонду, з його експлуатацією та ремонтом, відповідальністю за порушення житлового законодавства.

Ідеологія Кодексу базується на житлових відносинах, в яких наймодавцем виступає держава.

Житловий кодекс УРСР є базовим законом для сфери ЖКГ. У Кодексі присутні ряд застарілих положень, що заважають життєдіяльності суспільства та ускладнюють функціонування житлово-комунального господарства в умовах ринкової економіки, та які не можна вважати достатньою основою для реформування і розвитку житлової сфери.

Кодекс визначає структуру житлового права й досі, хоча й не відповідає сучасній ситуації та потребам суспільства побудови ринкової економіки[2]. Він лише частково враховує нові нормативні акти, майже не відтворює питань, пов'язаних з приватизацією житла та утриманням приватизованого та приватного житлового фонду, особливостей його експлуатації та ремонту.

Житловий кодекс УРСР потребує приведення у відповідність із окремими положеннями Конституції України та узгодженням з Цивільним кодексом України та переробки або розробки нового Житлового кодексу України як кодифікованого акту, з систематизацією основних законодавчих актів в цій сфері та чітким визначенням принципів його побудови, що поєднають соціальну захищеність населення та ринкові відносини у житлово-комунальному господарстві[3].

Житловий кодекс УРСР містить 193 статті і складається з 7 розділів.

Розділ 1 встановлює основи статусу житлового фонду, загальні житлові права та обов'язки громадян.

Розділ 2 визначає засади управління житловим фондом: компетенцію органів влади, функції організацій, що здійснюють управління житловим фондом.

Розділом 3 регулюється порядок здійснення прав на житло, який розрізняється залежно від виду приміщень: в будинках державного та громадського житлового фонду, службові приміщення, гуртожитки, в будинках житлово-будівельних кооперативів, в будинках приватного житлового фонду. Це включає визначення порядку надання приміщень, вступу до житлово-будівельних кооперативів, надання приміщення в найом або піднайом, визначення підстав виселення з приміщень.

Порядок забезпечення схоронності, ремонту житлового фонду регулюється розділом 4.

Розділ 5 встановлює відповідальність за порушення житлового законодавства.

Розділ 6 визначає, що житлові спори вирішуються судом.

Розділ 7 (Заключні положення) встановлює порядок забезпечення жилими приміщеннями громадян, направлених за кордон, а також містить положення яким визначено, якщо в міжнародному договорі Української РСР встановлено інші правила, ніж передбачені житловим законодавством Української РСР, то застосовуються правила міжнародного договору.

Основним завданням Житлового кодексу має бути створення механізму реалізації положення статті 47 Конституції України, відповідно до якого держава формує умови, за яких громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду, а громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається безоплатно або за доступну для них плату. Житловий кодекс УРСР не встановлює конкретного механізму реалізації соціально значущого положення Конституції України[3].

Суттєвим недоліком, на сьогодні, можна вважати відсутність законодавчого визначення поняття комунальний житловий фонд[3]. Розподіл державного житлового фонду на відомчий житловий фонд і фонд місцевих рад народних депутатів не відповідає конституційним положенням, які визначають право комунальної власності як самостійний вид права власності і не враховує того, що згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» від 5.11.91 № 311 державний житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів, житлово-експлуатаційні, житлово-комунальні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду було передано у комунальну власність.

Істотним недоліком Житлового кодексу УРСР є те, що в ньому не відображено сучасне співвідношення приватного та державного (комунального) житлового фонду за обсягом законодавчого регулювання.

Основна частина норм регулює відносини, що складаються в державному житловому фонді, а регулювання порядку користування жилими приміщеннями в будинках приватного житлового фонду носить фрагментарний характер. Для всебічного врегулювання відносин, що складаються в приватному житловому фонді, Кодекс має чітко встановити осіб, що мають право користування приміщенням, що належить до приватного житлового фонду, і забезпечувати захист цього права.

Одночасно, врегулювання потребує порядок утримання приміщень приватного житлового фонду. Так, застарілим виглядає положення статті 153 про сприяння держави в ремонті жилих приміщень, що належать громадянам, не забезпечується встановленням відповідальності обов'язок громадян, передбачений у статті 151 щодо забезпечення схоронності жилого будинку.

У кодексі не встановлено договірний характер відносин між власником та управителем житловим фондом чи окремим будинком, не відображена можливість здійснення управління житловим фондом недержавними організаціями. Проблеми у житлово-комунальному господарстві безпосередньо пов'язані із відсутністю платоспроможного попиту, ринку пропозиції і конкуренції[3]. В той же час, присутні з одного боку безправний споживач, а з другого — безвідповідальне державне (муніципальне) житлово-експлуатаційне підприємство. До того ж доцільно віднести фонд житлово-будівельних кооперативів до приватного житлового фонду, визначивши особливості його експлуатації.

Житловий кодекс містить ряд застарілих положень[3]. Його прийняття федеративною державою зумовило існування положень про визначення компетенції Союзу РСР та УРСР. Житловий Кодекс не враховує сучасну систему органів місцевого самоврядування, відповідно до якої виконавчі органи обласних та районних рад не створюються, а також системи судочинства — до переліку органів, що здійснюють вирішення житлових суперечок (стаття 191), включені арбітраж і третейські суди.

Хоча Житловий кодекс визначає питання регулювання ремонту житлового фонду, проте встановлений ним механізм фінансування витрат на експлуатацію та ремонт не забезпечується. Відповідно до статті 184 Кодексу фінансування здійснюється за рахунок коштів житлово-експлуатаційних організацій, а в разі недостатності цих коштів — за рахунок державного бюджету. Але в наш час^[коли?] витрати на капітальний ремонт не включені до плати за утримання будинків, а видатки з державного бюджету не забезпечують потреби в коштах на ремонт.

Житловий кодекс Української РСР (діюча редакція)

• Жилищный кодекс Украинской ССР: Науч.-практич. комментарий / М. А. Голодний й др. — К.: Политиздат Украины, 1990. (рос.)
• Житлове законодавство України / Укл. М. К. Галянтич, Г. І. Коваленко. — К.: Юрінком Інтер, 1998.
• Г. І. Коваленко, Н. Ф. Грабець. Ключові проблеми житлової політики. К.: ДАЖКГ Держбуду України, 2001.
• Г. І. Коваленко. Приватна власність на житло. Закон і реальність. — К.: ДАЖКГ Держбуду України, 2001.

• Житло
• Житловий фонд
• Житлове право України
• Житлово-будівельний кооператив
• Житлово-комунальні послуги
• Право на недоторканність житла
• Оренда житлових приміщень

• Житловий кодекс України // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.
• Житловий кодекс Української РСР