Загальна конфедерація італійської промисловості

Загальна конфедерація італійської промисловості або скорочено Конфіндустрія (італ. Confederazione generale dell'industria italiana, Confindustria) — основна організація, що захищає інтереси підприємців у галузі промисловості та послуг. Організація об'єднує на добровільній основі близько 150 000 компаній, серед яких представлені банки[1], а від 1993 року — також акціонерні товариства[2], з загальним числом зайнятих понад 5 млн осіб[3].

Загальна конфедерація італійської промисловості
(Конфіндустрія)
Оригінальна назва Confederazione generale dell'industria italiana (Confindustria)
Дата заснування 1910
Тип Організація промисловців
Голова Вінченцо Бочча
Адреса Рим
Офіційний сайт confindustria.it
 Загальна конфедерація італійської промисловості у Вікісховищі

Історія

Конфіндустрію було засновано 5 травня 1910 року в Турині, а 1919 року штаб-квартиру було перенесено до Рима. Метою організації було відстоювання інтересів промислових акціонерних товариств у стосунках із профспілками. Її президент Данте Ферраріс 1919 року отримав пост міністра промисловості в уряді Франческо Саверіо Нітті.

1925 року Конфиндустрія визнала з обмеженнями офіційні фашистські профспілки, а в листопаді того ж року взяла назву Загальна фашистська конфедерація італійської промисловості'[4].

У перші повоєнні роки Конфіндустрія не змогла, на відміну від профспілок, установити прямі зв'язки з політичними партіями, окрім християнських демократів. Значно вплинув на політику організації її президент 1945—1955 та 1966—1970 років генуезький промисловець Анджело Коста, який підтримував практику перемовин з профспілками й політику відкриття ринків, всупереч позиції багатьох членів асоціації, які представляли найбільш захищені галузі промисловості. Конфіндустрія підтримала вступ Італії до Європейської економічної спільноти на підставі Римського договору 1957 року[5]. За часів економічного буму відбувався розвиток великих підприємств, що супроводжувався втручанням влади до внутрішніх справ Конфіндустрії[6].

1976 року президентом організації вперше стала особа, яка не займалась приватним підприємництвом — колишній керівник Банку Італії Гвідо Карлі, якому допомагав відомий економіст Паоло Савона. У 2000—2004 роках президентом Конфіндустрії був однодумець Сільвіо Берлусконі Антоніо Д'Амато. Він був переконаний у необхідності скорочення зовнішнього втручання до справ бізнесу та зниження ролі тристоронніх угод (підприємців, профспілок і держави), оскільки економічний успіх підприємств був вигідний усім сторонам[7]. 2012 року Конфедерацію очолив Джорджо Скуїнці, який відзначався значним патерналізмом стосовно персоналу та мав популярність серед робітників[8].

Примітки
  1. Filippo Astone, 2010, с. 92.
  2. Filippo Astone, 2010, с. 94, 265.
  3. Confindustria.it. Архів оригіналу за 15 жовтня 2013. Процитовано 5 серпня 2018.
  4. Giorgio Candeloro. Storia dell'Italia moderna. — Feltrinelli Editore, 1988. — Vol. 9: Il Fascismo e le sue guerre. — P. 147. — ISBN 9788807808043.
  5. Gilbert, Nilsson, 2007, с. 108.
  6. Confindustria.it (page8). Архів оригіналу за 11 листопада 2013. Процитовано 5 серпня 2018.
  7. Bamber, Lansbury, Wailes, 2004, с. 156.
  8. Gelsomino Del Guercio (25 лютого 2012). Industria a due facce Squinzi e Bombassei secondo gli operai di Mapei e Brembo (італ.). lettera43.it. Архів оригіналу за 9 січня 2014. Процитовано 5 серпня 2018.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.