Загальна історія

Загальна історія — термін, яким у російській історичній науці у 19 — на початку 20 ст. позначався комплекс історичних дисциплін, до якого входили: зарубіжна історія, стародавня історія та спеціальні історичні дисципліни. Словосполучення «загальна історія» (рос. — «всеобщая история») вживалося також для найменування кафедр історико-філологічних факультетів у Харківському, Київському та Новоросійському (Одеса) університетах.

У зарубіжній історичній літературі термін "загальна історія" з'являється в середині 18 ст. (1752 вийшла праця філософа-вольфіанця І. Хладеніуса "Загальна історична наука") для означення нового розуміння історії – не як "універсальної історії" (historia universalis), що є "сумою" окремих подій і наставницею життя (historia magistra vitae), а як "історії", що є раціонально влаштованою системою дослідження людських дій, чия цілісність розкривається через їх осмислення ("філософія історії"; див. Філософія історії). Терміном "загальна історія" послуговувалися А.-Л. Шльоцер, І. Кант, Г. Луден, Вольтер, Ф.-П. Гізо. Засновник геттінгенської школи істориків і основоположник модерної німецької історіографії І.Гаттерер 1767–71 видавав впливовий фаховий журнал під назвою "Загальна історична бібліотека". Важливе значення для змістовного наповнення терміна мала праця В. Гумбольдта "Про завдання історіографів" (1821), в якій мета історичної науки формулювалася таким чином: "представляти кожну подію як частину сукупного, або ж уміти розпізнати в кожній події контури історії в цілому". З появою й поширенням у 2-й чверті 19 ст. "Лекцій з філософії історії" Г.-В. Геґеля термін "загальна історія" поступово почав витіснятися терміном "всесвітня історія" (нім. – Weltgeschichte).

В сучасній українській історіографії термін "всесвітня історія" вживається як умовна назва зарубіжної історії та стародавньої історії.