Філософія історії

Українська історіософія має своїм об'єктом написання відрубної, самостійної історії України (предмет у конкретній історіософії може видозмінюватися, але в обмежених варіаціях — народ, держава, культура, Церква).

Майже будь-яка вітчизняна історіософія завжди вибудувана на певній «Великій Історіософській Місії» доленосного всесвітньо-історичного призначення України — від «новы мьхы, новы языкы!», завдяки яким «и законное езеро пръсъше, евангельськыи же источникъ наводнився и всю землю покрывъ», у термінах «християнської історіософії» митр. Іларіона, до «великого завдання» творити «живу синтезу» західної та східної культур, у термінах модерної історіософії І. Лисяка-Рудницького.

В ідейній площині вважалося, що реалізація «Великої Історіософської Місії» мусить призвести до зовнішнього визнання українства, його віднесення до числа «історичних народів». Іншими словами, допоможе надолужити нестачу сенсу та значущості українства, виниклу чи то через об'єктивну «викривленість» перебігу його історії, чи то через необ'єктивність ставлення до України звиклих до культурно-політичного домінування й цивілізаційного місіонерства європейців. У площині теоретичній, постійність присутності «Великої Історіософської Місії» слугувала чи не найважливішим уявним показником універсальності та цілісності історії українського народу.

Реалізація «Великої Історіософської Місії» покликана скомпенсувати увесь історичний шлях України — від давнини до сьогодення, сповнений трагічних перипетій — повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, інтриг, сварок, підкопування, територіального роздерття між могутнішими сусідами, про який, за глузливим висловом В. Винниченка, треба «читати із бромом». У класичній українській історіософії весь цей хронічний історичний трагізм оформиться в зовнішні симптоми найстрашнішої хвороби України — її бездержавності, як похідне — «неісторичності».

Усесвітньо-історичне покликання України є її об'єктивною ессенціальною ознакою, природною чи геополітичною «преференцією». Найчастіше, воно вважалося вкоріненим в антеїстичних, самокреативних властивостях української території, ментальній специфіці та надзвичайній духовній насназі української «душі». Наприклад, у романтичній і класичній історіософії XIX — початку XX ст. ішлося про вроджені «правдолюбство», демократичний індивідуалізм. У своїй сукупності, це знову-таки робило Україну та український народ ближчими до «психологічної Європи» (М. Хвильовий), аніж до «малоросійства» (Є. Маланюк).

Українська історія є невід'ємною частиною всесвітньою історії, нерозривно простягнутої від Київської Русі (у сучасних версіях — від «протослов'ян, праслов'ян, давніх слов'ян» з ІІІ тисячоліття до н. е.). Звичайно, у кожну історико-культурну епоху ця думка була оформлена в адекватній тодішньому стану історичної свідомості та історичного пізнання спосіб. Навіть у наш час, спадкоємність між багатьма соціально-політичними, економічними й суспільними інститутами минулого й сучасного українського суспільства явно й неявно експлуатується на користь великого потенціалу й оптимістичних геополітичних перспектив незалежної Української держави. На жаль, проведений аналіз традиційних і сучасних синтетичних схем української історії та культури засвідчує — безумовна й беззастережна континуальність (безперервність) сконструйована в них значною мірою штучно.

Мотиви авторів історіософських концепцій завжди достатньо особисті й далекі від ідеалу класичної наукової об'єктивності. То може бути, скажімо, ситуація поета-пророка, як у Тараса Шевченка; гріховність життя, яку треба покутувати громадським служінням, як у М. Грушевського; або ідея сплати історичного боргу від імені цілої соціальної верстви, як у випадку з В. Липинським. Щоправда, дуже часто ці мотиви вкорінені в соціокультурних, історичних, суспільно-політичних потребах свого часу. Наприклад, речники української романтичної історіософії відчували в найширшому розумінні, «власну ущербність перед величчю минулого [рідного краю]», адже інший бік наріжної для їхнього світогляду системи двох лояльностей — «Велика Батьківщина» (Російська імперія) / "Мала Батьківщина (Малоросія-Україна) — давно перетворився для них на буденну сучасність, у якій вони посідали нижчі шаблі соціальної ієрархії.

Ця обставина, певною мірою пояснює повну відсутність зацікавлення історіософської думки України (за винятками окремих суто академічних історіософій) гносеологічною проблематикою. Точніше кажучи, в українській філософській культурі склалася пізнавальна ситуація, дуже схожа зі станом справ у сусідній російській філософській культурі «срібного» та «золотого віків». Конкретні історіософські вчення критикувалися не стільки за спосіб їх побудови, скільки за основні ідеї та висновки. Їм протиставлялися не аргументи в дусі критичної (аналітичної) філософії історії, а інша історіософська концепція.

Позначена підсвідомо прихованими ідеями великого історичного призначення українського народу, українська історіософія натомість майже завжди свідомо протиставлялася «меншовартістним» підходам до його історії (як правило, з позиції історичного домінування сусідніх народів — найчастіше, поляків і росіян).

Як точно зазначила О. Забужко щодо модерної української історіософії на діаспорі, гносеологічний аспект тут («Хто ми?») завжди був зміщений в площину аксіологічну («Чим ми гірші за інших?»).

Словом, спостерігаємо достатньо парадоксальну ситуацію «протестності, але не рефлективності», зміщення пізнавального фокусу із самоусвідомлення внутрішніх підстав на сублімацію особистісних і загальнокультурних комплексів через упереджену критику зовнішніх поглядів на світову та українську історію та створення ним україноцентристських альтернатив.

Українська історіософія є поліморфним феноменом, який виявляє себе в різноманітті світських/релігійних, академічних/художніх форм, історико-культурних типів і особистістних видів.

У переважній більшості історико-культурних періодів вона репрезентувала себе в декількох відгалуженнях, часто контрарних за формою і за змістом, одночасно континуїтивних і дисконтинуїтивних відносно попередніх «гілок» (православно-релігійна, князівсько-династична, козацько-старшинська альтернативи щодо соціо-конфесіо-етнополітичній самоідентифікації України через «Русь» у ренесансно-ранньобароковій історіософії, «великоросійський» і «малоросійській» напрями козацько-старшинського літописання тощо).

Еволюція української історіософії забезпечувала акумуляцію національно-культурної пам'яті, розширення її просторово-часових обріїв, а також усталеність трансльованих нею уявлень як «ядрища» самосвідомості її носіїв — аж до утворення впродовж XIX-ХХ ст. модерного меморіального простору, одночасно континуїтивного та дисконтинуїтивного щодо попередньої меморіальної традиції. Натомість національно-культурна пам'ять виконала навідну функцію, вирішальним чином вплинула на формування історіософського «україноцентризму», суб'єктивізму й еклектизму, а також засадничих топосів для історіософського переоформлення.