Земські уставні грамоти

Земські уставні грамоти, земські устави, обласні привілеї — законодавчі акти у Великому князівстві Литовському (ВКЛ) та Короні Польській, якими (до запровадження Литовського статуту 1529; див. Статути Великого князівства Литовського) королі польські і великі князі литовські підтверджували давні права тієї або іншої землі й на основі цих прав встановлювали норми її взаємовідносин з центральною державною владою. Це були автономні статути земель, своєрідні місцеві конституції. На відміну від привілейних грамот, що запроваджували нове право, З.у.г. ґрунтувалися на давньому праві відповідної землі.

Відомі 8 З.у.г. для укр. земель: 6 з них стосувалися земель, що входили до складу ВКЛ, 2 – західноукр. земель, підпорядкованих Короні Польській. Найдавніші з них: грамота короля польського і верховного князя литовського Владислава II Ягайла 1427 (або 1432) для Луцької землі та грамота короля польського і великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика 1456 для Галицької землі. Решта – грамоти пізнішого часу: одна грамота 1516 – для Дорогичинської землі (Підляшшя), дві грамоти (1501 і 1509) – для Волинської землі, дві грамоти (1507 і 1529) – для Київської землі та одна грамота 1501 – для Більського повіту (див. Повіт) на Підляшші. Частина з цих грамот містить посилання на попередні їм грамоти, які до нас не дійшли. Крім цих земських грамот, існували також уставні грамоти, якими надавалися часткові привілеї окремим областям. Особливістю більш пізніх грамот є те, що вони містять чимало норм, які стосуються не всього населення тієї чи іншої землі, а окремих станів цієї землі.

Загалом З.у.г. містили норми цивільного, фінансового, кримінального та процесуального права. В них зафіксовано інститути та норми давнього українського звичаєвого права.