Каламбур

Каламбу́р (фр. calembour, неясного походження) — стилістичний прийом, який будується на використанні омонімії або паронімії, будь-які форми полісемантичності; часто вживається в комічному та сатиричному контекстах.

Каламбур, тут: ефект спричинено ситуативною омонімією словосполучень «забиті голи» та «забиті голови».

Наприклад, «Прийомний син барона був баран» (Ліна Костенко).

Незрідка за принципом каламбура будується рима, де враховується жартівлива етимологізація слів:

З коси бузько летів на балку

(Косар косу там брав на брус),

І сів бузько в дворі на балку,

На довгий дерев'яний брус (Д. Білоус).

Мама милом Милу мила

Мила мила не любила,

І тому щоранку Мила

Гірко плакала від мила.

Каламбур добре відомий як у фольклорі («Коли коли, а коли й обтісуй»), так і в літературі, що живиться його джерелами, особливо поширювався в добу бароко (приміром, «Про те ж» Лазаря Барановича або деякі «Епіграми із Джона Овена» Івана Величковського).

Походження цього слова пов'язують з іменем вестфальського барона Каленберга, який прославився при дворі короля Людовика ХІ постійними двозначними дотепами. Проте творення його жартів пов'язане було не з гострослів'ям, а з незнанням французької вимови. Барон просто перекручував слова, тому сміялися не з його жартів, а з безграмотного мовлення. Покаранням баронові стало нівечення його прізвища сучасниками, які, замість Каленберг, почали казати Каламбур. Так і виникло слово каламбур, яким ми послуговуємось нині. Пізніше при дворі Людовика XV майстром каламбурів визнали комедіографа Жоржа де Бьєвра.